Перед виходом документального фільму «Він Теж» про українських чоловіків, які зазнали сексуального насильства від росіян, «Слідство.Інфо» поспілкувалося з чотирма херсонськими слідчими, які працюють саме з цим видом воєнних злочинів. Серед них як чоловіки, так і жінки. Задля збереження безпеки поліцейських, які працюють у прифронтовому місті, редакція не публікує їхніх імен. 

Журналісти «Слідства.Інфо» об’єднали відповіді слідчих у блоки для зручнішого читання. 

ЗЛОЧИН: СЕКСУАЛЬНЕ НАСИЛЬСТВО

До початку повномасштабного вторгнення херсонські правоохоронці здебільшого займалися загальним криміналом. Це були і крадіжки, і розбій, і хуліганство, злочини, пов’язані з незаконним обігом зброї, незаконний збут наркотичних речовин. Також були тяжкі та особливо тяжкі злочини, пов’язані з вбивствами та тілесними ушкодженнями. 

За словами правоохоронців, вони мали досвід роботи з жінками, яких зґвалтували.

«Коли працюєш у відділенні, то випадки зґвалтувань трапляються доволі часто. Здебільшого, це стосується малолітніх осіб. Заступаєш на чергування, приходить такий виклик, ти, як слідчий на чергуванні, займаєшся першим збором доказів, їдеш на огляд місця події, спілкуєшся з потерпілою. У нових реаліях я сам обрав напрямок — злочини, пов’язані з сексуальним насильством щодо чоловіків. Я хотів розслідувати сексуальне насильство і здобувати нові для мене навички у розслідуваннях». 

ПОТЕРПІЛІ

Нерідко людині треба час, щоб почуватися більш захищеною і готовою розповісти про пережите. У деяких випадках проходив рік і більше, перш ніж потерпілі зверталися до правоохоронців. 

«Потерпілі працювали з психологами і лише після цього були готові розповідати про те, що трапилося. Ці ж люди згадують про інших, кого били, катували чи ґвалтували у сусідніх камерах. Саме так ми дізнаємося про нові подібні злочини.

Переважно чоловіки самі звертаються із заявами, що їх утримували і катували. Якщо ми говоримо про жінок, то з ними бажано працювати жінці-слідчій, щоб людина могла відкритися та довірити свою історію». 

ПОШУК ПРИЧЕТНИХ ДО ЗЛОЧИНУ РОСІЯН

«Потерпілі, з якими я спілкувався, розповідали, що до катувань зі збоченнями вдавалися зазвичай групи з 3-5 російських військових. Вони разом били, роздягали та приєднували певні пристрої до статевих органів українців.

Росіяни були у балаклавах чи масках на обличчі — звісно ж, не хотіли, щоб їх впізнали у майбутньому. Лише у кількох випадках ми встановили катів — за позивними чи якимись деталями, які запамʼятав потерпілий».

Переважно окупанти затримували людину «за щось». Тобто вони дізнавалися чи припускали, що цей чоловік щось робив проти росіян. Вистежували і затримували його, щоб вибити те, що вони хотіли почути,іноді під запис на камеру. Катували так, що деякі українці просто брехали, лише б це все припинилося. 

«Для мене очевидно, що росіяни застосовують сексуалізоване насильство до чоловіків, щоб психологічно зламати, показати ув’язненим їхню безпорадність. 

Те, що військові РФ робили, — у них якийсь фетиш свій, не знаю. Тобто їм це подобається. Вони на своєму психологічному, розумовому рівні вважали, що якщо щось таке з затриманим зроблять, то він все розкаже. Це такий звірячий примус до діалогу. Коли катують струмом, приєднаним до статевих органів, то людина розкаже все, що було і що ні. І, звісно, окупанти розраховують, що чоловікам соромно і вони не розкажуть про пережите. 

Але потерпілі розповідають і це правильно! Ці свідчення допоможуть нам скласти ще правдивішу картину, хто такі насправді росіяни. Встановити і покарати винних, звісно. Ми дуже віримо у покарання і працюємо на це — всі вони заслуговують на пожиттєве за вчинене».

ДОПИТ 

Спілкування з постраждалими від сексуалізованого насильства може тривати дуже довго: і добу, і дві. З перервами, звісно. Насамперед треба банально налагодити контакт з потерпілими, встановити довіру, має бути період активного слухання. Буває таке. що у перший день потерпілий може щось не згадати, а наступного дня прийти та розповісти. 

«Вже під час війни ми проходили спеціальні тренінги, як поводитися з потерпілими від сексуального насильства. Ніби елементарні речі — наявність води, хустинки, якщо людина плаче. Запропонувати перейти у комфортніше приміщення, відпочити. Все це допомагає зрештою. Іноді, буває, треба потримати людину за руку, щоб вона відчула участь і співчуття. 

Якщо потерпілий хвилюється, то пропонуємо змінити анкетні дані, щоб не було загрози для життя і здоров’я як для нього, так і для членів його сім’ї». 

Усе, що розповідає потерпілий, — залишається між ним і слідчим. 

«Людина розказує якісь інтимні подробиці того, що сталося. Я вважаю, що неетично потім з кимось це обговорювати. До того ж це таємниця досудового розслідування. 

Такі допити виснажують. А почуті історії — не знаю, як на кого, а на мене впливають. 

Я не показую цього і не несу роботу додому. Там інші справи — побут, сімʼя. 

От знаєте, інколи подивишся такий фільм, який дуже тебе вразив, і потім ходиш декілька днів, активно думаєш про це. Тут так само: після спілкування з потерпілими я декілька днів ходжу з думками, як людина може це все пережити. 

Кажуть, що нам можна звертатися до психотерапевтів, але я не бачу у цьому потреби. Я йшов сюди працювати, а не займатися самоаналізом. Розумів, що буду бачити, з чим буду зіштовхуватися».

ЗНАЧЕННЯ 

 Для кожного слідчого головне це встановити, що саме сталося і хто з військових РФ це зробив. Також важливо переконатися, що саме цей російський військовий дійсно винний.

«Ми вже знаємо про величезну кількість цих жахливих злочинів, а скільки цього на ще окупованих територіях? Скільки всього ми дізнаємося, коли туди зайдемо. Росіяни роблять це, бо вірять у безкарність.

Саме тому ми маємо документувати та доносити ці справи до Міжнародного кримінального суду. 

От яка категорія людей сюди приїхала? Там же багато раніше засуджених, не з найкращими моральними якостями. Людей, які не бачили цивілізації. Це тюремна культура, в якій все, що стосується чоловіка і якогось сексуального контексту, — це табу. І їхня печерна культура прийшла на наші землі. 

Усі українські чоловіки розказують про те, що відбувалося у катівнях. Ми розуміємо, що для них це психологічна травма і це важко їм дається, але ніхто не замовчує і не відмовляється розповідати про ці жахливі травми». 

Читайте також: Зґвалтування, електрострум до статевих органів та погрози кастрацією: що пережили четверо українських чоловіків під час російської окупації