У селі Миропілля на кордоні Сумської області та Росії вже кілька місяців не вщухають ворожі обстріли, попри те, що область звільнили вже чотири місяці тому. Про спокій та безпеку місцевих дбають прикордонники та добровольці, які патрулюють кордони та повідомляють про обстріли із російського напрямку.

«Слідство.Інфо» поспілкувалося з представниками Миропольського добровольчого територіального формування про їхню роботу в умовах обстрілів і загрози повторного наступу, проблеми з фінансуванням та те, чому вони й досі стоять на кордоні та виглядають ворога у біноклі.

«СНАЙПЕР ЗАСТРЕЛИВ НАЧАЛЬНИКА ШТАБУ В СЕРЦЕ ПРЯМО НА МІСЦІ»

Село Миропілля на Сумщині розташувалося за кілометр до російського кордону. Із полів тут можна побачити уже російський Нікольський монастир, де, за словами місцевих, переховуються російські військові. Саме ж село фактично оточене російськими територіями — з одного боку Бєлгородська, з іншого — Курська області. Учасники місцевого добровольчого формування показують нам вишку по той бік кордону. Це вишка «Гренадер», з тепловізорами та з камерами. Днями її знищили українські збройні сили.

Російський Нікольський монастир

Російський Нікольський монастир, у якому, за словами місцевих, переховуються російські військові

За словами добровольців, з російського боку «працюють» снайпери, тому ближче у бік кордону підходити не можна. «Була інформація, що снайпери ФСБ заїхали… Ну, в нас уже є випадок — начальника штабу (ССО, — ред.) прямо в серце снайпер. Десь місяць тому, на території нашої громади, снайпер застрелив прямо на місці. Командира роти витягували звідти і хлопці з Сумського угруповання добровольців ходили за ним. Ми прикривали і добре, що один лише 200-тий, а там їх було четверо», — розповідає один із місцевих військових. «Снайпери сидять тут всюди, ми їх бачимо, вони нас бачать. Ми як у підкові знаходимося, ми оточені з усіх боків російською територією. Вони на пагорбі, а ми внизу», — каже наш провідник.

До 24 лютого село жило звичайним життям, його нинішні захисники ходили на роботу. Згодом почули обстріли, побачили ракети та зрозуміли — почалась повномасштабна війна. «Літаки летіли, ракети. Літаки низько, знахабніли до такого ступеню, що вони літали й ледь будинки наші не збивали», — розповідає один із добровольців.

Розповідають, що коли о девʼятій ранку їхали до Сум, бо туди викликали голову сільської ради, то під обласним центром уже стояли російські танкові підрозділи. Та росіяни довго не затрималися там, і через Суми пішли на Київ. Тому, коли один із добровольців два тижні евакуйовував дітей із Сум, йому доводилося їздити уже через російські блокпости.

Тоді миропольчани залишилися самі — у них не було жодної підмоги. «Військомату у нас вже не було в Краснопіллі. Через Краснопілля теж росіяни йшли. Ні військомату, ні прикорднонників, ні поліції, нікого не було. І ми залишилися одні», — розповідає один із них. Але місцеві не розгубилися і самоорганізувалися. Самі патрулювали вдень і вночі, з мисливськими рушницями.

Та не обходиться й без перебіжчиків. Розповідають, що один із колишніх добровольців Миропілля перейшов на бік ворога. Наш співрозмовник сумно каже: «Дуже товаришував з одним з них, дуже. Я не знаю, ще й досі не вірю, що він міг таке зробити. 25 років жив тут. Він із нами захищав Україну — з перших днів і бувально ось. Десь місяць тому це сталося. Тобто десь 5 місяців він з нами був, ходив так само з нами у ці всі наряди». А потім потрапив до ФСБівців, пробув у них дві доби, та його випустили. Тож військові переживають, що він може передати локації окупантам, але вважають, що може й з цього буде якась користь. «Одне діло, якщо вони думають, що тут все кинуто на самоплив і якщо вони думають, що тут щось організоване і їх з квітами тут ніхто зустрічатиме», — каже чоловік.

