3417

Микола до війни працював на вапняковому карʼєрі у селі Архангельське, що на Херсонщині. На початку березня у його село зайшли росіяни, тому майже через два місяці від початку окупації чоловік покинув рідну домівку. Вибирався він разом із літньою сусідкою річковою переправою у сусідньому селі, а потім кілька годин їх везли трактором на підконтрольну Україні територію. 

Микола поки мешкає у санаторії, куди його поселили роботодавці — власники вапнякового карʼєру в Архангельському. Чоловік все ж сподівається, що до осені повернеться домому у вільне від окупантів село. «Слідство.Інфо» записало історію порятунку Миколи з окупованої території.

«МИ ВЖЕ ДУМАЛИ, ЩО ВОНИ БІЛЬШЕ НЕ ПОВЕРНУТЬСЯ»  

Росіяни зайшли у село на початку березня. Коли вони зайшли, їх було дуже багато — саме росіян. Вони повністю окупували наше училище — там розмістили свій штаб і відразу почали мародерити: повідкривали всі магазини, повиламували двері у тих будинках, які покинули господарі. У двори не заходили, якщо бачили, що господарі на місці. Та й людей не стріляли. Хоча й попереджали, щоб люди поводилися тихо, як миші, бо як будуть тікати чи якісь дані про їхнє пересування передавати, то можуть застрелити. До моєї вулиці вони тоді не дійшли — я жив на окраїні села, тож до нас вони ходити чи то боялися, чи то не дуже хотіли.

Росіяни намагалися роздавати свою гуманітарну допомогу — їжу, якісь товари першої необхідності. Яловичину, консерви, тушонку, згущонку, крупи якісь. Забрати ту гуманітарку можна було у батюшки у церкві, тільки треба було повʼязки білі на рукави одягати. Росіяни казали, що то як білі прапори — начебто ознака примирення. Але люди не хотіли брати. Ну як можна було брати щось у тих окупантів? Яке до біса примирення, якщо вони прийшли та все потрощили, людей постріляли, будинки рознесли? Будинок культури у нас гарний був, то його потрощили, іроди.

Будинок культури у селі Архангельське Херсонської області. Фото: Херсонська обласна асоціація футболу

Будинок культури у селі Архангельське Херсонської області. Фото: Херсонська обласна асоціація футболу

Та й навіщо було брати? Це ж село — у людей є свої запаси, тому ніхто здебільшого не голодав. Картопля в погребах, закрутки. Хто міг, той ділився запасами з сусідами: у когось було борошно, у когось — мʼясо та яйця, бо курей тримали, хтось мав сало у морозилці. Як світла і звʼязку в селі не стало, то люди роздавали те все по сусідам. Хтось продавав свинину на виплату, але здебільшого на нашій і сусідній вулиці люди просто ділилися їжею та свічками.

Згодом російських військових обстріляли наші воїни, і вони втекли з села. Було кілька днів затишшя, коли вони виїхали з технікою. Вночі відбувся бій — десь о третій годині ночі почала горіти техніка і вони виїхали. Казали, що влаштували їм справжню бійню — знаю, що щонайменше вісім російських військових тоді загинуло. Ми вже думали, що вони більше не повернуться. Але згодом вони знову зайшли і дотепер ще там. А не повертаємося поки що ми.

«ЦЕ Ж МИ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ, А ВОНИ ДО НАС ПРИЙШЛИ»

У нас у селі дуже багато техніки стояло, допоки я там був. Вони  у нас у Архангельському зупинилися — у тому самому училищі, що і спершу. Викопали траншеї під свою техніку та знищили всю інфраструктуру у селі. Як сказали, уже не росіяни, а «ЛНР-ДНР» та буряти заїхали. Оселилися в селі по домівках, де людей не було. Спочатку було спокійно, а зараз там іде справжнє розграбування — відкривають домівки, забирають цінні речі у людей, все це вантажать у машини і вивозять. Таке розказують люди, які там залишилися. А залишилося мало — майже всі втекли, позалишалися лише старші люди, кілька чоловік. Сказали, що не хочуть покидати свої домівки. Ну бо це ж ми на своїй землі, а вони до нас прийшли. 

У селі розстріляли лише одного чоловіка. Він рибалка затятий був, а саме сезон почався. Пішов він рибу ловити, побачив дорогою росіян — та й почав тікати. То вони й відкрили по ньому вогонь. Але забрати тіло та поховати того чоловіка дозволили. Ще кількох людей снарядами убило, бо вони дуже сильно обстрілювали село — інколи гатили так, що підвал аж трусився і спати було неможливо.

Я довго не хотів виїжджати. Родину вивіз майже відразу, а кому я потрібен? Думав, якось перечекаю, за господаркою подбаю. Вікна мені повибивало, то я десь позатягував ковдрами, десь плівкою. Так і жив. Сусіди полишали мені ключі від хат, аби я доглядав, але що там було доглядати? Коли люди тікали, відкривали всі подвірʼя і випускали тварин, аби ті не повмирали від голоду. По селу, бувало, ходили телята чи свині. Але довго не ходили: їх або окупанти вбивали і їли, або люди, хто залишився, прихищали. Багато котів та собак позалишали.

Карʼєр у Архангельському, де до війни працював Микола. Фото: Kherson.online

Карʼєр у Архангельському, де до війни працював Микола. Фото: Kherson.online

Роботи вже не було — я до війни на вапняковому карʼєрі працював. Так вони його просто стерли, розбомбили. Частину техніки покрали, частину спалили. Солярку звідти позливали. Навіщо було карʼєр нищити — не знаю. Стільки там людей працювало… Доведеться іншу роботу шукати, як повернуся. А, може, й на пенсію вийду, буду онуків бавити.

