До війни у селищі Бородянка, що розташувалося у 50-ти кілометрах від Києва, проживало близько 13 тисяч мешканців. Майже одразу після вторгення російських військ в Україну, 26 лютого росіяни вперше обстріляли Бородянку. Понад місяць на селище скидали бомби, обстрілювали з «Градів» та «Ураганів». Також тут розташувалася база «кадирівців» — журналісти «Слідства.Інфо» раніше ідентифікували у Бородянці командира чеченського ОМОНу, який в супроводі бойовиків їздив вулицями селища. Також «кадирівці» публікували відео, як вони вивісили свій прапор над місцевим відділенням поліції.

Після звільнення Київщини від окупантів журналісти «Слідства.Інфо» відвідали зруйновану Бородянку та розпитали місцевих мешканців, зокрема, про «кадирівців». Багато хто відмовляється говорити або просить не називати імена — кажуть, «кадирівці»  погрожували їм помстою, якщо будуть щось розповідати.

На шляху до Бородянки нам трапляється небагато автомобілів. Раз по раз на узбіччях бачимо залишки спаленої російської техніки та розбиті та розстріляні автомобілі мирних мешканців. Біля деяких із них ще не встигли прибрати прикриті простирадлами тіла вбитих. У стелі, що позначає вʼїзд до селища, в арматурі застряг шматок снаряду.

На основному вʼїзді до селища — підірваний міст. З нього помітні почорнілі багатоповерхівки, в яких зяють діри. Тож мусимо їхати іншою дорогою — через дачні кооперативи та поля.

Багатоповерхівки, які ми бачили здалеку, зблизька лякають. Їхні центральні частини обвалилися, помітно начиння квартир. Місцеві мешканці кажуть, що у ці будинки влучили «Ураганами». Тоді у підвалах ховалися їхні жителі. Розповідають, що росіяни забороняли підходити і розбирати завали, хоча звідти було чути голоси. «Спочатку повітряна тривога, ми поховалися. А потім йшли колони (окупантів, — ред.) і стріляли по тих, хто ризикнув вийти на допомогу», — розповідає одна з жінок із будинку через дорогу. Фактично, ці багатоповерхівки стали братніми могилами для десятків людей, які ховалися у підвалах від обстрілів та не змогли вибратися з-під завалів.

Жінка просить не фотографувати її і не згадувати імені. Каже, що їй досі страшно. Поруч з нею — собака. Вона каже, що ділилася з ним усім, що було, та все одно доводилося голодувати. Зараз ходить по «гуманітарку» у місцеву церкву.

З автівки поруч з багатоповерхівками виходить чоловік. Питає: «Ви преса? Я думав, вам хліб потрібен». Після того, як Юрій евакуював свою родину до Львова, йому зателефонували і розповіли, у якому стані його будинок. «Зламали всі двері, помародерили», — каже чоловік. Він зібрав хліба і привіз його до Бородянки, бо йому казали, що у людей немає хліба. Відвідав свій будинок, зруйнований майже ущент — хоч дах і є, але в хату зайти неможливо. «Ось, взяв показати львівʼянам, чим вони по нас стріляли», — показує уламок снаряду.   

Назустріч нам їде чоловік на велосипеді. Він зупиняється, каже, що його звати Андрій, і розповідає, що живе на центральній вулиці Бородянки. Сам він — кочегар, тому часто брудниться вугіллям. «Кадирівці» хотіли його розстріляти. «Сказали, що розстріляють, якщо не побриюся, я мусив побритися. Бо треба чистим ходити. Покажіть нас по телевізору, бо нам село розбомбили, немає де жити», — каже він, і проїжджає далі.

Андрій та Юрій — радше винятки. Більшість місцевих просять не називати їхніх імен і не записувати їхні історії. Кажуть: раптом росіяни повернуться, і «кадирівці», які тримали в страху місцеве населення, дізнаються, хто розповідав про їхні злочини, та прийдуть по них.

