«Він пише, як бог, це на 10 голів вище від будь-якого судді», — так у розмові з журналісткою «Слідства.Інфо» коментує вирок судді Дячука один з прокурорів у справі про розстріли на Майдані — напевне найважливішій справі новітньої української історії. 

18 жовтня суд присяжних на чолі з головуючим суддею Сергієм Дячуком засудив за розстріл 48 людей та поранення ще 80-х до довічного позбавлення волі ексзаступника Київського спецпідрозділу «Беркут» — Олега Янішевського, і ще по 15 років за ґратами отримали бійці цього спецпідрозділу Павло Аброськін та Сергій Зінченко, 5 років позбавлення волі отримав ще один боєць — Олександр Маринченко. 5-го бійця — Сергія Тамтуру — суд виправдав. Однак після вироку суду ніхто фізично так за ґрати і не сів. Тепер апеляцію на це рішення суду подають як прокурори, так і адвокати беркутівців. 

«Слідство.Інфо» поговорило із суддею Сергієм Дячуком та пояснює, чому ми стали свідками історичного процесу.

Суддя Сергій Дячук

«Я ПІДТРИМУЮ НЕЗАДОВОЛЕННЯ РІДНИХ ВБИТИХ»

Святошинський районний суд під головуванням Сергія Дячука розглядав справу про розстріл 48 людей на вулиці Інститутській з 2015 року. На лаві підсудних були п’ятеро колишніх працівників київського спецпідрозділу «Беркут». 

За час розгляду померли батьки декотрих вбитих, які так і не дожили до вироку, один з прокурорів у справі знайшов кохання дитинства у США і виїхав туди, інший прокурор з початком повномасштабного вторгнення пішов воювати, як і одна з адвокатів потерпілих, частина свідків теж пішла на війну і дехто з них вже загинув. За цей час відбулись одні президентські вибори, Україна з усім світом пережила ковід, а відтак початок повномасштабного вторгнення, помер один із суддів, а справа все тривала. 

Журналістка «Слідства.Інфо» запитує в судді Дячука після винесеного ним із судом присяжних вироку на 1700 сторінок, як для нього відміряється цей час. 

«У мене з Майданом молодший син пішов у перший клас, а зараз він закінчує школу. Я йому пообіцяв, що ми закінчимо справу, поки ти будеш у школі, в університет вона з тобою не поїде. Бо він знає все», — каже про власний відлік Дячук.

Однак найбільшого удару по встановленні справедливості в цій справі завдали не ковід, не війна, не смерті одних учасників процесу і відсутність інших, а події 29 грудня 2019-го, коли президент Зеленський погодився обміняти обвинувачених у розстрілах беркутівців на українських військовополонених, котрі утримувались на окупованих територіях Донецької та Луганської областей. 

На початку 2020-го двоє обвинувачених — Тамтура і Маринченко — повернулися до Києва і продовжили свою участь у засіданнях. 

Врешті, Сергія Тамтуру суд повністю виправдав, а Олександру Маринченку дав 5 років за ґратами, які він уже відсидів за час розгляду справи. 

Батьки вбитих на Інститутській прослухали вирок у цвинтарній тиші. «За що загинули наші рідні?», — повторювали матері вбитих на Інститутській після того, як Дячук закінчив читати останні слова.

«Я підтримую їхнє незадоволення», — каже Сергій Дячук про емоції рідних загиблих. — «Мовою телеграму — що це за лапша: спочатку відпустили, потім судять. Звичайно, для нормальної людини відбулось якесь порушення логіки. Навіщо тоді відпускати, щоб потім судити».

У таких умовах апріорі неможливо було вироку досягти свого результату. Оскільки особи, щодо яких винесено покарання, — вже виїхали, вони вже не повернуться». 

Коли у судовий процес втрутилась політика в кінці 2019-го Дячук не погоджувався на будь-який компроміс з владою, щоб змінити беркутівцям запобіжний захід з тримання під вартою на особисте зобов’язання. Ця формальність потрібна була владі, щоб обміняти обвинувачених на полонених українців. На таке не погодився не лише суддя Дячук, а й прокурори в справі. Тодішньому генпрокуророві Рябошапці довелось замінити сторону обвинувачення буквально протягом кількох годин, а відпускали беркутівців судді в апеляції. Троє з обвинувачених досі не повернулись на підконтрольні Україні території. 

Президент Зеленський коментував тоді своє рішення так: «Я з повагою ставлюся до всіх, хто втратив рідних на Майдані. Загиблих ми, на жаль, не повернемо, але ми могли б повернути живих». 