«СУСІДИ ЗАЛИШИЛИ МЕНІ ПАПУЖОК, ЖОВТОГО І СИНЬОГО, ЯК ПРАПОР НАШ. Я ЇХ ВИПУСТИВ» 

Між Архангельським та Зарічним був міст, але там поруч стояли росіяни, то люди не ризикували туди ходити. Тому працювала переправа — хлопці на гумових човнах перевозили людей. Росіяни знали про ту переправу. Спочатку не реагували, а потім почали обстрілювати. Часом людям доводилося ховатися, аби перечекати обстріли, і тоді вже переправлятися на інший берег. До тої переправи завжди йшли люди — йшли повз мою хату, то я надивився на горе і біду людей. Йшли з усіх сусідніх сіл, адже це був єдиний шлях виїхати. Часом я людей туди проводив, бо блукали. А як були обстріли, то й дозволяв у двір забігти.

Якось вдосвіта виходжу з хати, а мені на зустріч ідуть молоді хлопець та дівчина. У неї на руках якийсь пакунок і наче нявчить, як киценятко мале. Глянув, а то дитина плаче, тихенько так. Шукали ту переправу на Зарічному та й заблукали. То я їх тихенько городами провів туди до переправи, так, щоб ніхто не бачив.

Але окупанти стали гатити так, що просто вже терпіти було неможливо. Кілька разів по селу ходили чутки, що Архангельське будуть зрівнювати із землею, але жодного разу вони не справдилися. Ну але далі там бути вже було просто неможливо.

Село Архангельське на Херсонщині до окупації росіянами. Фото: 1ua.com.ua

Село Архангельське на Херсонщині до окупації росіянами. Фото: 1ua.com.ua

Коли я зрозумів, що далі вже залишатися не можна, бо вони гатять і гатять, і кінця-краю їхньому перебуванню не видно, я вирішив їхати на ту переправу. Забрав сусідку, яка залишалася, — зовсім старенька жінка, немічна, ледве ходить. Ну і про господарку трохи подбав. Сусіди залишили мені папужок, жовтого і синього, як прапор наш. Так я відкрив клітку і випустив їх, аби летіли. Як виявилося, правильно зробив — все одно би місця з кліткою дорогою з окупації мені не знайшлося. 

До війни мав голубів, то була моя пристрасть. Коли їхав, теж їх випустив. Не помирати ж їм без їжі та води? Зараз люди кажуть, що росіяни все на моєму подвірʼї потрощили. Ну нічого, повернуся додому, і будуть ще кращі голуби в мене. А як інакше?

«ЛЮДЕЙ ТУДИ НАБИЛОСЯ, ЯК В БОЧКУ ОСЕЛЕДЦІВ»

Та й пішли ми з сусідкою до переправи. Попереду багато людей — у той день менше стріляли, тому люди потихеньку збиралися до неї, переправлялися на інший бік, а там їх вже забирали і вивозили далі. Йду я, за пазухою в мене кішка з киценятами — тільки народила, ну не кидати ж їх. Я їх вже тут потім прилаштував добрим людям, бо жити так у приймах не самому важко, а так вони в добрих руках. Під руку веду сусідку свою, бо вона ледь ішла та ще й впиралася, бо не хотіла хату свою кидати. 

Сіли ми в того човна, а людей просто море. Хтось із кількома сумками, хтось взагалі без нічого. І по той бік всі вантажаться у прицеп. Там трактор великий стояв і у нього прицеп висотою в людський зріст. Місцеві хлопці з тракторної бригади організували, щоб люди могли з-під російської окупації виїхати. То нас всіх повантажили у той прицеп. Людей туди набилося, як в бочку оселедців, вільного місця не було зовсім. Певно, було нас у тому прицепі чоловік 100-120. Завантажили нас. Тим, хто високий був, сказали пригнутися, аби окупанти не помітили, що в прицепі не худоба чи ще щось, а люди. Отоді я й подумав: добре, що папужок не взяв. Куди б я з ними тут?

Архангельський вапняковий карʼєр на Херсонщині. Фото: Вікімапія

Везли нас обхідними шляхами кілька годин, через степ, щоб на жоден російський блок-пост не натрапити. Переживали, аби діти не плакали дорогою, але діти якось все те розуміли і поводились тихо-тихо, хоч ще холодно було. Заплакали тільки тоді, як наших хлопців на блок-посту зустріли. Та й не тільки діти заплакали — коли ми своїх побачили, то і я просльозився. А хлопці наші нас заспокоювали, мовляв, не переживайте, скоро ми їх виженемо і ви повернетеся додому.

Звідти я уже переїхав сюди, до Кривого Рогу. Поки живу тут, у санаторії, добре, що на роботі допомогли. Прилаштувати мене, поки не влаштували, бо я все ж сподіваюся, що я тут не назавжди, а скоро повернуся додому. Маю кнопковий телефон, то діти дзвонять та пишуть смс, як я тут і коли вже їм повертатися. Поки що вертатися немає куди, але я вірю, що осінь ми вже зустрінемо вдома. 

Знаєте, я помітив, що люди стали відкритішими і згуртованішими один із одним. Зустрів я нещодавно односельчанина в місті, неподалік звідси. Так ми так обійнялися, як рідні. Раніше так не було. Хочеться вірити, що ми після цього всього станемо ближчими і разом відбудуємо село, яке понищили росіяни, а всі чвари залишаться в минулому.