Військовий медик Андрій Найман пробув в російському полоні майже 2 роки. У січні 2024-го його забрали з Горлівської колонії №27, щоб відправити на обмін. Однак літак з Андрієм та іншими полоненими українцями росіяни розвернули у повітрі, оскільки перший літак «Іл-76» впав поблизу Білгородської області. Тоді у міноборони Росії заявили, що на борту перебували 65 українських військових полонених, яких везли на обмін. Полонений лікар ще тиждень провів у Таганрозькому СІЗО, поки не потрапив в Україну. Чоловік розповів журналістам «Слідства.Інфо» про два роки в полоні, полонених-медиків, які надають допомогу одне одному, теракт в Оленівці, знущання росіян та першу зустріч з сином.
Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо».
Військовому медику Андрію Найману 31 рік. Стати військовим він вирішив ще у 2006 році, тоді ж і вступив до ліцею ім. І. Богуна. По закінченню, обрав медичний напрямок та вступив до Університету ім.О. Богомольця на факультет підготовки лікарів для ЗСУ. Згодом, завершив академію і за розподілом потрапив у 61 військовий мобільний госпіталь у Маріуполі. На його базі був створений 555-й військовий госпіталь, там Найман очолив неврологічне відділення.
Незадовго до того, як росіяни зруйнували шпиталь 16 березня 2022 року, Андрія направили рятувати військових у бункер «Азовсталі». До 18 травня під постійними обстрілами в імпровізованому шпиталі «Залізяка» медик продовжував працювати. Там і дізнався про народження первістка, побачити його зміг тільки після звільнення.
Андрій Найман
Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що Маріуполь був найкраще укріплений у разі наступу?
Не можу з цим погодитись, оскільки ще у 2018 році, коли я прибув для проходження служби в 61-му мобільному ми з колегою Миколою розглядали карту міста, одразу збагнули, що не дуже подобається виступ над Маріуполем. І в випадку, якщо Росія не зупиниться на мінських домовленостях, то ми перші можемо потрапити в оточення.
Як для вашого госпіталю з початком повномасштабного вторгнення змінилася робота?
Змінилося направлення по якому працював госпіталь. Оскільки до початку повномасштабного вторгнення більшість пацієнтів були терапевтичного профілю. З початком повномасштабного вторгнення сталася класична ситуація, яку описують всі військові хірурги, до яких мало дослухаються, поки не починається війна. Війна — це епідемія травматизму, це епідемія бойової травми. І все працює на хірургічну службу. У нашій військовій частині був створений так званий «оперативний штаб». Мене призначили командиром цього штабу. Ми збирали інформацію про поранених та хворих військовослужбовців, які надійшли в цивільні заклади охорони здоров’я. Після повного оточення була проведена лише одна авіаевакуація від госпіталю, декілька автомобільних евакуацій, після — ми не мали змоги відправляти поранених. Їхня кількість стала критичною. Тоді були створені групи підсилення в цивільних лікарнях.
У який момент вас вирішили передислокувати на «Азовсталь»?
Коли територія міста, яка контролювалася українськими військами, почала зменшуватись, було прийнято рішення створити місця для лікування поранених на заводі. 13 березня я був відправлений на завод «Азовсталь», у бункер «Залізяка», де надавалася медична допомога. Там вже була перша партія лікарів з нашого шпиталю. Туди почали активно звозити хворих з міста, яким потрібно було тривале лікування, і які не могли одразу повернутися до строю. А вже 16 березня, коли було потрапляння в сам шпиталь, прийняли рішення про розділення сил та засобів цього госпіталю. Людей, медикаменти та апаратуру розділили між двома заводами — «Ілліча» та «Азовсталь».
У зруйнованому госпіталі залишились книжки, які мені дарували, з мого неврологічного профілю, дуже гарні. Я з собою зміг забрати лише одну книжку, вона зі мною пройшла практично весь полон, але залишилась в горлівській колонії (Горлівській виправній колонії №27, — ред.). Після обшуку я її хотів забрати, росіяни сказали: «На найближчі 10 років вона тобі не знадобиться».