Суддя Дячук ще в 2019-му під час обміну говорив, що на весну 2020-го він готував вирок, справа підходила до свого завершення, а після вироку і встановленої справедливості можна було б організувати обмін. Але сталось не так.
Вирок на 1700 сторінок писали вже за повномасштабного вторгнення — і при блекаутах, і при повітряних тривогах. 

Найголовніше, що написано на цих 1700 сторінках: у мітингувальників стріляли не російські чи грузинські снайпери, чи ще якась невідома третя сторона. Українських громадян розстрілювали українські правоохоронці. 

«ІДЕНТИФІКУВАЛИ ЗА ДЗВІНКОМ ДРУЖИНІ»

Уявіть, ви стріляєте зі свого автомата Калашникова чергами в натовп людей, керуєте іншими такими ж озброєними автоматами, в приціл вашого автомата ви бачите, як падають один за одним люди в пластмасових будівельних касках та з дерев’яними щитами. Хтось з вашої групи людей у чорному стріляє навіть у того, хто повзе з носилками, аби врятувати тих, кого ваша група вже підстрелила раніше. Ваші результати кращі, ніж в якомусь тирі, — всього за дві години майже півсотні вбитими, 80 — пораненими, при цьому ви весь час рухаєтесь і потрохи відходите, через дві години такої «роботи» ви заходите за бетонні блоки. Розставляєте бійців, займаєте спостережні позиції і… набираєте дружину. Це триває багато секунд. Про що ви говорите?

Скрин відеореконструкції розстрілу Небесної сотні

Це насправді невідомо. Про що говорив підполковник Олег Янішевський з власною дружиною через дві години після розстрілів мітингувальників на Інститутській? Ані він не дав показів в суді, ані його дружина. Але суд встановив, що він з нею говорив – багато секунд. 

Ми, маючи телефонію (роздруківку телефонних дзвінків, — ред.), встановили, що саме в конкретну секунду був дзвінок з номера, що належав Янішевському. Цей номер знаходився у радіусі Жовтневого палацу під час розстрілу людей. На відеозаписі чоловік у камуфляжі дзвонить у ту саму секунду, коли зафіксований дзвінок дружині Янішевського.

Розстріл 20 лютого 2014-го на Інститутській транслювали багато камер:відеоспостереження, журналістів, просто камери з мобільних телефонів очевидців чи навіть тих, хто жив у готелі «Україна». У тілах вбитих залишились кулі й, здавалось би, ну хіба тут буде складно, просто треба все ретельно дослідити. 

Але «чорна рота» «Беркуту», яка розстрілювала мітингувальників, уся, крім командира в камуфляжі, була в чорній формі й балаклавах.

Постріл: у своєму вироку суд встановив, що ця людина в камуфляжі — це підполковник міліції Олег Янішевський / Скрин з відео «Громадського»

Пізніше правоохоронці на допитах не могли нічого згадати з подій того дня. Допоміг слідству командир однієї з рот київського «Беркуту» Дмитро Садовник. На відео серед людей у чорному, які стріляють у мітингувальників, є одна людина в такій же формі, котра досить специфічно тримає автомат, так, ніби в неї щось з рукою. Саме в Дмитра Садовника не було кисті руки. 

Його разом з бійцями Аброськіним і Зінченком затримали в квітні 2014-го. Але Садовнику допомогли втекти: суддя змінила йому запобіжний захід з тримання під вартою на цілодобовий арешт з охороною нової української поліції і так Садовник втік у Росію. 

Автомати, закріплені за бійцями «Беркуту» хтось викрав, порізав і викинув в озеро на краю Києва, їх знайшли в кінці 2016-го. 

А решта спецпризначенців з «чорної роти» змогла втекти в Росію влітку 2014-го, коли планувалась операція з їхнього затримання. Хтось з силових структур попередив міліціянтів за кілька днів до затримання. Врешті в 2015-му вдалось затримати лише Янішевського, Тамтуру та Маринченка, які до цього вже навіть встигли повоювати в зоні АТО на боці України. (Як говорив в єдиному інтерв’ю з СІЗО Янішевський, на передову беркутівці поїхали за наказом тодішнього постмайданного міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, який пропонував ексберкутівцям взяти участь у бойових діях і таким чином «спокутувати провину», за це бійцям «Беркуту» обіцяли непереслідування за Майдан, — ред.). 

Суду вдалось встановити, що саме Янішевський — це людина в камуфляжі серед людей у чорному, котра як стріляє чергами в натовп, так і віддає накази іншим. Також суд з’ясував, що куля з автомата бійця Аброськіна застрягла в тілі пораненого майданівця Святослава Колесникова. 

