1292

45-річна Тетяна з Маріуполя працювала економісткою на заводі «Азовсталь». Коли почалася війна, вона вирішила залишитися у місті, бо «хтось має платити гроші людям». Коли ситуація погіршилася, сім’я Тетяни кілька разів переїжджала по різних районах міста, пожила у підвалі місцевого готелю і змогла виїхати. Зараз вони у безпеці на Закарпатті. Батьки ж Тетяни після проходження «фільтраційних таборів» опинилися у Росії.

«Слідство.Інфо» записало історію Тетяни, якій разом з сім’єю вдалося втекти з самого пекла війни, — з Маріуполя. З міркувань безпеки Тетяна та її родина відмовилися фотографуватися для матеріалу.

«Ми ховалися у ванній кімнаті»

24-го лютого, коли все почалося, мій син лежав у лікарні. Чоловік тоді сказав, що нам треба його терміново забрати і їхати з міста. Я працюю економісткою на заводі «Азовсталь». Тоді наша керівниця написала, що у зв’язку з війною кожен ухвалює рішення самостійно — виїжджати або лишатися. Але у мене фінансовий відділ і я перераховую зарплати. Якщо ніхто не лишиться, то хто буде людям гроші платити? Я вирішила лишатися, хоча мій чоловік наполягав, щоб поїхати.

Ми живемо у 17-му мікрорайоні Маріуполя. Ми звикли, що на Лівому березі постійно гупає, тому не дуже лякалися на початку. 

Наш мер покинув місто ще 25-го, але у своїх зверненнях до нас говорив, що ситуація під контролем. Він тоді згадував евакуаційні потяги, але жодної інформації про час їхнього відправлення ми не мали. Дізнавалися про це вже після відправлення, тому треба було просто йти і весь день чекати на потяги. Зараз під бомбуваннями ми б пішли, а тоді ще здавалося, що все нормально.

Евакуація з Маріуполя 24-го лютого / youtube канал ЯМаріуполь

Потім у нас зникли світло та зв’язок. На Лівому березі його вже не було на другий день війни, а у нас десь з 28-го лютого. В аптеках у перший же день були довжелезні черги, а потім вони стали закриватися. У магазині «АТБ»  були порожні полиці, а у магазині біля нас продукти були, але ціни були космічні. Ми купили яйця, які до війни коштували десь 24 грн, за 101 гривню. Хліб, який коштував 20 гривень до війни, був по 70 гривень у той момент.

Черги у магазини та аптеки Маріуполя 25 лютого 2022 року / RFE/RL

На третій день нас попередили, що виїжджати машиною вже небезпечно. У нас приватний будинок, і ми вирішили, що будемо жити у підвалі. Чоловік набрав дощової води і у нас був генератор. Одного дня поруч із будинком влучив снаряд. Ми зрозуміли, що лишатися небезпечно, бо вхід у підвал у нас лише з дому. Тому вирішили поїхати до сестри, яка винайняла квартиру у Приморському районі.

Там у них теж були вибухи, але тихіші. Ми ховалися у ванній кімнаті. Потім наші чоловіки їздили по питну воду до нас додому — ми думали, що зможемо туди час від часу повертатися по їжу. Але наступного дня, коли вони поїхали по речі, побачили, що будинок згорів. Вночі у прибудову прилетів снаряд і все загорілося. Чоловіки забрали машину і повернулися. 

«Зелений» коридор

Від людей ми дізналися, що планують дати «зелений коридор» і почали збиратися.

Наші діти — моєму синові 14 років, а сину сестри — 13 — з чоловіками зносили речі до машини, коли почалося чергове бомбардування. Вони всі були біля авто, коли у наш будинок прилетіло. Ми почули вибух і побігли у підвал, хлопці впали на землю під машини. Через те, що влучило в іншу частину будинку, ми вціліли. Поспіхом зібрали речі в авто і я помітила, що ми десь загубили пакет з ліками. Для мене це була проблема, бо я сиділа на гормонах, а моя дитина — на нейролептиках. 

Точкою збору був офіс «Київстару». Там вже було багато машин і ми чекали часу виїзду. Але ніхто нічого не повідомляв. До нас підійшли «азовці» і запитали, чому ми тут стоїмо. Ми показали повідомлення про коридор, а вони сказали, що жодного «зеленого коридору» зараз немає, і туди їхати небезпечно. Згодом люди, які поїхали вперед, повернулися. Виявилося, що коридору справді не було. 

Поряд з Драмтеатром був готель «Спартак». Двері були зачинені та висів напис, що відвідувачів не приймають. Моя сестра дуже розплакалась, бо йти нам не було куди, і нас прийняли, але посили закрити двері і не казати іншим людям. 

Завдяки цьому готелю ми й вижили. У готелі були генератори, які вони включали раз на два дні на годину, запаси їжі та технічної води у басейні. Неподалік готелю було джерело питної води. Напевно, у нас з усіх людей були найкращі умови. Ми там прожили з 5 по 11 березня. 

Готель «Спартак» до початку воєнних дій в Маріуполі / booking.com

Було холодно, ми спали у шапках та одязі. Спочатку нас годували, а потім ми готували самі на вогні. Продукти закінчувалися, і люди, щоб вижити, почали розбивати продовольчі магазини та виносити звідти їжу. Ми це не підтримували, але їжу брали.