Через Миропілля на територію України зайшла російська Таманська танкова дивізія. Втім, наступ окупантів на Сумському напрямку не був надто вдалим — на початку березня користувачі соцмереж публікували відео, як серед полів зо два десятки російських танкістів, що зайшли на Сумщину саме через Миропілля зі сторони Білгородської області, розповідали місцевим про те, як вони потрапили через кордон, й просили їсти. За їхніми словами, задача в них була одна — «зайти сюди», але вони понесли втрати. Захопили тут підполковника цієї дивізії Євгена Стародубова, який згодом давав інтервʼю українському журналісту Володимиру Золкіну, який спілкується із російськими військовополоненими, де зазначав, що командування фактично «кинуло їх на убой» в Україну.

Інший полонений, теж із цієї дивізії, капітан Расім Тагієв, за даними ВВС, розповідав, що аж до кордону з Україною командування говорило військовослужбовцям, що йдеться виключно про навчання. Коли танки перетнули кордон, зв’язок із командуванням зник, і танкісти зрозуміли, що опинилися на війні. Журналісти також розповіли, що генерал-полковник Олександр Лапін, командувач російського Центрального військового округу, нагородив свого сина-танкіста, який керував наступом на українські Суми та Чернігів, вже тоді, коли російська армія відступала із цих напрямків. А з телефонних перехоплень Служби безпеки України та оповідань російських військових було відомо про поганий стан російської техніки, недостатнє постачання армії та втрати при наступі на київському та чернігівських напрямках у перші дні війни. Російський швидкий наступ на Сумщину захлинувся, і вже до 9 квітня область, за даними місцевої воєнної адміністрації, була повністю звільнена від окупантів. Та загроза нікуди не зникла.

«ТУТ ПРИСТРІЛЯНА АРТА — ВОНИ ЗАВЖДИ СЮДИ ГАТЯТЬ»

Попри те, що самі росіяни у селі не стояли, та й Сумщину звільнили ще на початку квітня, вороги продовжують регулярно обстрілювати село. А у червні обстріли стали ще сильнішими і не вщухають досі. Навіть тоді, коли «Слідство.Інфо» було у Миропіллі, розпочався артилерійський обстріл. У той момент ми відвідували місцевий цвинтар — там окупанти поцілили у одну з могил снарядом та зруйнували ще близько десятка поховань. Місцеві кажуть, що росіяни навіть мертвим спокою не дають. Добровольці допомогли нам безпечно дістатися схованки. «Треба звідси йти, тут пристріляна арта — завжди вони сюди гатять. Треба звідси їхати, пішли швидше», — сказав один із них, і ми перемістилися до прихистку.

Поки очікуємо на закінчення обстрілу, чоловіки палять та розповідають, хто і як обстрілює громаду. За час обстрілу добровольці нарахували шість «виходів» снарядів. Стріляють, кажуть, із російської Попівки, а поцілили у Велику Рибицю, десь у районі Мелової та Відьмової гори.

Під час артилерійського обстрілу в Миропіллі ми перемістилися до прихистку, де добровольці розповіли, хто і як обстрілює громаду

Військові тісно співпрацюють із прикордонниками та часом навіть і допомагають. Переповідають, як 2 червня о четвертій дня російські гелікоптери обстріляли їхню громаду. Тоді окупанти випустили близько тридцяти снарядів. І добровольці зрозуміли, що ворог обстрілює прикордонників. «Ми думали, що вони… Раз обстрілюють, то живі чи ні. Вхопили аптечки й біжимо. Вулиця ось так, пряма. Бачимо стоять два гелікоптери. Ми їх бачимо, вони, зрозуміло, що, мабуть, нас бачили. Ну бігли рятувати, просто там були», — каже один із добровольців. Коли добігли, то побачили — стоїть «зенітка», українська, яка стріляла по гелікоптерах, та поруч з нею нікого нема. Тож добровольці вирішили її повернути українським прикордонника.

