Валерій з позивним «Каземир» родом з Донецька. Він виходив на місцевий Майдан та після жорстоких розгонів протестувальників зрозумів, що без зброї опір не матиме сенсу — вивіз родину до Дніпра та вирішив долучитися до добровольчого батальйону «Донбас». Із побратимами вони воювали в Іловайську. Частині підрозділу вдалося вийти з оточеного міста. Валерій разом із ще групою бійців потрапили у полон, у якому чоловік провів 119 днів. За кілька місяців після повернення захисник із родиною поїхав жити та працювати до Німеччини. Однак, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вирішив повернутися та приєднатися до Сил Оборони. Зараз чоловік служить у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр» мінометником.
Журналісти «Слідство.Інфо» поспілкувалися із військовослужбовцем Валерієм з позивним «Каземир» на позиціях розрахунку неподалік міста Часів Яр на Донеччині.
Валерій з позивним «Каземир»
«ОПІР БЕЗ ЗБРОЇ ВЖЕ НЕ МАТИМЕ СЕНСУ»
Я був у Донецьку. Памʼятаю, як купа маргіналів захоплювали обладміністрацію, як було багато автобусів з 46-м регіоном російським. Вони по дворах стояли так тихенько, ніби ми їх не бачимо. Багато було людей з битами та арматурою. Я виходив на перші мітинги, але якось постояв там, поспостерігав і зрозумів, що опір без зброї вже не матиме сенсу. І в принципі не помилився. Ну і, власне, після того, як людей почали бити, я зрозумів, що треба щось робити та почав шукати добробати. Так я зрештою і потрапив у батальйон «Донбас».
Ви були в полоні на окупованих територіях?
Так, спочатку в Донецькому СБУ був, до 16 жовтня, а потім з 16 жовтня до 26 грудня 2014 року — в Іловайську. Нас відвезли типу «відбудовувати те, що ви зруйнували», — так вони (окупанти, — ред.) казали. Наказували шифер перекривати, якісь склопакети вставляти, стіни перекладати. Ну, при чому ми там інколи навіть сперечалися з конвоїрами. Показували їм дірки в стіні та казали: «Ну дивись, по сторонах світу орієнтуєшся? Яка ж там Україна, там же кордон з того боку».
І що, вдавалося переконувати когось?
Та ні, звичайно, але ми й не те щоб сильно намагалися, бо це ж могло мати наслідки. Така от суперечка могла нічим не закінчитися, а могли й побити. По настрою. Ну, але вони і без суперечок могли побити.
Проте в Іловайську було в цьому плані легше, бо в Донецьку, коли ми сиділи в підвалі СБУ, то це звісно не порівняти. Там буквально кожні кілька годин хтось забігав, кричали вистроїтися всім, висмикували людей і забирали бити, топталися просто по людях.
Валерій з позивним «Каземир»
«ВАС НІХТО НЕ ШУКАЄ. ВИ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНІ»
Забирали вас на «допити»?
Так, нас допитували контррозвідка російська, ФСБ були. Допит відбувався під запис. У деяких там навіть відбитки пальців брали. Місцеві теж були, але вони там особливо «погоди не робили». Усім ще тоді командували росіяни.
Найбільше запам’яталося постійне відчуття голоду. Нас після того, як забрали в полон, перші три дні взагалі не годували. Потім почали годувати спочатку один раз в день, потім два рази. Ну і така собі їжа була — перлова каша без нічого, лише зі шматочком хліба, якийсь суп такий з парою шматочків картоплі. Та ще й знущалися з нас. Могли в той суп плюнути, лили туди солярку чи бензин.
Але найстрашніше з того всього, окрім голоду, звісно, це те, що ти не знаєш, коли це все закінчиться, тобто обміняють тебе чи ні. Ну, і самі росіяни ще психологічно дуже тисли. Постійно нам говорили: «Вас ніхто не шукає. Ви нікому не потрібні. Про вас всі забули. Переходьте на наш бік».
Вас одночасно поміняли з тими, з ким ви були в полоні?
Так, більшість так, з багатьма ми прям дуже хорошими товаришами стали, спілкуємося досі. Багато знову пішли воювати, правда і в живих вже багатьох немає.
Ми ж тоді в полоні дуже підтримували один одного. Говорили про цивільне життя багато, згадували щось хороше, хто як до того жив, які плани мав.
Як ви поверталися до цивільного життя після полону? Чим займалися?
Я після повернення ще десь місяці два-три жив у Дніпрі, а потім мене запросили на роботу за кордоном. І я поїхав за кордон. У 2015 році я забрав родину і переїхав працювати у Німеччину у фармацевтичну компанію. І з 2015-го по 2022 рік я там жив і працював.
Пам’ятаєте, як для вас почалося 24 лютого 2022 року?
Звісно, я віз дитину в школу. Їду, у мене радіо працює в машині, руки тремтять. І потім ще десь близько місяця подумав і поїхав в Україну, бо все ж вже щось вмію, знаю — думав, що допоможу, чим зможу. Приїхав і пішов у військкомат. Якось не окей мені було залишитися за кордоном, знаючи, що багато хлопців, з якими ми були у 2014 році, долучилися знову до війська.
