Село Правдине Херсонської області 8 місяців було окуповане — від березня 2022 року. За цей час місцевим довелось багато натерпітись від російських загарбників: розстрілів, погроз, пограбувань. Попри все, місцеві не боялися рятувати поранених українських захисників.
Журналісти «Слідства.Інфо» поспілкувалися з мешканкою села Правдине Херсонської області, яка пережила окупацію та намагалася врятувати двох українських військових, попри загрозу власному життю.
«У ДВОРІ ЛЕЖИТЬ СОЛДАТ»
За село Правдине, що на Херсонщині, восени минулого року точилися важкі бої. Українські захисники звільнили його в листопаді 2022-го.
З кількох сторін села пролягала лінія зіткнення між ЗСУ та збройними силами РФ. Тут досі зберігаються нагадування важких штурмів — згорілі БМП, потрощені будинки, залишки від снарядів.
-
- Українська техніка
-
- Українська техніка
Відомо про щонайменше три штурми українських захисників на Правдине. Один з таких відбувався 16 вересня 2022 року. Російські пабліки повідомляли про велику кількість поранених українських військових, яких вони «залишили собі». У деяких телеграм-каналах росіяни писали, що «добивали тих, хто вижив».
Як згадує місцева жителька пані Євгенія, 17 вересня 2022-го двоє важкопоранених українських військових змогли доповзти до її будинку. На вулиці тривали бої, однак жінка вибігла й спробувала підняти пораненого та відвезти до безпечного місця.
Бабуся Євгенія — мешканка села Правдине Херсонської області
«Я його хочу підняти, але не можу… Каже (військовий, — ред.): «Бабусю, можна до вас?». Боже, синок. Я кажу, що не можу тебе підняти. А він: «Ідіть, там у дворі ще». Я приходжу. Ось тут у дворі лежить солдат», — згадує Євгенія.
В обох українських військових — Кості та Богдана — були серйозні поранення.
«Я не можу теж його підняти. А він говорить: «не чіпайте мене, не треба. Я полежу, дайте тільки водички». В мене була водичка, бо це ж був дефіцит тоді з водою. Я набрала холодненької і з відром просто поставила».
Жінка розмістила Богдана у коридорі в будинку, а Костя залишився на подвір’ї. Жінка не змогла його затягти у дім.
«ПОЧНУ ВЕЗТИ — НАС РОЗСТРІЛЯЮТЬ»
Бабуся Євгенія вирішила побігти до сусіда, щоб той допоміг вивезти поранених на безпечну територію. Однак жінка не знала, що після чергового бою росіяни заїхали у село на трьох машинах і пішли по кожній вулиці шукати українських військових.
«Я побігла до Віті (знайомий жінки, — ред.). Плачу, кажу: «Вітя, поможи». Забігаю у двір, а в них розбитий трактор горить, комора розбита. Снаряд упав у двір. Він не знає теж, що робити. Кажу: «синок, поможи, в мене хлопці наші». А він: «Я не можу допомогти. Якщо я їх візьму і почну везти, нас розстріляють», — розповідає Євгенія.
Коли жінка повернулася додому, біля будинку вже стояли двоє окупантів. Військові РФ йшли за кривавим слідом, залишеним Богданом. Вони увійшли у двір і допитали поранених. Костя впізнав одного з них — саме цей окупант стріляв у нього.
Росіяни допомогли перекласти Костю ближче до будинку та порадили жінці вивозити поранених з села. У відчаї вона попросила позичити їхнє авто, але ті посміялись та пішли.
Євгенія перев’язала поранених і вколола їм знеболювальні. Ввечері вона побігла до сусідки за речами для військових та постільною білизною для перев’язок. Наступного дня сусідки — Дуся та Валя — прийшли допомогти жінці. Євгенія намагалася нагодувати українських захисників, але вони не хотіли їсти.
«Я побігла, ковбаски взяла, хлібця, зробила їм бутерброди, щоб вони поїли. Вони їсти не хотіли, взагалі не їли. Я так просила, щоб вони поїли хоч трішечки. Дуся прийшла, помогли мені Богданчика перевернути, щоб витерти підлогу, бо я не встигла», — згадує Євгенія.
