419

Лариса Сидоренко вже сім років живе у Кривому Розі й опікується такими ж біженцями, як і вона — втікачами від російської агресії. Про свій шлях від переселенки до співзасновниці організації, яка допомагає тим, хто покинув свої домівки чи втратив близьких через повномасштабну війну або окупацію, вона розповіла «Слідству.Інфо». 

«Мене призначили керувати бомбосховищем»

Я з Макіївки, переселенка 2015 року.  Вже сім років мешкаю тут, у Кривому Розі, і допомагаю таким як я. Переселенців із Донбасу ми називаємо «новими криворіжцями». Тепер у нас з’явилися «новітні криворіжці» — люди, які тікають від російської окупації та обстрілу вже під час повномасштабної війни.

У мене в Кривому Розі мешкає тітка. Це була моя єдина родичка, тому моя дочка тут навчалася. Донька приїхала додому на канікули, і почалася війна. 19 серпня ми потрапили під обстріл (19 серпня 2014 року бойовики на Донбасі обстріляли з артилерії один із житлових районів Макіївки, тоді постраждали 19 осіб — ред.).

Я — вчителька фізики. Працювала у школі. 19 серпня я сиділа на роботі, ще не розпочався навчальний процес, але класи вже упорядковувалися.

Ми почули, що школа почала труситися. Вибігли. Це був, мабуть, найстрашніший момент у моєму житті, бо школа неподалік дому. І я розумію, що там, де мій будинок — стовпи диму.  А там моя донька.

Доньці щойно виповнилося 18 років, вона після першого курсу приїхала на канікули. А у нас школа ще з часів Сталіна, з бомбосховищем. І почали сходитися одразу люди, бо знали, що там бомбосховище. Тоді мене призначили ним керувати. Ми почали розгортати бомбосховище: зносили мати, ставили питну воду. 

Пункт допомоги біженцям у Кривому Розі

І тут прибігає моя дочка, з собакою та з тривожними валізками — вони у нас були зібрані, тоді вже на Донбасі точилися бої, і ми готувалися. Коли донька прибігла, я трохи видихнула. 

Аж тут моїй доньці зателефонувала вчителька, яка мешкає поруч. Вона погано ходить. Попросила, щоб хтось пішов за нею — ось донька й пішла. І тут розпочалася друга хвиля обстрілів. Під тою хвилею мою доцю й накрило. Ну, нічого, ми з цим впоралися. 

Ми провели тоді у бомбосховищі 14 днів. Потім почали поступово виходити. Знаєте, покинути будинок дуже важко. Бо розумієш, що слідом за обстрілами та покинутими будинками йдуть мародери. Або заселяється хтось. А в домі багато речей, які тобі дорогі. І саме усвідомлення, що те, що ти наживала роками,  хтось візьме, розтопче, викине — це дуже важко. Ну і потім, що не кажи, ми всі думали: «ну це ж має закінчитися, 21 століття на дворі, як же так»… 

«Я тоді навіть не знала слова ПТСР»

Ми думали, що трохи постріляють, заспокояться і все буде гаразд. Я зрозуміла, що не буде гаразд за кілька місяців — наприкінці січня (2015 року — ред.) нам сказали, що трудові книжки змінюють на «ДНРівські» і нам прийшли нові програми.

Тоді 1 лютого я зібралася і поїхала, бо мені чужа ця ідеологія. І багато хто виїхав тоді. Я погано говорю українською, зараз, звичайно, вже навчилася. Питання не в тому, якою мовою ти говориш, а хто ти в душі. 

Переселенці у Кривому Розі можуть отримати допомогу в Народному домі

Я не можу дивитися на людей, які сидять і ниють: «Боже, як погано, що робити». Сім років тому я приїхала до Кривого Рогу без копійки, бо всі картки були заблоковані — у нас тоді з банками були проблеми.

У мене та доньки був ПТСР. Тоді я навіть такого слова не знала. Першого вересня я плакала. Я намагалася влаштуватися вчителькою фізики, але оскільки тут свій педвуз, не змогла. Після кількох невдалих спроб влаштуватися на роботу, я просто закрила цю сторінку. І зараз я, мабуть, до цього не повернуся, бо я була вчителькою у тому житті. А зараз у мене інше життя. Я не можу сказати, що те було кращим. Вони різні, але обидва для мене цінні, я завжди говорю: Донбас у серці, Кривий Ріг — із любов’ю. Просто треба вірити у себе, і тоді все вийде. А ще дуже важливо мати друзів. Щирих, не тих, які тобі потрібні для того, аби щось зробити, а тих, які будуть справді поруч.

