«Я не знаю, що з ним було далі» — говорить режисер Мстислав Чернов про юнака, який лежить під завалами у документальному оскароносному фільмі «20 днів у Маріуполі». Родина Повненьких: батько — Максим, матір — Майя, син — Іван. Жили в Краматорську, але в День Незалежності України у 2021 році переїхали до Маріуполя. Там і залишалися до 20 березня 2022 року. Максим працював у ДСНС, тому під час вибуху він разом з родиною знаходився у приміщенні рятувальників. Про те, як вдалося врятуватися, здоровʼя сина та подальші плани — Максим Повненький розповів журналістам «Слідства.Інфо».

Журналісти «Слідства.Інфо» поспілкувалися з Максимом Повненьким — батьком юнака Івана, який опинився під завалами та потрапив у фільм «20 днів у Маріуполі». Чоловік наразі на Сході, захищає Україну від російських окупантів.

Максимом Повненький з сином Іваном

«Я ЛЕЖАВ ПІД ЗАВАЛОМ І ПРОДОВЖУВАВ КРИЧАТИ — ВІДІЗВАВСЯ СИН, ДРУЖИНА З КОЛЕГОЮ МОВЧАЛИ» 

З початком повномасштабного вторгнення, можливість виїхати з міста була, але родина Повненьких прийняла рішення не розділятися. Оскільки вважали, що Маріуполь з найкращою обороною: фортифікаційні споруди, наявність військової техніки, особового складу. Але все склалося зовсім інакше, ніж у 2014-му році. 

«У ДСНС я працюю в управлінні запобігання надзвичайним ситуаціям, а у Маріуполі вже коїлося таке, що, як кажуть, «пізно пити Боржомі», не до запобігання. Тож я волонтерив. Наший освітній центр «Халабуда» перетворився у волонтерський, разом з іншими учасниками я розвозив продукти, дрова, ліки, все чим тільки могли допомогти цивільним та військовим», — пригадує Максим.

7 березня 2022 року Повненькі покинули свою квартиру і переїхали у приміщення Маріупольської ДСНС, де жили разом з іншими колегами та людьми з сусідніх зруйнованих росіянами будинків. 10 березня Максим вирішив облаштувати вбиральню для жінок на 4-му поверсі. Допомагали йому 15-річний син Іван та колега Олексій. Чоловіки якраз підняли воду до кімнати. Тоді ще не було звʼязку, згадує Максим, тож його дружина Майя намагалася знайти рідних у будівлі і щойно їй це вдалося зробити — стався вибух. Родина Повненьких та ДСНСик Олексій Панков опинилися під завалами.

«Я лежу на животі. У мене затиснутий лівий бік, дихаю через раз. Мене не розчавило тільки завдяки офісним стільцям, які підтримували плиту. Але вони поступово сплющувалися, мені все важче було дихати. Я почав рятувальну операцію, кричав: «Допоможіть!». Також налагоджував звуковий контакт з усіма, з ким міг», — пригадує Максим. 

Чоловік каже, що на вулиці нікого не було, горіла тільки автівка «Таврії» з двома загиблими людьми. Вони проїжджали повз будівлі і стався вибух.

Я продовжував кричати, відізвався Іван, розказав, що у нього притиснуті ноги і рука. Він мав змогу дихати вільно. Моя голова та голова сина стирчали на вулицю, але ми були далеко один від одного. Я не чув ні колегу, ні дружину. Обстріл продовжувався. Навколо лунали вибухи», — говорить рятувальник. 

Коли осів пил, повибігали колеги Максима і побачили чоловіка з сином. 

«Почали рятувальну операцію з мене. Я ще й сварився на них, бо чому не з сина, дружини. А потім зрозумів, мене було більш-менш легко дістати. Конструкції поламали мені ребра. Але за допомогою ручного механічного інструменту рятувальники зняли з мене все. А на сині лежали залізобетонні блоки будівельні. Таким типом інструментів нічого не зробиш. Я перейшов по завалу до сина. Усе відбувалося дещо вище рівня другого поверху. Ми обрушилися туди з четвертого», — говорить чоловік.

