Село Катюжанка розташувалося в 47-ми кілометрах на північ від Києва. Цей регіон у перші ж дні повномасштабної війни захопили російські війська, тож протягом 36-ти днів люди жили тут під окупацією. Саме звідси «кадирівці» записували свої відео, де розповідали, що їм «залишилося зовсім небагато, щоби зайняти чергову стратегічну точку». На цьому відео «Слідство.Інфо» помітило 30 бойовиків на чолі з начальником управління Росгвардії у Чеченській Республіці Шаріпом Делімхановим.
Після звільнення від загарбників журналісти «Слідства.Інфо» побували у Катюжанці та розпитали місцевих про те, хто саме окупував село, чим відрізнялися «кадирівці» від росіян та бурятів, та що вони пережили за ці тижні.
До Катюжанки веде два шляхи — через знищені окупантами Бучу, Ірпінь і Бородянку, та через тимчасову переправу в Демидові. Обидва напрямки були зайняті російськими військами, тож село було відрізане від територій, підконтрольних українській владі.
1 квітня Катюжанку звільнили українські військові. Вже понад півтора місяці місцеві живуть без світла та опалення, а мобільний звʼязок тут відновили лише 10 квітня. Та поки він працює не весь день — вишки живляться від генераторів, а вимикають їх близько восьмої вечора.
Про те, що село було під окупацією, зараз нагадують зруйновані будинки на вʼїзді до села, російські бліндажі на підступах та перекопане вздовж та впоперек подвірʼя місцевої школи. Саме поруч з нею зустрічаємо трьох хлопців, які катаються на велосипедах. Двоє з них пережили окупацію, не покидаючи села, ще один повернувся, коли Катюжанку звільнили від росіян. Кажуть, під час окупації були проблеми з хлібом, але селяни самоорганізувалися та самі його випікали. Зараз із хлібом проблем уже немає — його завозять у село волонтери та місцева влада.
Перші два тижні з родинами провели у підвалі, потім почали поступово повертатися до будинків. Страшно було на початку — росіяни ходили по хатах, шукали атовців, а також забирали цінні речі. Розповідають, що були місцеві, які допомагали окупантам: повідомляли, хто має звʼязки із Збройними силами та має бойовий досвід.
Питають, чи вже розмінували територію школи і чи можна пройти до футбольного майданчика. Той, на диво, не постраждав. Попри холодний весняний день, на ньому місцеві хлопчаки ганяють мʼяча.
Про перебування російських військ нагадує понівечена бліндажами та окопами навколишня територія. Сама школа виглядає чисто та охайно, лише вибиті двері та понівечені замки видають тут присутність окупантів.
Пані Марія, місцева прибиральниця, розповідає, що вже десятий день тут прибирають, бо був справжній безлад. Шкільний ґанок закидали сміттям та мішками із піском, замість колись охайної клумби зʼявився черговий окоп. Кабінети бухгалтера та директора росіяни рознесли вщент, практично усі кабінети — засмічені та брудні. А у шкільному підвалі утримували та катували полонених із різних сіл Київської області.
На стадіоні поруч зі школою влаштували вертолітний майданчик. «Прилітав один великий транспортний, а два з ракетами його супроводжували», — розповідає пані Марія.
Коли росіяни прийшли — ходили по хатах. Кого не було — вибивали двері. «На другому поверсі наді мною дівчина орендувала квартиру, поїхала десь, так вибили їй двері разом із одвірком», — каже вона. До неї теж приходили, з ломом і кувалдою, але поводилися ввічливо, на відміну від інших випадків, коли квартири чи будинки перевертали догори дриґом. Хотіли забрати телефон — багато мешканців Катюжанки так залишилися без звʼязку; в когось забирали смартфони, в когось — витягали сім-карти, аби не було можливості передавати інформацію українській армії. Та жінка заховала телефон у відрі для сміття в туалеті, тож окупанти його не знайшли. Завдяки цьому вона змогла зідзвонитися з сином, який зараз лікується у Києві.
Росіян у Катюжанці поділяють за категоріями. Кажуть, із «кадирівцями», які прийшли першими, 25 лютого, ще можна було домовитися. Розповідають, що були й такі, які просили не говорити їхнім батькам, що вони воюють проти України. «Один такий приходив і казав: «Ви нам допомагали, а тепер ми вам будемо допомагати». Ми питали — чим будете допомагати? Від кого нас захищатимете? Нічим вони не допомагали. А він: «Ви тільки нікому не кажіть, що я тут проти України воюю, бо якщо батько дізнається, він мені голову відріже як барану».