Як змінювалася ситуація від 13 березня, коли ви вперше потрапили на «Азовсталь», і до 18 травня, коли вимушено вийшли в полон?
Це був час, коли пацієнтів ставало все більше, медикаментів — менше. Створені додаткові точки не вирішували критично питання з тим, що робити далі. Бункер був розрахований на 60 пацієнтів, проте кількість у ньому завжди перевищувала 300. Після того, як бункер був тричі пробитий осколками, ми зрозуміли, що навіть шестиметрове перекриття не є хорошим захистом, ми не могли відчувати спокій.
На «Азовсталі» я займався оглядом неврологічних пацієнтів, а також, сортуванням медикаментів. Підвозу ліків фактично не було, за весь час авіаевакуації була лише одна передача.
Залишалися проблеми зі зв’язком, хоча з першої авіаевакуації, я брав участь у цих заходах, прибула достатньо велика кількість «Старлінків». Моя тітка та вагітна дружина зазвичай запитували: що ви робите, як ти? Відповідь завжди була одна: «живий, працюємо». Я дізнався про народження сина вже на «Азовсталі». Я так знервовано очікував результату і був дуже радий, коли отримав першу фотографію, бо наступна була вже аж через рік у листі, який прийшов у полон. Сина назвали Ярославом, імʼя обирали разом з дружиною заздалегідь. Ярослав народився 19 квітня, а 18 травня була моя черга виходити з «Азовсталі».
Ви пам’ятаєте перший контакт з росіянами?
У мене з собою було декілька шприц-тюбиків знеболювального, оскільки з нами виходили поранені, і деяким потрібно було його колоти, щоб вони могли хоча б дійти до автобуса. Росіяни побачили шприци. Один каже: «Ого! Це потрібно мені». Одразу забрали собі.
В Оленівці я перебував з 19 травня до 12 жовтня 2022 року. Застав там і теракт. Ми прокинулися від шуму. Дивилися у вікно — і тут пролунав вибух. З другого поверху нашого барака видно місце, де все горіло. Дах був зруйнований зсередини. Про які ракетні удари можна говорити, якщо росіяни самі спочатку починали відпрацьовувати реактивну артилерію.
Яку медичну допомогу ви надавали полоненим?
Терапевтичну. Одного разу доводилось хірургічно надавати, коли пацієнт впав і розбив собі голову. То першу перев’язку робили ми. У нас на бараці було спочатку чотири лікарі: хірург, два анестезіологи і я — терапевт. Також були випадки двох інсультів. Я оглядав, позаяк це моя основна спеціалізація — неврологія, ставив попередній діагноз і вже далі повідомляв «адміністрації», що цю людину необхідно госпіталізувати.
Дуже багато полонених з хронічними захворюваннями. Є люди з цирозом, є ВІЛ-інфіковані, є люди після інсультів та інфарктів. Їм потрібна постійна терапія, медикаментозна підтримка, якої вони не мають, що призводить до їхньої смерті. І випадки були, точно знаю про два — один мав ВІЛ, а інший — цироз печінки.
Як до вас росіяни ставились? Про що вони допитували?
У мене росіяни питали повністю мій службовий шлях. Спершу, я не зовсім зрозумів, де я знаходжусь. І коли мене почали запитувати, як я ставлюсь до українського націоналізму, я кажу: «позитивно». Вони кажуть: «ти точно впевнений?» Я кажу:«Ну так, націоналізм — це коли ти любиш своє, коли ти своїм пишаєшся. Вони мені:«Ні, ні, ні. Націоналізм — це коли ти своє ставиш вище іншого». І тоді я зрозумів, де я знаходжусь, і, в принципі, на цьому ми цю дискусію завершили.
Також росіяни змушували співати російський гімн. Двічі на день обов’язково: зранку й ввечері. Коли, наприклад, йшли в їдальню, у нас був цілий плейліст з російських пісень: «Катюша», «День перемоги», «Іде солдат по городу», «Марш авіаторів», «Солдат молоденький». Величезна кількість пісень. І інколи була проблема, що ми не знаємо мелодії навіть. Варіантів не співати не було. Хто не співав — отримував фізичний вплив. І потім починав співати.