Максим оголосив «хвилину тиші». Всі припинили працювати. Не вщухали тільки вибухи. Крізь цю канонаду лунав голос Максима, він гучно вигукував імʼя своєї Майї. Чоловікові вдалося, дружина відгукнулася. Це допомогло знайти і дістати її з-під руйнувань.

«Згодом, я випадково побачив фотографію Євгена Малолєтки. Коли сина діставали з-під завалів, моя дружина стояла загорнута в синю ковдру й з острахом спостерігала за всім. Як побачив це фото — все перевернулося всередині. А коли побачив трейлер «20 днів у Маріуполі», у якому дружина не просто стоїть, а вся здригається від вибухів, — у мене набігли сльози. То був страшний день», — розповідає Максим. 

Дружина у пледі / Фото Євгена Малолєтки

Після того, як рятувальники звільнили дружину Максима, вони вдвох намагалися заспоїти сина, поки чекали на кран, який мав витягнути Івана. 

Кадр з фільму «20 днів у Маріуполі», Іван під завалами 

«Я тримав його за руку. На той момент, рятувальники вже звільнили дружину і ми розуміли, щоб дістати нашого сина ДСНСник поїхав по кран. Тож, у цей час, я намагався «заговорювати зуби» Івану, що ми будемо подорожувати, кататися на велосипедах, бігати, гуляти. Іван бачив цей кадр з фільму (ця сцена потрапила у «20 днів у Маріуполі», — ред.). Син уже дорослий, але можливо він у свої майже 18, бачив значно більше ніж я хотів би», — каже Максим.

Сам чоловік не дивився фільм і сумнівається, чи зможе це колись зробити. Однак, за словами Максима, він радіє, що є ця документальна стрічка як доказ того, що відбувалося у місті: «Його повинні подивитися люди, які не розуміють, що там за жах коївся».

Колега Максима так і не відгукнувся. Скільки б разів його не продовжували далі кликати, у відповідь — тиша. Олексію Панкову було 39 років, мав звання майора служби цивільного захисту. Через потужні вибухи навколо, його тіло дістали тільки через три місяці рятувальники «ДНР».

«ЗА ДВА РОКИ У ІВАНА ДОСІ НЕ ЗРОСЛОСЯ ЛІВЕ СТЕГНО»

З 10 до 20 березня родина Повненьких була в маріупольській лікарні. Операцію Івану зробили того ж дня, коли дістали з-під завалів. Але післяопераційні протокольні заходи вже не було можливості проводити в повному обсязі, через відсутність ліків і санітарних умов. Максим пояснив, що саме ці 10 днів у Маріуполі, без змоги на евакуацію, вплинули на те, що Іван досі лікується. 

19 березня лікар повідомив Повненьким: якщо хочуть врятувати сина — треба екстрено евакуюватися з міста. Дозвіл на «зелені коридори» з Маріуполя окупанти тоді вже не давали. Родина виїжджала самотужки — двома машинами, разом з друзями.

«Більша частина Маріуполя була під окупацією. На блокпостах нас зупиняли переважно мешканці «ДНР». Я родом з Макіївки, дружина — з Донецька, можливо нас врятувала донецька прописка і поранений син. Але, звичайно, нас постійно обшукували, мене роздягали, перевіряли сліди від приклада, патріотичні татуювання. З Маріуполя до Дніпра доїхали годин за шість. Зустріли нас ввечері 20 березня в лікарні. Сина одразу в реанімацію. Ми видихнули», – згадує Максим.

З України до Польщі, у 2022-му, Івана у супроводі Майї медики везли реанімобілями з чотирма пересадками. В Івана був важкий стан, його організм міг не витримати переліт до США на лікування, але вдалося підготуватися. 