Тим не менше, саме «кадирівці» перші тижні «кошмарили» село — просто розстрілювали автівки, які проїжджали. Двох таких жертв поховали за школою, зараз, схоже, їхні тіла перенесли.
Росіяни, як кажуть місцеві, «європейської зовнішності» були жорсткішими за «кадирівців». Місцеві розповідають, що ті й інші ворогували між собою. «Вони ходили і казали: «Ми за вас тут подбаємо, а коли прийдуть росіяни, ми не знаємо, як вам буде», — каже пані Марія.
А інші розповідають, що біля місцевого магазину «Фора» відбулася перестрілка між ними: зрештою хтось із росіян пограбував банкомат і виніс звідти близько 100 тисяч гривень. Однак, російські СОБРівці допомогли зберегти деяку шкільну техніку. Місцева мешканка Тетяна каже, що у перший день окупанти принесли їй кілька ноутбуків та принтери — на зберігання. Після звільнення села жінка повернула їх назад до навчального закладу.
Та найгіршими селяни називають бурятів. Ті поводилися найгірше — грабували, мародерили, залякували людей, виселяли їх з хат. «Казали, що покажуть нам, бо вони не чеченці. Чеченці поводилися наче краще», — розповідає одна із селянок.
У місцевому клубі окупанти влаштували госпіталь, а за училищем вони палили трупи та закопували своїх мертвих. Місцеві кажуть, що у Другу світову війну на території клубу своїх мертвих ховали німці. «А тепер росіяни влаштували там собі госпіталь. Щоб вони звідти і не поверталися. Що ті не поверталися, і на них танцювали наші діти, так і ці», — каже одна із мешканок Катюжанки.
Ще одним місцем, де базувалися росіяни, було Катюжанське вище професійне училище. На території в гуртожитках поселилися окупанти. В підвалі ж ховалися місцеві мешканці, яких у найважчі дні було до 40 людей.
Місцевий житель Іван розповідає, що «кадирівці» виводили чоловіків з підвалу, виставляли поруч із парканом, роздягали та знущалися з них. Також вони знімали постановочні відео, як людям дають «гуманітарку» та їжу. Відмовитися було неможливо.
Поруч стоїть літня жінка, з телефону слухає пісню Наталії Філіон «Він — з Бучі, вона — з Ірпеня». Це Ніна Станіславівна, яка у цьому підвалі провела всю окупацію. Виїхати у неї не було можливості, бо 24 лютого вона займалася евакуацією дітей з училища. Коли зник звʼязок, катюжанківці стали відрізані від світу.
Розповідає, що «кадирівці» переважно займалися патрулюванням дороги і спостерігали за дотриманням порядку. «Вони йшли нам на поступки, з ними можна було домовлятися. Бо вони казали, що прийшли сюди не воювати, а нас захищати. Від кого? Від мого сина? На нас ніхто не нападає», — розповідає жінка. Та найбільше, каже, боялися, коли зайшли буряти. «Розуму в них не було, щоб можна було з ними якось спілкуватися, і вони були як звірі, некеровані, ми відразу це побачили. Вони не зупинялися ні перед чим», — згадує Ніна Станіславівна. Розповідає, що місцевим дозволяли виходити тільки під дулом автомата. Кілька днів вона ходила до себе додому, в будинок навпроти. Та на третій день їй сказали: «Бабуля, не ходи тут. Ми можемо тебе вбити».
«Коли дитина гралася тут, то теж під наведеним дулом автомата. Це було дуже тяжко. Зніми, кажу, палець з автомата, дитина грається. Як я буду жити, якщо ти вбʼєш дитину, ну?, — жінка витирає сльози. — У нас був хлопчик, який співав «Батько наш Бандера». Я постійно за нього переживала». Пригадує, що буряти постійно ходили пʼяні, тому люди їх боялися. А тих, хто намагався втекти з села, — розстрілювали.
На прощання Ніна Станіславівна ділиться секретом. Каже, що син її — військовий. Та сусіди весь цей час зберігали її таємницю, і ні словом не розповіли про її родину. «Я вдячна своїм сусідам за те, що залишилася жива». Каже, коли зʼявилася можливість зателефонувати із села, набрала спочатку доньку, а потім сина. Син, коли почув її голос, заплакав. Бо не знав, чи залишилася його мати живою під окупацією.