«Хоча ще гелікоптери стріляли й ще раз по нас вони ракету випустили, ми попадали. Вона пролетіла й в селі розірвалася. Хоча це ще було село. Ну і добігли ми вчотирьох до машини… Один, Женя, заліз в машину, кричить: «Де маса? Як завести?». Крикнув і зразу, в чотирьох метрах почали вони обстрілювати нас із мінометів, — розповідає один із захисників. — Ми на животах ледь звідти вилізли, дійшли до останнього будинку, попросили в жінки води, вмилися, попили, відпочили 10 хвилин. Вкрали цей «Урал» із зеніткою. Завели й вигнали з-під обстрілу. Зберегли, грубо кажучи. І передали прикордонникам назад той їхній «Урал» із зеніткою, з усіма тими боєприпасами, з усім».

Попри те, що чоловікам доводиться ризикувати своїм життям, вони захищають спокій громади. «Я в радянський час служив теж, хоча до мене ракета прилітала на блокпост. Живий, стою перед вами, 5 метрів від мене розірвалася. Наш колектив, той що стояв на блокпості, всі живі, сховалися по бліндажах. І Слава Богу, нормальне відчуття й не страшно їх, що вони пускають свої ракети, — розповідає один із добровольців. Втім, кажуть, владі немає діла до них — попри постійну роботу під обстрілами, вже три місяці люди не можуть вирішити питання з фінансуванням цього добровольчого територіального формування. «По 3 місяці без коштів. І йдуть під ворожі гелікоптери, не маючи навіть військового досвіду», — зітхає один із захисників Миропілля.

Однак, налаштовані вони стояти до останнього. «Ми стоїмо тут 24/7, на охороні своєї територіальної громади. Прийде час і ми їм запустимо так, що й Путіну спекотно буде. Здачу повернемо», — каже один із них. Питаємо, чи не страшно, що росіяни можуть повернутися, адже окупанти вже перетинали кордони області. Ті ж відказують, що страху як такого вже немає, адже добровольці самотужки контролюють ситуацію із пересуванням ворога. «Я сплю зараз набагато спокійніше, тому що я знаю, що наші хлопці стоять всюди. Не дай Боже, але я буду знати один з перших. І наші хлопці стоять 24 години, не закриваючи очей, все вони бачать, хоча їх ніхто не бачить», — розповідає про роботу побратимів один із них. І далі, ніж добровольці, немає нікого — лиш прикордонники з ними поруч, фактично на одній лінії.

«КОЛИ УКРАЇНЦІВ БОМБЛЯТЬ, РОСІЯНИ З СУСІДНІХ СІЛ АПЛОДУЮТЬ»

Знову прямуємо до села. Володимир, колишній вчитель фізкультури та музики у місцевій школі, а нині — пенсіонер, розповідає, що за кілька днів до нашого приїзду село сильно обстріляли з російського боку. Снаряди потрапили зовсім поруч із його будинком. «У неділю, якраз у Росії був День військово-морського флоту. І у пів на шосту ранку перший був прихід. А потім сюди. Ракета, мабуть, потрапила десь у дерево і вибухнула зверху. І уламки по всьому будинку. Я, наприклад, нарахував більше 25, а взагалі кажуть до 50-ти. По будинку цілі пластикові вікна, крім двох шибок. Будинок розколовся», — каже він. Чоловік планує залатати те, що пошкодили російські снаряди, але на суттєвий ремонт не розраховує, адже обстрілюють громаду чи не щотижня.

Житель Миропілля Володимир. По його будинку потрапили уламки від російської ракети й будинок розколовся

Як і в багатьох мешканців прикордоння Сумщини, у нього в Росії живе родина — двоюрідна сестра. Каже, що зідзвонюється з нею та спілкується — жінка родом із Краматорська, тому все розуміє та підтримує Україну. Втім, допомогти нічим не може, лиш поспівчувати. Рідна ж сестра його дружини була у Маріуполі. Росіяни зруйнували її будинок та витягнули пораненою із погріба й забрали, зараз вона десь у Росії. Каже, що завдяки двоюрідній сестрі є хоч якийсь звʼязок із нею.

