500

На початку липня після тривалих боїв українські військові залишили місто Лисичанськ на Луганщині — воно опинилося під російською окупацією. Від початку повномасштабної війни Лисичанськ обстрілювався чи не щодня, однак у ньому й дали залишалися мешканці, які сподівалися, що війна закінчиться.

70-річний Володимир Іванович — один із останніх мешканців Лисичанська. Йому вдалося покинути вже закрите для транспорту місто перед самою окупацією. Він вскочив у автівку незнайомця і їм дивом вдалося виїхати у Дніпро.

Пенсіонер Володимир Іванович розповів «Слідству.Інфо», як готував їжу на вогні, ходив по воду на світанку та чому залишався у місті до останнього.

ГАЗ ДОЗВОЛЯВ НАМ ВИЖИВАТИ

У мене велика сімʼя — дружина Валентина та дві дорослі дочки: одна вчителька англійської мови, а друга працює у банку. Ще у мене троє онуків. 

Про те, що почалася війна я дізнався чи то з телевізора, чи почув по радіо. Спочатку було ще більш-менш, а потім почалися обстріли міста. Тоді я відправив  дружину, дітей та онуків до Львова. Обидві доньки виїхали з дітьми ще наприкінці лютого, коли було небезпечно. Дружину відправив у березні, після восьмого числа. А сам залишився у місті.

Чому вирішив залишатися? Я вже старший чоловік, мені тікати було ні за чим. Та й три квартири у місті лишилося, мав же за ними хтось дивитися. Я потихеньку втягнувся і залишався, допоки була можливість. 

Росіяни щодня обстрілювали місто. Нашому мікрорайону біля заводу гумових виробів на півдні Лисичанська діставалося значно менше — прилітало десь раз на два-три дні. Здебільшого уночі, тому поспати вдавалося не завжди. Зруйнували багато будинків.  

Лисичанськ під обстрілами російських військ. Фото: Телеграм Луганська ОВА

6 березня у місті зникли світло та вода, але газ був — його вимкнули вже десь у червні. Саме газ дозволяв нам виживати. 

До того ми кілька разів залишалися без газопостачання. У травні газу не було десь три дні — тоді перебили центральний газопровід міста. Ми тоді кілька днів були змушені збирати дрова або зрізати сухі дерева у парках і готувати їжу у дворі на дровах.

У кожному дворі були такі вогнища, де збиралися ті, хто ще не залишив місто і спільно готували їжу. А потім, після другої аварії, газ вимкнули остаточно, то ми перейшли повністю на цей спосіб приготування їжі. У червні ми залишилися без усіх комунальних благ — води, світла, газу, тому повністю перейшли на дрова. Я впевнений, що люди й досі збираються у дворах і готують їжу на вогнищах. А як інакше? 

Воду спочатку привозили великими автомобілями, які набирали її на станціях. Часто воду розвозили ДСНСники. А потім розбили Білогорівську фільтрувальну станцію, де можна було набрати води, і автомобілі перестали їздити. Тому ми почали ходити до джерел і набирати воду там. Мій ранок тоді починався о четвертій ранку з походу по воду, а потім вже робив решту побутових справ — готував їжу, прибирав, якщо були друзки скла, допомагав іншим.

Мешканець Лисичанська набирає технічну воду, яку привезла бригада ДСНС. Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Одного разу у червні я пішов зранку до джерела по воду і потрапив під обстріл. На іншому боці від джерела був яр. По той бік яру стояли будинки. Кажуть, що десь за тими будинками у ЗСУ міг бути склад зі зброєю. І хтось навів росіян на той склад, то вони почали його обстрілювати. Летіло так, що уламки відлітали на метрів сто. 

Я кинув тару для води, впав на дно того яру і так лежав там хвилин сорок, поки не перестали стріляти. Коли я там лежав, то не молився і життя не проносилося перед очима — я просто хотів, щоб цей обстріл нарешті закінчився і думав,  як би звідтіля вибратися пошвидше. Потім, як затихло, встав і пішов додому.  

ЛЮДИ ТОРГУВАЛИ ПРЯМО ПІД ОБСТРІЛАМИ

З продуктами теж було складно. Ринок практично не працював, поставок у магазини не було. Працювало лише кілька продуктових і кондитерський — і то не надто довго. Магазини позачинялися ще у березні, ринок же працював значно довше. Люди, які там працювали, продавали продукти прямо під обстрілами. Так, магазинчики здебільшого були зачинені, але приватні підприємці навіть під загрозою обстрілу привозили, хто що міг. Ринок закрився у червні, коли вже стало занадто небезпечно. 

Три хлібних магазини ще працювали. Десь півмісяця возили хліб, розвозили на машинах, якщо хтось не міг вийти, а потім розбили пекарню у центрі міста із якої його розвозили по домах і нам довелося жити на сухарях.  