Я не збираюсь це забувати. Це не можна забувати. Оскільки це дозволяє тобі пам’ятати хто ти, хто вони, що між вами стоїть, яка між вами різниця.
Яке було ставлення до медиків у полоні? Ви — люди без зброї, але росіяни все одно знущалися
Звучало звинувачення, що ми проводили операції з кастрації російських полонених. До мене такої претензії не було озвучено. Але багато хірургів постраждали за це. А запитати: «За що у полоні?» — в усіх, з ким ми стикалися щоденно з федеральної служби з виконанням покарань, одна відповідь: «Ми лише виконуємо рішення».
Андрія Наймана за весь час полону росіяни утримували в трьох місцях несвободи. 23 січня 2024 року його забрали з Горлівської колонії №27. Повідомили, що чоловік відправляється на обмін. Але літак з ним та іншими полоненими росіяни розвернули у повітрі, оскільки перший літак «Іл-76» впав поблизу Білгородської області. Тоді у міноборони Росії заявили, що на борту перебували 65 українських військових полонених, яких везли на обмін. Так Андрій ще тиждень провів у Таганрозькому СІЗО.
На шляху додому, у вас були думки, що ви повертаєтесь зовсім іншою людиною?
Ні, думок про це особливо не було. Враховуючи специфіку моєї професії, я розумів, що певний вплив і зміни в вищій нервовій діяльності у мене є. Наскільки вони критичні — покаже час і спеціалісти відповідного профілю. Тому що ніхто не повертається таким самим, як і був. Навіть зі звичайної подорожі, а з такого «турне», тим більше.
Зустріч з дружиною та сином
Мене зустрів наш лікар, який також разом зі мною був в полоні, але звільнився раніше. Я відразу набрав дружину Ольгу. Сказав, що я повернувся з «відрядження». Все, моє «відрядження» закінчене. От. І я нарешті вдома. На очах були сльози. Коли вперше побачив дружину, не знав, як себе поводити — тут посміхаєшся, а тут сльози. А вже перебуваючи на реабілітації у Київському шпиталі, нарешті вперше побачив сина.
Андрій Найман з дружиною Ольгою
Дружина зробила так, що він знав, хто я. Тобто я для нього повністю чужою людиною не був, але оцей шок, що фотографії, до яких він звик, статичні, а тут вони рухаються і тягнуть до нього руки. Спочатку він придивлявся, але потім звик.
-
- Андрій Найман з дружиною та сином
-
- Андрій Найманз сином
-
- Андрій Найман з дружиною та сином
У вас коли-небудь проходили такі думки, що ви з ним не побачитеся?
На «Азовсталі», коли нам декілька разів пробили бункер, у мене були такі думки. Не те, що я там на них акцентувався, але промайнули думки, що ми можемо звідси вже не вийти. І на Оленівці, коли почали розділяти офіцерів, солдатів і сержантів. Спочатку вивозити з Оленівки солдатів, сержантів, а офіцерів там на певний час залишили. І мені дуже згадувалась Катинська трагедія (масова страта польських громадян, здійснена за наказом партійно-державного керівництва СРСР, — ред.). І в мене промайнула тоді думка, що історія може повторитись. Але, на щастя, цього не сталося.
Які ваші плани на майбутнє? Повертатиметесь на службу?
Так, на службу буду повертатись. Я свій вибір зробив давно. Вірю, що наша держава бореться за наших полонених. Але для того, щоб суспільство зрозуміло, що є така проблема, потрібні акції на підтримку повернення полонених. Я вже встиг взяти в них участь. Це не проблема якоїсь замкненої групи осіб, чиї родичі там. Громадяни України незаконно утримуються. Вони не є злочинцями. Вони є просто заручниками режиму. Росія розуміє тільки мову сили, а отже потрібно допомагати тим, хто може здійснити тиск на них. Це наші Збройні сили.