Ми дійшли переконання, що серед цих бійців є Аброськін. Ми встановили, що він рухався в цій групі стрільців, здійснюючи постріли, про що свідчать гільзи і кулі, знайдені на місці, але не в тілах вбитих. 

Теза прокурора, що куля беркутівця Зінченка була в тілі Шимка (Героя Небесної сотні Максима Шимка, — ред.), не знайшла свого підтвердження, куля в його тілі не підлягає ідентифікації. А от куля, знайдена біля тіла Шимка, була вистрілена з автомата Зінченка. Але оскільки вона була ціла, а в тілі вбитого активіста знаходилися елементи кулі, то ми не можемо прив’язати їх. Але це нам дає розуміння, що стріляли в напрямку руху активістів.

 «4 ВБИТИХ, НА ЦЬОМУ ТРАГЕДІЯ МОГЛА Б ЗАКІНЧИТИСЬ»

«Ми не шукали аргументів прийняття такого чи такого рішення, ми аналізували в системі», — пояснює рішення суду присяжних Дячук. 

Врешті суд ідентифікував не лише 5-ох обвинувачених у своїй справі, насправді вирок має набагато більше: ідентифіковано що, як і коли (до секунди) робили інші 16 бійців спецпідрозділу «Беркут». 

Якийсь епізод, який ми досліджували певного дня, виявився неінформативний для того, щоб навіть переконатись, що стріляли працівники правоохоронних органів. А коли ми під час формування вироку дійшли висновку, що треба подавати в хронології поранення людей, то сформувались групи — 8, 10, 12 осіб, які в один час поруч знаходяться, — і в один час отримують поранення з однієї сторони, тоді неінформативні епізоди складались в систему. Так нами на підставі доказів було ідентифіковано, де стоїть кожен боєць, те, що ми хотіли, щоб зробила прокуратура в слідчому експерименті: 16 автоматів, хто та де знаходився, звідки стріляв — це у вироку вже є».

Суд постановив у своєму вироку, що злагоджено діяв один підрозділ, а «не кум, сват і брат зібрались». Але суд відкинув, що ця організована група правоохоронців, розстрілюючи мітингувальників, вчиняла терористичний акт, аби залякати Майдан.

Саме виправдання за цією статтею всіх 5-ох обвинувачених і найбільше обурило прокурорів, які готуються тепер обстоювати тероризм у діях беркутівців в апеляційному суді, як і ще одну статтю, за якою Дячук і присяжні виправдали обвинувачених — перешкоджання мирним акціям протесту.

З терористичним актом, ми так думаємо, що це пошуки легких шляхів, якщо терористична група, то вже байдуже чи бухгалтер ви, чи сиділи на вході, працювати не треба тоді, доводити щось. 

Ми дійшли висновку про спеціальну операцію біля Жовтневого палацу, оскільки інше встановити неможливо. Вони («спецпризначенці», — ред.) отримали наказ і пішли здійснювати евакуацію біля Жовтневого палацу. Вони вийшли, досягли мети, зупинились і не стріляли 4 хвилини. Якщо б в них був мотив, — гнати за сцену, зупинити Майдан, то позиції чудові: міліція пішла знизу оточувати, але беркутівці далі відходять. Якщо підтримувати твердження прокурорів про те, що Янішевський по телефону від вищого керівництва отримував наказ про вчинення терористичного акту, то він його не виконав. Оскільки він зупинився, не стріляв 4 хвилини, що злякався? На цьому трагедія могла б закінчитись 4-ма вбитими і 8-ма пораненими, оце все, що відбулось у перші 12 хвилин, — це ціна операції біля Жовтневого палацу. Мета була легітимна — евакуювати з Жовтневого палацу правоохоронців. Вони мали право застосовувати зброю, але використовували її небезпечно поруч. Тому ми і кажемо, що було перевищено повноваження. Результат 4 вбитих. Мабуть, у Янішевського не було досвіду.

Після 12 хвилин стрільби, за яких «беркутівці» вбивають 4-ох активістів і 8-ох ранять на 4 хвилини наступає тиша, потім хтось з боку мітингувальників вбиває бійця спецпідрозділу «Беркут» Миколу Симисюка.