Мінометники вже змінили позиції, «Слідство.Інфо» не розкриває жодної інформації про дислокацію
«ЇХНЯ ЦІЛЬ — ЧАСІВ ЯР»
Росіяни зараз активно намагаються просуватися, мабуть, чи не по всій лінії на Донеччині. Як у вас тут, які відчуваєте зміни?
Збільшилася сильно інтенсивність артилерійських обстрілів. Усе вже набагато серйозніше, ніж було пару місяців тому. Більше арти таких вже серйозних калібрів, чути як «Піони» літають, більше авіації. РСЗВ типу «Ураган», «Смерч».
Як думаєте, яка в росіян зараз ціль, що вони хочуть?
Часів Яр. У нього дуже вигідне стратегічне положення. Я, звісно, не полководець, у мене зовсім інша освіта. Це лише моя суб’єктивна думка. Бо якщо візьмуть Часів Яр, то тоді буде дуже складно і Костянтинівці, і Дружківці, і Краматорську. Ну і в принципі тоді можна буде попрощатися з Донецькою областю.
Наскільки реалістично виглядає, що росіяни зможуть захопити Часів Яр?
Та можуть. У них тут багато сил накопичено. У нас людей набагато менше, та і патріотичний запал вже менший. І не лише у мене, а і в багатьох інших бійців, мені здається. Дуже психологічно тисне те, що нас ніхто міняти не хоче. І скільки нам ще тут сидіти в окопах — ніхто не скаже.
«ВЛАДА НЕ ГОТОВА УХВАЛЮВАТИ НЕПОПУЛЯРНІ РІШЕННЯ»
Що ви думаєте про «мобілізаційний» законопроєкт? Чи змінив би він ситуацію? У першій редакції принаймні говорили про цю граничну межу служби — 36 місяців.
Ну, знову ж таки, 36 місяців… Це ж дуже залежить від того, де ти проходив цю службу. Десь в тилу можна відслужити ці 36 місяців. А спробуйте 36 місяців провести на нулі чи на першій лінії, де артилеристи, наприклад. Це ж нереально. Це ж взагалі якісь драконівські умови.
Я, звичайно, все розумію. Влада не готова ухвалювати непопулярні рішення, бо це ж треба буде свій електорат гнати на війну, а ми залишаємось крайніми.
Наскільки, на вашу думку, реалістично за цей рік набрати таку кількість людей, щоб можна було поміняти вас і решту бійців, які вже воюють?
Їх же не тільки треба набрати, ще ж треба навчити. А час грає проти нас. Бо навіть поки ми говоримо — нас стає менше. Не знаю навіть, до чого це все йде…До якогось печального фіналу.
Можливо, ви думали про те, як можуть розвиватися події далі?
Ну, я ось інколи читаю в інтернеті про плани «вискочити на кордони 1991 року». Друзі, давайте якось більш реалістично події оцінювати. Станом на зараз ми не можемо вийти навіть на кордони 2022 року. У нас недостатньо ні сил, ні ресурсів. Просто немає ким. В інтернеті, звичайно, можна, сидячи на дивані, махати шаблею, але треба ж дивитися правді в очі.
«Я ВЖЕ НЕ ХОЧУ ПОВЕРТАТИСЯ У ДОНЕЦЬК»
Ви вірите, що ви ще колись зможете в Донецьк повернутися?
Якщо чесно, я навіть не хочу туди повертатися зараз. Навіть якщо трапиться диво і ми звільнимо Донецьк, то це вже буде не той Донецьк, котрий я знав, у якому я жив, який я любив. Це вже буде зовсім інше місто. Так, мабуть, він називатиметься Донецьк, але це вже буде не Донецьк.
Мене дивує, що постійно намагаються населенню продати якусь «диво-зброю», game changer. Так було з Himars, наприклад. Так, це крута штука, але це має йти у комплексі з чимось. Так вони можуть знищувати цілі в тилу, але це ж треба ще підкріпити авіацією, достатньою кількістю артилерійських снарядів, артсистем, живої сили. І тоді може щось вийти. Зараз моляться на ці «F-16». Ну так, будуть літаки — вони якісь свої вузькоспеціалізовані завдання, мабуть, вирішать. Ну а що далі? F-16 не відбивають міста, їх відбиває піхота, а її з кожним днем все менше і менше.
А ви не можете демобілізуватися через те, що були в полоні?
Ні, ще ж не проголосували за той законопроєкт. Але там так неоднозначно прописано, що я на це сильно не розраховую. Крім того, я не дуже розумію в якому статусі я тоді був — чи військовий, чи ні. Це ж самий початок, ми такі «махновці» вважай були. У мене в довіді вже не памʼятаю, що написано. Можливо, той полон «не рахується».
Ви хотіли б вже демобілізуватися?
Звісно. Я навіть не фізично втомився, а психологічно…
