Росія вже понад рік тримає у полоні майже 2 тисячі захисників Маріуполя, які протягом 86 днів обороняли місто. Дружини військовослужбовців благають світ звернути увагу на те, що полонених утримують у жахливих умовах, катують та влаштовують показові судилища.

Журналісти «Слідства.Інфо» поспілкувалися з дружиною бійця полку «Азов», яка чекає на повернення свого чоловіка з російського полону.

ЗАВЖДИ ХОТІВ БУТИ ПРИКЛАДОМ

Ганна — художниця-ілюстраторка, яка малює плакати про військовополонених. Її чоловік Сашко — військовий полку «Азов», захисник Маріуполя, який у травні 2022 року разом з бійцями інших українських підрозділів виконав наказ про здачу у полон.

Ганна — дружина полоненого бійця полку «Азов»

Військові Маріупольського гарнізону у повному оточені 82 дні обороняли місто від росіян. Задля збереження життів їм наказали залишити «Азовсталь».

Чоловік Ганни за освітою — історик. Він приєднався до «Азову» у 2018-му році. І тоді ж поїхав в Донецьку область.

«Сашко мені казав, що хоче в полк, там дуже класні хлопці, хоче там якось проявитися. У нас було весілля, і буквально через три дні він втік у полк. На третій день я вже проводжаю його, стою на вокзалі, махаю рукою… і він їде… у Маріуполь», — згадує дівчина.

Ганна поїхала за чоловіком через кілька місяців. Сама дівчина родом з Луганська і добре знала, що таке війна.

«Дуже довгий час я розказувала йому, як у нас це все трапилося і наскільки я сумую за домом. І він дуже мені співчував. Він мене підтримував, казав, що він хотів би побачити мій дім», — згадує Ганна.

Дівчина каже, що Сашко завжди хотів бути військовим: «Він хотів бути таким прикладом. Таким військовим, яким би я захоплювалася». 

ЛЮТИЙ 2022. «ВІДЧУТТЯ, НІБИ ЗНОВ 2014-Й І ОСЬ Я ЗБИРАЮ РЕЧІ»

Сашко зустрів повномасштабне вторгнення в Маріуполі і до останнього дня оборони був там. Напередодні 24 лютого 2022-го Ганна мала їхати у справах у Київ, але сумнівалася. Чоловік вмовив все ж відправитись у поїздку.

«І чоловік сказав: «забирай собаку, забирай речі, все, що можеш, тільки на всяк випадок візьми мої документи». Мене це дуже сильно стривожило, я дуже переживала, а відчуття було таке, ніби знову 2014-й, ось мій Луганськ, ось я збираю всі свої речі та їду у відпустку, яка затягнулася на стільки років», — згадує дівчина.

Зранку, коли Росія розпочала повномасштабну війну проти України, Ганна втратила зв’язок з чоловіком.

«Я постійно на телефоні: «Що там у вас? Як ви там? Відповідай». Немає жодної відповіді. Тиша… Тиша… потім приходить повідомлення: «Все нормально, я буду тут, з хлопцями, ми тримаємося», — розповідає Ганна.

Відтоді життя Ганни перетворилося на очікування – зв’язку з чоловіком майже не було. Найтриваліша бесіда подружжя тривала 10 хвилин. Одного разу Сашко не відповідав  4 дні.

«Я вже думала… не можу. Кому я напишу, ніхто не відповідає, зв’язку з жодною людиною немає. Потім, вночі, хтось телефонує. Я чую голос… Це було дуже жахливо, коли ти розмовляєш з людиною кожен день, а тут її немає добу, дві, і ти не знаєш, про що думати, куди писати», — ділиться хвилюваннями Ганна.

«МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ ЇСТИ, ДУЖЕ ВАЖКО». ПОВІДОМЛЕННЯ З МАРІУПОЛЯ

Кожне повідомлення Сашка пронизане стійкістю, проте читати їх — боляче. У військових не було достатньо їжі та води. Вони перебували на віддалених позиціях. Люди, які мали доставляти продукти, — гинули, не встигаючи принести їжу.

«Сонечко, в нас все буде. Коли я повернусь, в нас буде все. У нас буде їжа, хліб, цукор. Я дуже хочу чаю», — писав Сашко дружині.

Ганна каже, що це були страшні повідомлення. Чоловік писав, що вони разом з побратимами знайшли пакет гречки і розділили його на трьох, це була вся їхня їжа на день. 

«Мені хочеться їсти, я не можу ні про що думати, мені дуже важко. Мені постійно хочеться їсти», — згадує Ганна повідомлення від чоловіка.

