44-річний Анатолій Ткаченко — інспектор першої категорії відділу прикордонної служби «Сартана» першого прикордонного загону майстер-сержант — 25 років у прикордонній службі. Він працював на різних ділянках: в Ізмаїлі, на Закарпатті, у Львівському, Сумському, Харківському та Луганському загонах. З 2019 року і до початку повномасштабного вторгнення проходив службу у Донецькому загоні. 

Потім Анатолій став на оборону Маріуполя, під час боїв він отримав поранення руки, у бункері заводу «Азовсталь» йому ампутували кінцівку. Разом з іншими бійцями 18 травня він вийшов у полон, де провів 20 місяців. 3 січня 2024 року Анатолій був серед 230 воїнів та цивільних, яких обміняли. 

Журналісти «Слідства.Інфо» поговорили з Анатолієм Ткаченком у госпіталі, де він зараз проходить реабілітацію. Прикордонник розповів про бої за Маріуполь, знущання у полоні та шлях додому. 

ПОЧАТОК ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ. «Я З МАРІУПОЛЯ НЕ ВИЙДУ, ТОМУ ЩО СТАТИ ДЕЗЕРТИРОМ — ЦЕ ПОЗОРНО»

Разом з дружиною Іриною ми служили у відділі прикордонної служби «Сартана». Базувалися як на контрольному пункті виїзд-виїзд «Гнутове», так і по вогневому прикриттю даної ділянки.

Анатолій Ткаченко

20 лютого 2022 року, коли російські війська увійшли в Луганськ (ввели регулярну армію, — ред.), у нас вже подали тривогу. Всі були в бойовому спорядженні і чекали на будь-який розвиток подій. Заступив я на зміну вогневого прикриття 23 лютого. О пів на третю ночі — 24 лютого, наш КПВВ і прилеглу територію накрили гради. Потім пішов обстріл Павлополя, Талаківки, Гнутового — по будівлях та можливим місцям дислокацій Збройних Сил України. О першій дня вже пішов наступ танків (російських, — ред.) через лінію розмежування. Оскільки у нас не було тяжкого озброєння, то за рішенням начальника підрозділу, ми були змушені відступити в Маріуполь для передислокації та виконання подальших завдань.

Як казав мій покійний батько: «від судьби не втечеш». Ми опинилися в Маріуполі. Що сталося, те мало статися. Теща мені писала, щоб брав машину й вивозив сім’ю (дружину та трьох дітей шкільного віку, — ред.). Я написав їй: «З Маріуполя не виїду, тому що стати дезертиром — це позорно». Я так просто не міг.

У Маріуполі ми були із 28 лютого, коли нас почали обʼєднувати в зведені групи. Частина була розташована на заводі «Ілліча», матеріальна база була організована на «Азовсталі», так як там були хороші бункери. 

Спочатку я був у протитанковій групі. Потім ситуація змінилася, і мене 23 березня визначили в прикриття від наступу ворога в зведену групу на вулицю Грецьку. Спочатку був масований обстріл градами зі сторони моря з корабля, потім мінометний, потім пішла піхота. Піхоту відбивали, і стався вибух, в результаті чого я отримав поранення в руку, і осколком вдарило бронежилет. Мені надали медичну допомогу, але через вогонь евакуація була неможлива. Деякий час патрони були в розсипі, в пачках. Тому, я магазини брав між ноги, набивав одним пальцем хлопцям для відбиття. А вночі група розвідки пройшла територію, з якою могла проїхати машина евакуації для вивезення трьохсотих та двохсотих, тож 24 березня мене пораненого і ще декілька військовослужбовців доставили на «Азовсталь».

Анатолій Ткаченко на «Азовсталі»

Жахи були в тому, що авіація рівняла будинки, от в чому жахи. Там на вулиці Металургів і Шевченка був супермаркет — сталося пряме попадання двох авіабомб, загинуло близько сотні мирних мешканців, які прийшли по гуманітарну допомогу. І так само драмтеатр: ми спостерігали, коли росіяни кинули туди дві бомби. А потім вони по телебаченню розказують, що «ніби українці заклали вибухівку і знищили це. Тобто те, що бачиш своїми очима, і те, що вони розказують, — це зовсім різні речі.