«Я БАЧИЛА, ЩО БОГДАНЧИК НЕ ВИЖИВЕ»
У Правдиному було багато російських військових. Бабуся Євгенія боялась за життя українських захисників, але самотужки не могла вивезти їх звідти. Жінка не залишала спроб знайти когось, хто може допомогти. Євгенія попросила хлопця з села вивезти поранених.
«Він на велосипед і бігом… Каже: «та я бачив, що наші ходили по вулиці». Але вони відступили. Каже: «Тьотю Женю, немає нікого… А щоб вивезти хлопців – не ризикуйте, бо загинете самі і хлопці біля вас», — пригадує жінка.
Бабуся Женя кілька днів намагалась виходити військових. Проте це не допомагало: поранені з кожним днем почувалися гірше і нічого не їли. Ще й росіяни приходили Євгенії чотири рази, щоб забрати українських захисників.
«Ми вмовили Костика, щоб він хоч бульйончика попив. Він ложечку ковтнув, і тут росіяни заходять. Дуся, як сиділа з тарілкою, так і застигла. А я… З переляку почала руського гладити: «Та ти такий красивий, та ти такий хороший». Вони кажуть: «Ми приїхали хлопців забрати», — згадує жінка.
Однак вона вмовила не чіпати їх. Через важкі поранення хлопці не могли навіть ходити, а отже, – окупантам не могли зашкодити.
Богдану ставало гірше. У хлопця була роздроблена кістка.
«Я бачила, що Богданчик не виживе. Він і сам казав, що кістка роздроблена…. Він каже: «посадіть мене». Ми посадили. Він ручки простягає, просить водички. Дуся присіла, його до себе нагнула. А він каже: «мама». І все. Замовкає… Ми стоїмо, не знаємо, що далі робити. Бачимо, що очі закриті. Я підійшла — ручки теплі. Пульс не знайшла», — згадує Євгенія.
Жінки не хотіли вірити в смерть і ще пів години чекали якоїсь реакції. Проте Богдан так і не прийшов до тями. У той день, 20 вересня 2022 року, він помер.
Місця для могили обрали через дорогу від будинку — під залізним навісом.
«Я гукнула хлопців. Копайте. Тільки так копайте, щоб земля не виходила на вулицю. Бо кожний ранок і кожний вечір по дорозі йдуть росіяни», — розповідає Євгенія.
Євгенія — мешканка села Правдине Херсонської області
«Я НЕ ЗМОГЛА ЇХ СПАСТИ»
За словами місцевих жителів, росіяни забороняли ховати загиблих українських військових і погрожували вбити тих, хто це зробить. Деяким тілам вони навіть обрізали голови, лякаючи селян. Тому Євгенія тримала в таємниці місце поховання.
Попри проблеми зі зв’язком, вдалося до рідних Богдана і Кості. Жінці Богдана сповістили про його смерть. А батькам Костя встиг сказати, що живий. Проте чи почули батьки — ніхто не знає. Зв’язок обірвався. Невдовзі Костя помер. Його поховали біля Богдана.
Бабуся Женя каже, що кожного дня їй не дає спокою одна й та сама думка: може, вона все ж могла б їх врятувати?
«Це важко. Я не можу… Вже рік у вересні буде, як їх немає. А я забути не можу. Я думаю, а може, я отак зробила б? А може б таки я вивезла їх? А ніхто не схотів. Ніхто. У того машина зламана. У того — бензину немає. Каже: «боявся». І так я з думкою цією залишилась, що я не змогла їх спасти. Я так хотіла…», — плаче Євгенія.
Жінка виїхала з села, бо побоялась, що окупанти все ж вб’ють її за допомогу українським військовим. Коли Правдине звільнили, тіла Богдана і Кості забрали. Рідні подякували жінці за те, що вона зробила все, що могла. Євгенія не віддала їх росіянам, попри небезпеку власному життю.