Сашко також описував, що відбувалося в місті: «Багато двохсотих. Дуже багато. Люди помирають неочікувано для них. Бачив пару. Вони, схоже, стояли і притискались одне до одного під обстрілом. Так і померли в обіймах».

«ЯКЩО МИ ЗВІДСИ ПІДЕМО, ХТО ЗАХИСТИТЬ МІСТО»

Попри складні умови для оборони та переважаючу кількість армії росіян, українські захисники не відступали. Маріуполь обороняли бійці окремого загону спеціального призначення «Азов», 12-та бригада Національної гвардії України, 36-та окрема бригада морської піхоти, прикордонники, поліцейські та добровольці.

«Мені здається, це було щось схоже на першу окупацію Маріуполя (Перша спроба росіян окупувати місто була у 2014 році, — ред.), і вони (українські військові, — ред.) думали, що і зараз це не буде настільки масштабним. А потім хлопці вже писали: «а ми не можемо відступити. Куди ми? Якщо ми звідси підемо, хто захистить місто?», — говорить Ганна.

Сашко разом з побратимами вирішили тримати оборону міста до кінця. 

«Мені чоловік прямо сказав: «Я буду тут, я тебе кохаю, але я тут потрібен», — говорить Ганна.

«СХОДІТЬ, ПОМОЛІТЬСЯ, МОЖЕ, ДОПОМОЖЕ»

Росіяни оточили українських військових на заводі «Азовсталь». Всередині травня 2022-го захисники Маріуполя виконали наказ влади України та здалися в полон росіянам. Тоді президент України Володимир Зеленський наголосив, що збереження життя — важливіше. В Генштабі українських військових назвали героями, які увійшли в історію. Українська влада запевняла, що полонених військових обміняють і повернуть додому. Однак росіяни неохоче відпускають захисників Маріуполя назад.

Ганна дізналася про здачу в полон Сашка з новин. Чоловік не встиг її попередити особисто: «Уся країна писала великі лозунги: «Я — Азов, ми — Азов, вся Україна — Азов. Я пам’ятаю просто це, як страшний фільм», — згадує Ганна.

За її словами, третьою стороною у здачі в полон мав виступати «Червоний Хрест».

«Я думаю, у всіх жінок зараз дуже великі претензії до Червоного Хреста. Особливо, коли ти дзвониш. А тебе… У нас був такий випадок, коли… Подзвонили на гарячу лінію Червоного Хреста, а Червоний Хрест… «Сходіть, помоліться, може, допоможе».

Як каже Ганна, волонтери міжнародного Червоного Хреста не всі дні були присутні під час виходу українських військових з «Азовсталі», через що не всі потрапили у списки військовополонених. Тож про долю багатьох захисників рідним доводиться дізнаватись самотужки.

«Найжахливіша ситуація у нас з нашим другом, про якого я досі не знаю, чи жива людина взагалі. Він потрапив у госпіталь, який потім захопили. І от на цьому моменту невідомо, чи він вижив, чи потрапив у полон, чи взагалі його вбили», — говорить Ганна. 

Дівчина каже, що для неї найстрашніше, — коли невідомо, де шукати людину, до кого звертатися. 

«Знаєте, як би це жахливо не звучало, але якщо людина померла, то у тебе є час плакати, горювати. Коли людина в полоні, ти намагаєшся цим справлятися, бо знаєш, що жива. А коли його немає і ти навіть не знаєш, ні де шукати, ні до кого звертатися — це найстрашніше», — говорить Ганна.

Повідомлення від Сашка

Жінки військових з «Азову» об’єдналися, щоб разом добитися повернення своїх рідних.

«Ми намагаємося справлятися з цим. Кожен абсолютно по-своєму. Є люди, які плачуть, постійно плачуть. Є такі, які намагаються щось робити. Кожен день ти береш себе в руки, прокидаєшся, ти намагаєшся щось робити, будь-що».

Ганна дізналася, що здоров’я Сашка погіршилося. У нього впав зір та його погано годують, як й інших бранців. Відсутність підтвердженої інформації і рік полону вбивають дівчину морально.

«Це кожен день з тобою. Ти прокидаєшся з цим, ти засинаєш з цим. І ти живеш у цьому. Ти не знаєш, що з людиною. Що буде далі. Я не знаю, чи завтра його вб’ють, чи він ще буде жити… Скільки їм ще з такими обмінами потрібно там буде висидіти? І яку людину я назад поверну. Взагалі, чи виживе після цього всього?», — говорить Ганна.

Читайте також: «Я теж хотів би у контрнаступ»: репортаж з операції бійця, пораненого на фронті