На «Азовсталі» лікар прийняв рішення про ампутацію, тому що не було можливості врятувати мою руку. Медикаментів не вистачало, дуже багато було поранених.

У ПОЛОНІ. «РОЗБИРАЛИ ЯЩИКИ З-ПІД ГРАДІВ. З ЦЬОГО КЛЕПАЛИ ГРОБИ НА РОСТОВ» 

Згідно зі списками, 18 травня ввечері я вийшов із «Азовсталі». Був догляд особистих речей у сумці. Нас посадили в автобуси й відвезли в Оленівку (в колонію №120, де Росія утримувала українських військовополонених, — ред.). А там система бараків — камер не було. Довге приміщення. Бетонна підлога. 3 дні ми на своїх сумках сиділи, тому що на бетоні спати не будеш, а потім нам вже принесли матраци.

Харчування в Оленівці було погане. Сніданок міг бути о 8 ранку, обід — о 5-6 вечора, а вечеря — о 2 годині ночі. Зона призначена людей на 800, а нас там було близько трьох тисяч. Порції були малесенькі, люди від недоїдання втрачали свідомість і дуже худли.

Столова просто не справлялася з такою кількістю людей. Начальник зони оголосив, що у звʼязку з цим люди будуть етапуватися для покращення умов. 

15 червня я потрапив в Луганську область, виправна колонія №38. Там ніяких фізичних знущань не застосовували. Годували нормально. Приймали душ раз на тиждень. Одягли нас у чорну зеківську форму. Там я був до звільнення — до 2 січня 2024.

Там нас, можна сказати, добровільно до роботи залучали. Хто дуже затятий курець, той міг трохи більше отримати цигарок. Хлопці ходили робити гроби. Тому що, на кожну зону ставився ліміт — за тиждень зона має виготовити 100 гробів. Привозили (окупанти, — ред.) ящики з-під градів, їх розбирали. І з цього матеріалу ми клепали гроби. Приїжджали вантажні «Урали» й забирали їх для своїх 200-х і везли на Ростов. А гробів треба було дуже багато. Дуже.

Під час шикування, коли ми ще тільки приїхали, кожен раз був гімн «ЛНР» під виконання Кобзона. А потім, уже місцева колонія перейшла на стандарт РФ і стала — Федеральною службою виконання покарання, то звучав гімн Росії 

У колонії були і паралізовані, і з великим тиском люди. Їх вивозили в Луганськ на обстеження, а потім повертали назад. Зараз 2-3 паралізованих у 38-й колонії лежить, яких не обміняли. Дві людини померли: у одного стався інсульт, в іншого — запалення легень.

Нам якось привезли полонених, які потрапили у полон на Бахмутському та Луганському напрямках. І один каже: «дали Storm Shadow ракету». Проходить два дні, я стою курю і чую свист неначе літак. А вертухай (наглядач за ув’язненими, — ред.) на вишці стоїть. Дивлюся, бичок кидає і різко падає. Наді мною метрів 20 — ракета з крильцями тільки так «фух» і пішла.  Ввечері вертухаї кажуть: «по військовій частині в Луганську завдали удар». І ось так вибірково ми отримували хоч якусь інформацію. 

ШЛЯХ ДОДОМУ. «ТИ БІЖИШ, І КОЖЕН ТЕБЕ ПАЛКОЮ ПО СПИНІ ЛУПИТЬ» 

Я думав, що ще 2024-й рік проведу в полоні. Як такої надії, що мене обміняють, дуже не плекав. Так само і решта хлопців. Усі чекають. З Донецького прикордонного загону, у Луганській колонії де я був, ще чоловік 25-30 прикордонників сидить. З Нацгвардії теж чоловік 30-40 утримується. За Маріупольську тероборону взагалі ніхто не говорить. Мені вчора мама одного, з ким я був у полоні, каже: «куди не звертаються — відповіді ніякої». Хоча маріупольці брали зброю і захищали своє місто. Хотілося б, щоб наше керівництво звертали увагу, що трьохсотих багато. На обмін треба витягнути їх і людей, яким за 50.