Продуктів бракувало всіх. Не було нічого, люди жили переважно на запасах — хтось мав закрутки чи овочі, хтось у морозильниках мав заморожене мʼясо чи півфабрикати, то їли. Коли було холодно, навіть без світла вдавалося за вікном зберегти ті продукти, щоб не розтанули. Були люди, що відерця з такою заморозкою просто за вікно вивішували. 

Обстріляний російськими військами центр Лисичанська. Фото: Томаш Форро/Телеграм Луганська ОВА

Кілька разів на тиждень приїздили наші військові, підбігали до будинків  і роздавали людям гуманітарну допомогу — якісь товари першої необхідності, ліки, хліб, консерви. За рахунок цього люди й жили. 

У кінці лютого росіяни розбили нашу місцеву котельну і всі чотири мікрорайони залишилися без опалення. Мені було простіше, у мене індивідуальне опалення, поки було світло, я ним користувався. Але у перший тиждень березня світло зникло і система перестала працювати. Поки було холодно, був газ, тому це трохи рятувало. Люди гріли воду на плиті, заносили в кімнати і так грілися. Але здебільшого температура в квартирах не піднімалася вище 8-10 градусів, сирість, тому доводилося вдягати на себе все.  

НЕ БОЯТЬСЯ ТІЛЬКИ ДУРНІ

У нашій девʼятиповерхівці був підвал. Ми пробили туди другий вихід із середини підʼїзду, аби під обстрілами не вибігати на вулицю і не ризикувати життям, і люди періодично туди спускалися. Та особисто я жодного разу там не був — знаєте, з восьмого поверху бігати туди-сюди у моєму віці вже тяжко. Та й я не впевнений, що у нашій ситуації це щось вирішило би, враховуючи, чим і як вони обстрілюють будинки. Було страшно, звісно. Але немає таких людей, які не боялися б. Там це вже норма. Дика, але норма. Бо не бояться тільки дурні. 

Багато спілкувався з сусідами тоді. У нашій девʼятиповерхівці 56 квартир. На 22 червня у нашому будинку залишалося лише 6 квартир, у яких хтось залишився — решта повиїжджали. Залишалися пенсіонери, і ті люди, яким було нікуди і за ніщо їхати. Бо спочатку вивозили офіційно, автобусами, безпечними коридорами. А десь із другого тижня червня виїхати з міста можна було тільки за гроші, бо стало надто небезпечно. Вивозили приватники автомобілями, хто не боявся. Переважно на Дніпро. Кому щастило, той натрапляв на волонтерів, і вони могли когось забрати із собою. Взагалі у останні тижні до нас доїзжджало небагато людей, бо дорога сильно прострілювалася.  

ЗАПЛАТИВ ДВІ ТИСЯЧІ ГРИВЕНЬ, СІВ І ПОЇХАВ

Загалом у наших мікрорайонах, з того що я бачив, до моменту мого виїзду залишалося десь тисяча чи максимум півтори людей. До 24 лютого там жили десять тисяч, тобто виїхали десь девʼять з десяти.

Зруйновані будинки та церква у Лисичанську. Фото: Томаш Форро/Телеграм Луганська ОВА

22 червня я вирішив покинути місто. Я встав о четвертій ранку, щоб піти по воду. Підійшов до вікна. У мене там парк, за парком стоїть готель, а за готелем — завод. Я глянув у вікно, і не побачив завода взагалі. Зарево стояло до небес, все в диму. Потім почався обстріл, і коли я спустився вниз, по всьому двору були розкидані міни такі, пʼятипелюсткові. Нерозірвані. Я зібрався, вийшов на ринок, дивлюся — стоїть машина з чужими номерами. (Плаче) Я у водія запитав, звідки він сюди приїхав. Той сказав, що з Дніпра. Я заплатив дві тисячі гривень, сів і поїхав. Більше того чоловіка, який мене відвіз до Дніпра, я не бачив. Знаю лише, що його звуть Гриша. 

Він дорогою підібрав ще двох втікачів, і ми отак вчотирьох вискочили з міста — дорогою через нафтопереробний завод. Ми їхали трасою на Бахмут, а звідти вже — на Дніпро. Коли ми проїхали трасу, нас зупинили на блокпосту наші хлопці і запитали: «А як ви проїхали? Лисичанськ же уже закритий!». Тобто, ми просто якось проскочили ту трасу дивом, а місто, виявляється, на той момент уже було закрите для транспорту. 

Коли я приїхав до Дніпра, то зайшов до місцевого гуманітарного штабу, і попросився до Львова, бо там була моя родина. Вони мене й відправили. Нагодували, дали одяг, бо я виїхав із мінімумом всього, практично лише з грошима та документами. Коли я приїхав у Львів, я відчув радість. Радість, що я нарешті побачу свою родину своїх дітей, із якими я колись вже подумки попрощався.