У нас була дискусія. Дійсно, є вбитий співробітник поліції, і це не можна ігнорувати. Вони отримали право на захист. Чи була в такому випадку необхідна оборона, ми дійшли висновку, що ні. Якби вони реагували на джерело пострілів, якби їхні дії були направлені на те, щоб захиститись, подавити вогневий вплив, припустимо, з третього вікна стріляють, то ми туди відповідаємо, щоб не висовувався, поки ми відходимо, а то ж ні, — вони і туди, і туди стріляли — проти всього Майдану. Далі з’являється Садовнік, який був на нараді у МВС, які він там вказівки отримав — ми не знаємо. З Янішевським вони разом приймали рішення і віддавали накази, пов’язані з розстрілом, це вже ніяких пояснень не витримує. 

Після вбивства Миколи Симисюка спецпідрозділ «Беркут» під командуванням Янішевського і Садовника розстріляв ще 42 людини, і поранив ще 72. 

Навіщо було вбивати скільки людей? Просто без будь-якої мети. Я не вірю, що вони не знали, що інші правоохоронці були задіяні. Прибула «Омега» (спецпідрозділ, — ред.) вже, Садовник був з ними на зв’язку, а в «Омеги» був зв’язок з УДО (управління держохорони, — ред.). Не було такого, що їх там самих кинули, обнялись, закурили, «нас живими ніхто не візьме», ну не було такого, навіщо це. І це робили правоохоронці. І хоч би зброя була, а то ніяких пояснень. Це як реакція міліції на терористів, коли допомогу з ношами… ну ти ж бачиш, бачиш через свій приціл, що хлопця тягнуть, і ти стріляєш в живіт, тому, хто тягне… Ця куля в тілі ідентифікована за бійцем, що працював у взаємодії з Маринченком. Тому Маринченко, не зважаючи на те, що немає слідів пострілів, не видно, що його автомат стріляв, — теж отримав вирок у 5 років. Була знайдена куля з його автомата, Голоднюк (Володимир, батько убитого на Інститутській 17-ти річного Устима Голоднюка, — ред.) приніс цю кулю слідству в кінці 2016-го, суд цю кулю не прийняв.

Вразила мене звісно біла каска Романа Гурика (один із вбитих мітингувальників на Інститутській, на момент вбивства йому було 19 років, — ред.), ну такий хлопець, скільки б він ще міг зробити».

«ТАМТУРА БУВ ЩАСЛИВИЙ, ДРУЖИНА ЙОГО ОБІЙНЯЛА, СКАЗАЛА, ЩО ВІРИЛА»

Чому виправдали Тамтуру? Тому що суд встановив, що він не стріляв і перебував в іншому місці в цей момент. 

Людське сприйняття, що всі мають відповідати, — я розумію це, але ми не можемо керуватись такими мотивами. Якщо всіх встановили, а ви там були — значить, ви всі винні. Все ж таки ми робили так, щоб Європейський Союз не міг нам казати, що наш процес був політизований. Рішення прийнято і свідчить про те, що воно справедливе і не заангажоване. Хтось плакав, хтось сміявся, так. Тамтура був щасливий, дружина його обійняла, сказала, що «я вірила». Але ми не шукали справедливості для однієї сторони. Ми хотіли, щоб родичі загиблих отримали справедливе рішення, десь воно вийшло суворим, оскільки щось не встановлено, щось навпаки встановлено, те, проти чого заперечували потерпілі, але інших даних в нас нема. Справедливість нашого суду полягає в тому, що ми не шукали оплесків і не боялись слова «ганьба».

 «МИ ЗНАЄМО, ДЕ НАШ ПАРКАН — ЦЕ КОРДОНИ 1991 РОКУ»

Суд виносив вирок щодо подій одного дня на одній вулиці — 20 лютого 2014 року, але контекст у цих подіях теж описав. Як те, що Майдан відбувався через відмову влади від євроінтеграційного курсу. І умови, в яких Янукович зближувався з Росією. Ось як пояснює цей історичний контекст суддя Дячук: 

«Ми встановили історичні події. З показів Януковича ми встановили, що на нього здійснювався тиск. Також ми встановили, що був підтриманий силовий розгін людей надісланими (Росією, — ред.) спецзасобами. І цими всіма подіями скористалась Російська Федерація для реалізації своїх вже складених заздалегідь планів з анексії не лише Криму, а й окремих територій, а закінчилось все повномасштабним вторгненням, тобто наша історія вимагає продовження. 

А коли люди йшли по Інститутській — це була перша спроба заглянути за паркан. І ми зразу отримали по зубах, стали втрачати території. А зараз ми не виглядаємо за парканчик, ми знаємо, де наш паркан, — це кордони 1991 року».

суд, Київ, Майдан