Іван та Майя на лікуванні у США / Фото: CHICAGO SUNTIMES

«Зараз (12 березня, — ред.) в Івана вже як пів години триває чергова серйозна операція, планується, що закінчиться через девʼять годин. За два роки, у сина досі не зрослося ліве стегно. Лікарі підозрюють що Іван втратив краї кістки в місці перелому. Проте, він з мужністю переживає випробування. Найскладніше у США моїй дружині, вона вже третій рік фактично цілодобово з дитиною, яка постійно хворіє», — розповідає Максим.

У періоди поза лікарнею, матір з сином живуть у будинку польської діаспори. Їхнє помашкання нагадує невеликий гуртожиток.

Іван та Майя на лікуванні у США / Фото: CHICAGO SUNTIMES

«КРІМ ЛІКУВАННЯ ТА НАВЧАННЯ В ІВАНА НЕМАЄ ЗАНЯТЬ»

Іван дистанційно закінчив школу. Літав у Нью-Йорк, щоб скласти Національний мультимедійний тест. Кількість балів, яку він набрав, дозволила подавати документи для вступу в українські навчальні заклади. Нині Іван дистанційно навчається на першому курсі в Харківській академії фізичної культури за спеціальністю «Фізична терапія та ерготерапія». 

Ще до повномасштабного вторгнення хлопець мріяв про професію реабілітолога, оскільки займався боротьбою і бачив, як надається допомога на практиці. Зараз обставини ще більше загострилися, щодня йому проводять зокрема ті маніпуляції для підтримки стану, які він вивчає на заняттях в академії.

«Іван старанно навчається, у нього немає інших занять: тільки лікування та академія в онлайні. Бувало, що навіть о першій ночі за американським часом прокидався, щоб скласти залік за українським розкладом. Але нещодавно, 26 лютого, він отримав листа від декана, мовляв: «Ми нагадуємо тобі, що ти дав офіційне зобов’язання до 31 березня надіслати документ про перебування на воєнному обліку. В іншому випадку — відрахування», — ділиться Максим. 

Коли Іван виїжджав з України, йому було 15 років, а відповідно до постанови Кабінету міністрів України, юнаки мають ставати на облік з 16 років. На той момент він перебував уже в іншій країні. За станом здоровʼя, впродовж цих двох років не було змоги прилетіти в Україну, щоб стати на облік у військкоматі, пояснює батько: 

«Ми були переконані, що самопочуття Івана покращиться і до 31 березня всі питання з документами вирішаться, тому й написали офіційну розписку-зобовʼязання. 5 вересня 2023 року у сина мала бути остання глобальна операція. Але ця «остання» — відкрила «скриньку Пандори», в Івана знайшли нові глобальні проблеми». 

За словами Максима, навчання — це те, що психологічно дуже підтримує його сина: «Він постійно зайнятий, якщо не лекціями, то додатково читає конспекти. Крім лікування та навчання у Івана немає занять, йому загрожує залишитися без другого. Він не може вийти пограти у футбол, у мене запитують: «Чи добре він вже володіє англійською?» А Іван, як собака: може пояснити лікарям, де в нього болить і де не болить. У сина немає в США друзів, активного спілкування». 

Ймовірність відрахування з Харківської академії фізичної культури, зі слів Максима, дуже впливає на психологічний стан сина. Він вже звертався до Міноборони та Міносвіти, хоч відповіді — ніякої, але родина не втрачає надію, що питання з продовженням навчання сина вирішиться до кінця березня. 

«Дуже хочеться вірити, що син зможе продовжити втілювати свою мрію, на шляху до професії реабілітолога», — сподівається український захисник Максим.

Читайте також: «Якщо ми підемо, хто захистить Маріуполь»: дружина вже понад рік чекає бійця «Азову» з російського полону

війна, воєнні злочини росії, Маріуполь