Під час цього останнього обміну із зони був тільки я один. А так решту везли із Мордовії. З різних СІЗО і виправних колоній, які знаходяться на території Російської Федерації. Хто приїхав з Мордовії (суб’єкт РФ, — ред.), то там взагалі тихий жах. У мене знайомий, якого було сто кілограмів, у ньому зараз сорок вісім. Ну і знущання просто страшні.

На шляху додому було декілька перевантажень, очі постійно зав’язані.  По дорозі було дві чи три зупинки, — напевно з інших зон теж людей підсаджували. Це вже ми потім дізналися, що ми в Таганрозі. Заїхали, по звуку машина здавала, як у бетонний гараж. Нас, як собак, усіх скинули на підлогу. Поклали обличчям на землю. І потім години дві міцно фізично знущалися, по-їхньому «прийомка». Що трьохсотий, що не трьохсотий. У мене були побиті руки, ноги. А вранці потім підйом і камери відкриваються: «По одному, бігом на вихід.» Ти біжиш, і кожен тебе палкою по спині лупить. 

Нас посадили в літак. Летіли години дві-три. Із літака в такому положенні, що взагалі нічого не бачив, виходиш із зав’язаними скотчем очима. Посадили в автобус. Усі були нахилені, щоб в вікно взагалі ніхто не дивився. Коли приїхали, то прозвучала команда: «На вихід!». Росіянин пробіг з ножем, перерізав стяжки на руках. Нам дали команду зняти шапки. Коли під час обміну вже були на території України, то сльози заповнювали очі. Плакали всі. 

ВДОМА. «20 МІСЯЦІВ Я ЧЕКАВ НА ЗЕФІР У ШОКОЛАДІ»

Як сиділи ще в автобусі, і зайшов представник української сторони, каже: хлопці, добрий вечір, як ваші справи?». Усі були зразу на таких емоціях, коли побачили людину із блакитно-жовтим прапорцем на плечі. У полоні там тільки російською треба розмовляти. Якщо будеш говорити українською мовою, то ти відразу отримаєш палицею по хребту: «Только разговаривай на русском, разговаривай на русском». Тому дуже приємно, коли ми почули українську мову. У першу чергу, приємна увага людей, небайдужість суспільства до військовослужбовців, які потрапили в скрутну ситуацію. 

З дружиною зустрівся нарешті, там були тільки емоції. Слів не можна було ніяких сказати. 

Перше, що мені хотілося скуштувати, — це зефір у шоколаді. Я дуже люблю зефір у шоколаді. І коли мені він попався, то я його трохи з’їв. 20 місяців я чекав на зефір у шоколаді. 

У мене є троє дітей: дві дівчинки і хлопчик, вони школярі. Ми ще не бачилися, але щодня по відеозв’язку спілкуємося. У сина був день народження. І коли запитали в школі, який твій найкращий подарунок, — він сказав: «що тато повернувся».

Тепер я хочу, по-перше, протез поставити, звикнути. А по-друге, — в мене у Маріуполі літак бомбою машину знищив. Тому обовʼязково хочу машину купити. А ще в Іспанію мрію з сімʼєю поїхати на відпочинок. Закордонний паспорт ось тільки зробив. Оформлю пенсію, а далі вийду назад на службу, якщо по інвалідності буде така можливість. А ні — так тоді вже буду десь себе в громадській сфері шукати. 

Росіяни вважають, що вони панівна раса, а ми повинні бути у них тільки як у підпорядкуванні бути. Україна сама по собі, на їхню думку, не може існувати взагалі. Мені було огидно з такими людьми говорити. У такому спілкуванні який сенс про що і навіщо? Тому ніякого спілкування з росіянами та колаборантами у полоні не було взагалі.

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Європейське Відродження України». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також: Барак №200. Оленівка: військовий з «Азову» мріяв повернутися додому

війна, воєнні злочини росії, захисники україни