Жителі Бородянки розповідають, що росіяни ходили по хатах і шукали зброю та перевіряли паспорти. Підозрілих на їхній погляд чоловіків і жінок забирали в район залізничної станції, де перевіряли документи, та допитували щодо зв’язків зі Збройними силами. Один із наших співрозмовників, Діма, який розбирав завали у власній квартирі, та вивозив звідти будівельне сміття, розповів, що так забрали його брата-пенсіонера, який чимось їм не сподобався. Каже, що з боку станції було чутно такі крики, що кров застигала. «Звідти виносили чоловіків у самій білизні, все нижче пояса було просто чорне від синців. Виносили і завантажували в автомобілі. Куди їх потім вивезли — не знаю», — каже він.

Крім побоїв та катувань місцевих, росіяни та, зокрема «кадирівці», брали полонених. Ми зустріли двох чоловіків, які пережили такий досвід. Одного вивезли із Бородянки в район Катюжанки, де він перебував разом із іншими чоловіками; старший офіцер після кількох днів розмов зрештою відпустив їх. Чоловіки переховувалися у місцевої жінки, яка їх виходила. Каже, що спочатку перевіряла чи українці: просила сказати «паляниця», а чоловіки не розуміли, навіщо це робити. Але під час чергової перевірки вони знову потрапили до росіян, звідки вийшли вже після звільнення територій. 

Другого тиждень тримали у місцевому штабі, до якого він потрапив ще на початку березня. У нього зламано кілька ребер та відбита нижня частина тіла. Каже, що його катували і намагалися отримати дані про пересування українських військових, звинувачували у шпигунстві та погрожували застрелити всю його сімʼю. Зрештою, прийшов якийсь молодший чоловік із бородою, поспілкувався з ним, та відпустив. 

«Кадирівці», за його словами, суттєво відрізнялися від інших, зокрема, технічним оснащенням. «Вони були всі «нафаршировані». Я не фахівець у військовій справі, але виглядали вони наче справжній спецназ. Я бачив маячок у них на штабі, який, коли пролітали повз російські літаки, відправляв якийсь сигнал у небо. Мабуть, так вони ідентифікували своїх», — розповідає він. Говорили здебільшого своєю мовою, тому про що саме вони спілкувалися — він не знає. Та й не дуже хоче розповідати, адже кати обіцяли відрізати йому голову, якщо він із кимось поділиться своєю історією. 

Старший чоловік, Микола, який весь цей час провів у підвалі свого будинку, розповідає, що колона російської техніки рухалася центральною вулицею і розстрілювала будинки. «Вулицею їхав танк. На сусідньому будинку було написано «Люди» та вивішений білий прапор. Так він спеціально здав назад та вистрілив у нього», — каже Микола. Його будинок теж постраждав, але найбільше — дружина. Через окупацію вона не могла отримувати ліки від тиску, тому вона у поганому стані. За словами Миколи, його дружина оглухла через постійні вистріли та вибухи у селищі.

На центральній вулиці Бородянки не залишилося майже жодного вцілілого будинку. У частині з них вціліли лише чавунні батареї. 

Росіяни займали і будинки місцевих жителів, які були трохи подалі від центру. Один з мешканців селища показав будинок зсередини — окупанти винесли усе цінне, навіть диван, перепорпали усі речі. Та, очевидно, знущалися над хатніми тваринами, які зрештою зникли. Після себе залишили бруд, безлад та сморід.

Той самий сморід відчуваємо й у інших будівлях, де окопувалися російські війська. У Бородянці знаходилося кілька штабів росіян та «кадирівців». Постраждали від них фермерське господарство, дитячий садок, школа, центр зайнятості, поліція та інші будівлі державних органів. У місцевій пожежній частині вони влаштували собі баню, та ймовірно тікали так швидко, що забули розвішану спідню білизну. Розкидані речі знаходимо й поруч зі спаленою поліцейською дільницею у Бородянці. 

Всюди — залишки сухих пайків, банки з-під тушонки та іншої їжі; пусті пляшки від алгокоголю. На шкільний стадіон окупанти пригнали трактор із бороною та викопали величезну букву V на покритті. Цими ж символами розмальовані автомобілі, будинки та стіни у кожній будівлі у Бородянці, до якої дотягнулися руки окупантів.

Окупанти залишили селище знищеним, сплюндрованим і спустошеним. Наразі тут працюють правоохоронці та інші держоргани, які мають оцінити наслідки руйнувань. Рятувальники ж займаються розмінуванням селища, адже росіяни залишили по собі чимало «сюрпризів». Кількість вбитих та зниклих місцевих мешканців також ще належить з’ясувати.