Коли я переїхала до Кривого Рогу, я довго проходила той же шлях, що й інші переселенці. Спочатку сиділа і думала: «Боже, як це зі мною сталося», потім: «Боже, а де ж ця допомога, я ж така бідна-нещасна». А потім у мою квартиру влучив снаряд. І я знайшла собі рішення: хочеш чогось — роби сам.

Ми створили організацію, пройшли великий шлях, багато працювали. Ось іноді питають, у чому секрет успіху нашої організації. Він у тому, що треба не працювати, а пахати. Зараз я тут, моя донька працює на хорошій роботі, ми ремонтуємо інфраструктуру міста, завозимо допомогу, тому якщо людина хоче — вона може все. Ресурси людини безмежні.

Іграшка в центрі прийому біженців від російської окупації

Наша організація «Егіда-центр» допомагає людям, які втікають від війни. Егіда — це щит Зевса, яким він закривав під час війни всіх, хто потребував допомоги. І наша організація — це не лише переселенці, вона обʼєднує і переселенців, і місцевих громадських діячів. Переважно переселенці з нашої організації — це люди, які пройшли бомбардування. 

«Плачуть, плачуть і не можуть зупинитися»

Ми працюємо з 24 лютого, з першого дня. Коли почалася війна, ми об 11:10 вже були тут. Ми хотіли бути тут, бо я сама пройшла через це — колись я була тут прибулою, а зараз сторона, яка зустрічає. Ми довго сиділи, обговорювали як нам правильно відкрити пункт прийому переселенців. Розгорнули штаб о другій годині дня, а через дві години були перші переселенці — з Сєвєродонецька. 

Я тоді, виявляється, на ногах, перенесла запалення легенів. У мене не було слабкості, я просто кашляла. І коли мені вже пощастило потрапити на рентген, там з’ясувалося, що у мене запалення. Я цього не відчула, напевно, тому що, коли ти зайнятий справою, яка потрібна людям, вона якось мобілізує, розумієш, що потім відіспишся, а зараз давай працюй.

Всіх переселенців із окупації ретельно реєструють, щоб потім прицільно їм допомогти

Перше, що ми робимо, — це реєстрація. Ми маємо знати, хто з яких областей, чи є інваліди або багатодітні серед переселенців, щоб розуміти, яка допомога їм надалі знадобиться. Тому що «ось вам продуктовий набір чи одяг і до побачення» — це не про нас. Якщо людина приїхала до Кривого Рогу і вирішила тут залишитися на час війни, її треба інтегрувати у суспільство. Якщо вона транзитом, місто гарантує посадку на автобуси, потяги. Іноді люди приїжджають увечері, треба помитися, відпочити. Тому в нас діє три транзитні табори. 

Люди приїжджали з зими у весну, тому у нас можна знайти відповідний одяг. Речі першої необхідності — продуктові набори. Плюс люди могли вилізти з підвалу, мати вошей — я керувала бомбосховищем, я знаю, що таке буває. Все треба передбачити.

Ми маємо і юристів, і медичну допомогу. У всіх різні потреби. Є психологічна допомога, бо деякі просто сидять і плачуть, плачуть, плачуть — не можуть зупинитись. 

Перед Великоднем випустили одразу дуже багато людей  із окупованих територій. І в нас за ніч пройшло понад тисячу людей. Тисяча за ніч. Всі коридори будинку були заповнені, але ми впоралися. 

Історія у кожного своя, мене розчулюють всі вони, бо я теж це пройшла. Якщо навіть людина приїхала з дітьми, і ні поранень, ні загиблих, а вона просто втратила будинок — це вже страшна історія. Дуже зачіпали історії, коли люди приїжджали з тваринами на руках. Причому це не обов’язково були якісь породисті собаки. Для мене це люди, які не покинули члена сім’ї. 

Тепер Лариса опікується біженцями від повномасштабної війни у Кривому Розі

Цікава історія була: приїхала сім’я 24 лютого. Чоловік каже: «Нам треба зареєструвати дитину». А я говорю: «Ви батько? Де документи про шлюб?».  А він каже: «Ні, ми просто жили разом». Тоді сказали йому, що реєструватимемо без батька, якщо він не згоден одружуватися. Згодився, і так ми влаштували перше нове переселенське весілля у Кривому Розі. Спочатку було весілля, потім ми вже реєстрували дитину. 

Долі людей стають нашими долями. У нас тут багато волонтерів із страшними долями, уже тих, хто втік від нової війни. Їм треба працювати, щоб трохи відійти від власних трагедій.