Намагалися смажити оладки з борошна та води. Коли це їли, аж тряслися (від радості — ред.). Хоча у мене гормональне порушення і зайва вага, я схудла на 6 кг, а мій чоловік — на 12. 

У готелі нас було близько 50-ти людей. Ми платили за готель, але жили у пральні, у підвальному приміщенні, звідки було два виходи. Туди дозволили знести матраци з номерів. З нами мешкали якісь «незалежні» російські журналісти, ми спочатку не знали, хто вони такі. Хлопець розповідав, що це не перша його війна. 

Найстрашніше за цей час — це була авіація. Ти чуєш гул літака і не знаєш, чи він щось на тебе скине. Всі одразу забігали до підвалу та зачиняли двері.

Фото розтрощених будівель 3-ї міської лікарні Маріуполя після авіанальоту 9 березня/ Телеграм канал Маріупольської міської ради

Фото вулиці неподалік від корпусів Приазовського державного технічного університету після авіанальоту 9 березня / Телеграм канал Маріуполої міської ради

Потім мій чоловік повернувся за собаками, яких ми залишили на подвір’ї будинку: наша собака та собака сестри. Вони обгоріли від пожежі, у однієї була пошкоджена голова, а у іншої — лапа. Кицька не вижила, вона була у будинку. Ми забрали собак до готелю, але потім, коли таки втекли з міста, все одно змушені були їх там лишити. 

«Розслабтеся, тут свої — росіяни»

15-го березня ми дізналися, що перша колона машин виїхала успішно, і ми зібралися їхати. Їжі вже зовсім не було, вода закінчувалася. Ми збирали сніг та чули, що до нас наближається фронт. Розуміли, що завтра прилетить сюди. Зібрали у машину дітей, і виїжджали. На 50 чоловік у нас було 6 машин, хтось залишився у готелі. 

На блокпостах нас не дуже чіпали, питали документи і оглядали речі. Ми мали відеореєстратор, вони забрали з нього касету і відпустили. На одному блокпості нам сказали зняти плівку зі скла машини. Ми не хотіли цього робити. Тоді «ДНРівець» попросив 500 гривень, ми дали і він відпустив нас із плівкою. 

17 березня евакуйовані намагаються залишити обложене портове місто Маріуполь біля багатоквартирних будинків, зруйнованих російськими обстрілами / Reuters

Казали, що були жорсткі блокпости біля Запоріжжя. Але люди підказали нам, як їх об’їхати. Ми встигли рано виїхати, бо пізніше там на шляху зробили «фільтраційні» блокпости.

У Мангуші нам сказали: «Тут вже не так страшно, розслабтеся, тут свої — росіяни» (cміється). Ми там прожили дні чотири. Затрималися, бо намагалися забрати батьків із Маріуполя, шукали перевізників, питали знайомих. Коли виїжджали, то не могли по них заїхати — у них в районі велися жорсткі бої. А потім у тата з’явився зв’язок і він попросив їхати без них. Ми доїхали до Запоріжжя, а там вирішили їхати подалі на Західну Україну.

«Сука! Пішла геть звідси!»

Згодом ми дізналися, що мої батьки виїхали до Росії і зараз живуть у Таганрозі. З моєю свекрухою, яка у Маріуполі, зв’язок лише через Росію. Їй видали сімкарту — «Фенікс», і чомусь ми жодного разу не змогли до неї додзвонитися з України. А ось з Росії, з їхнього оператора «Білайн», можна додзвонитися на «Фенікс». Тому з нею тримає зв’язок моя мама.

У Маріуполі «Київстар» повністю заглушили, а щоб отримати «Фенікс» треба вистояти довгу чергу. За цією карткою стоїть близько двох тисяч людей, а карток привозять всього сто. На цій картці дають безкоштовно 5 хвилин розмови, а потім треба поповнити рахунок. Це можна зробити через «ДНР». 

У нас біля «Порт-Сіті» майже завжди стоять автобуси. Сідаєш у нього, а вже потім тобі кажуть, куди ти їдеш. Від чого це залежить — ніхто не знає. Є, наприклад, везуть до селища Володарського — там можна спробувати піймати машину і поїхати на Бердянськ. А є такі автобуси, які везуть до Донецька у розподільчий пункт.

Торговельний центр ПортCity у Маріуполі — одна з евакуаційних точок / фото Вікторія Рощина

От батьків повезли на кордон десь під Таганрог (Росія). Ми не сильно переживали, бо там є родичі. У таборі на кордоні їх тримали не довго, бо їм за 60 років. Але коли мою маму допитували, їй із Росії зателефонували родичі. Вона зняла слухавку і швидко сказала, що не може говорити. І тут російський військовий дуже обурився. Мамі 70 років, а йому 20 з копійками, і він моїй мамі сказав: «Сука! Пішла геть звідси!». Мама ще не розчула і перепитала: «Далі проходити?». І він почав на неї матюками кидатись: «Ти жити не хочеш? Що б я тебе тут не бачив!».

Вона вийшла і розплакалася, а тато йшов наступний. З татом поговорили нормально, але він запитав їх про матір. Тоді військовий йому також нахамив і сказав: «Нехай навчиться поводитися, а то й ти зараз нікуди не пройдеш!».

Батьки зараз у Росії, а ми залишаємось тут, на Закарпатті. Вертатись поки немає куди.