Та є й у родині втрати. «На днях розстріляли двоюрідної сестри дітей у Маріуполі. Розстріляли, бо він був військовий. Він молодий, у них шість років дитині. Вбили жінку, його вбили, а що з дитиною — невідомо. Нам прийшла буквально позавчора «похоронка», — ділиться він із сумом.

Місцеві розповідають, що багато людей припинили спілкуватися із ріднею в Росії. Один із місцевих добровольців каже, що спілкувався в перший день повномасштабної війни із родичами з Курську. «Вони подзвонили, я кажу: «Ви розумієте, що війна почалася?», а вони: «Ти ж розумієш, що з вашим клоуном треба щось робити?». Я кажу: «Та ви зі своїм клоуном щось зробіть, ми зі своїм розберемося». Після того, навіть не дзвонять, навіть не цікавляться «що з нами тут?». Хоча вони чують, що нас обстрілюють», — каже чоловік.

Трапляються й випадки, коли діти не спілкуються із власними батьками. Загалом, кажуть, 90% розірвали стосунки з рідними повністю. «Чим ми відрізняємося від росіян — тим, що ми їм зла не бажаємо. Мирних ми ж не ненавидимо так, як вони нас, немає в нас такого. Може, ми така нація, я не знаю. Ні, ну російських солдатів так, а до місцевих жителів… Знаєте, як хворі люди? Як ставляться до хворих людей? Співчувають», — каже один із добровольців.

У селі вважають, що обстріли — це намагання росіян залякати місцеве населення. Останній місяць обстріли суттєво посилилися: у день нашого приїзду окупанти обстріляли Велику Рибицю та Краснопілля, що неподалік села, із важкої артилерії. Кажуть — працюють самохідні артилерійські установки, міномети, а зараз ворог прицільно стріляє по селам. «Мабуть, вони залякують населення, для того щоб виселялися і щоб люди, може, якусь революцію в країні зробили. Але я думаю, що наш народ не залякати. І люди згуртувалися, і сусіди, ми зараз гуртом, якщо, то до когось біжимо. Дуже зараз, хоч ми і були раніше такі, але кожен займався своїми питаннями, а зараз як одна рідня, як одна сім’я», — каже Володимир.

Військові розповідають, що коли українців бомблять, росіяни з сусідніх сіл аплодують. «Скоріше за все, що поїхав дах і з людьми щось не те. Ну, якщо для нормальної людини щось не те, тому що, коли нас бомблять, вони це все чують і вони росіян вітають, бажають доброго ранку, тобто сміються, це жах якийсь. Ну розумієте, навіть коли в них, я розумію, що там мирні люди гинуть, мені якби я розумію, що це неправильно. Ну мені шкода, звичайно», — каже захисник Миропілля.

Однак добровольці заспокоюють — ворог не пройде, бо щоденно вони спостерігають за окупантами у бінокль «аж до іскор в очах». Ще й інформують навколишні села та обласний центр про те, що росіяни розпочали ракетні обстріли. «Техніка — це 100% не пройде. Як тільки десь загуде, як тільки звук почули — ми вже доповідаємо, що техніка пройшла. Ми ж інколи чуємо як ракети виходять. Мабуть, подзвонити й дати сигнал, що пішли ракети швидше, ніж вона долетить туди. Вже людей можна попередити, що пішли ракети туди», — розповідають захисники.

Та попри всі загрози, залишаються у Миропіллі, й кажуть — поки живі всі ті, хто стоїть на захисті громади, росіян сюди не допустять, й через це взяли зброю. «Ми хочемо залишитися в Україні, на своїй землі, зі своїми дітьми, зі своїми онуками, щоб в нас тут все процвітало без них, все налагоджувалося. Тільки життя ми починали бачити, село починало процвітати, а вони прийшли й хочуть нам влаштовувати свої порядки. Ми не дамо», — каже один із добровольців.

Читайте також: «Вони збиралися маршем пройти Сумщину та вільно дійти до Києва», — голова Сумщини Дмитро Живицький