7885

Із Володимиром Підкурганним, головою Димерської об’єднано-територіальної громади, «Слідство.Інфо» зустрілося на виїзді з села Козаровичі. Нещодавно тут відновили переїзд через дамбу, що дозволило поновити сполучення між селами північніше дамби та столичним напрямком. 

Димер та 34 села місцевої громади на півночі Київщини практично з першого тижня війни Росії проти України опинилися під російською окупацією. Через підрив мосту між Лютежем та Демидовом ці території опинилися в ізоляції, відрізані від постачання продуктів та медикаментів.

Підкурганний та ще декілька місцевих мешканців одразу самоорганізувалися та налагодили «гуманітарку» — це дозволило мешканцям Козаровичів, Димера, Демидова, Толокуні та інших навколишніх сіл пережити російську навалу із меншими втратами. Володимир розповідає, що вдалося знайти кілька великих човнів, якими перевозили на окуповані території продукти, а назад — вивозили людей. Так вдалося врятувати близько 600 місцевих.

Окупанти намагалися схилити Володимира до співпраці, тож йому за кілька тижнів довелося покинути територію. Місцеві активісти також постраждали — наприклад, Сергій, який допомагав з «гуманітаркою», потрапив у полон до росіян, які били та катували його. Втім, після цього він повернувся, і продовжив допомагати Володимиру та іншим місцевим забезпечувати місцевих.

Ми поспілкувалися з Володимиром та Сергієм про те, що пережила їхня громада під окупацією росіян.

Володимир: 27 чи 28 лютого ми зустрілися і зрозуміли, що потрібно постачати продукти харчування та медикаменти. Міст вже був підірваний, цей проїзд був заблокований, на силу можна було проїхати.

Сергій: Тоді ми стояли на заправці і до нас «прив’язалася» хлібна машина. Я не знаю, як того чоловіка звати, він просто сказав «я поїду з вами», і ми поїхали разом. 

Володимир: Перевантажили хліб в мішках, спочатку забрали на заводі, і переїхали на ту сторону. На наступний день це вже було неможливо зробити.

Поїхали на міст, на передачу хліба в бік Димера, потрапили під обстріл, (росіяни — ред.) поранили Михайла, місцевого мешканця Димера. Ми вже зрозуміли, що ні медикаменти, ні продукти більше немає можливості передати туди. Вже на другий день відвезли пробну партію продуктів через водну переправу з Ровжів (село по інший бік Київського водосховища — ред.) на Толокунь. 

Потім я зайшов через воду в Ясногородку, і далі вже по всім селам рухалися і надавали гуманітарну допомогу. Афішувати це не треба було, я прекрасно розумів, що це напівпартизанський рівень.

Саме через водний маршрут громада була забезпечена продуктами харчування і медикаментами. Перший раз ми привезли медикаментів на 700-800 тисяч гривень. Паралельно розпочався процес евакуації людей по воді, через переправу вивезли приблизно 500-600 людей. 

(На жаль, евакуація не обійшлася без жертв. Під час негоди один із човнів перевернувся, за даними місцевих, загинуло 8 осіб — ред.)

А потім вони дізналися про це…

Сергій: Дізналися, бо були зрадники.

Володимир: Коли ми в Димері відкривали гуманітарний пункт в молитовному домі, там ніколи не було ворожої техніки. Як тільки ми завантажили туди продукти, через півтори години вже з’явилися танки, з обох сторін. Дивом ніхто не постраждав.

— Ви з підконтрольної Україні території доставляли гуманітарку сюди по воді?

Володимир: Це були кілька великих човнів. Мій колега Андрій був на цій території, він займався гуманітарним напрямом. Він приймав всі заявки, координував, організував склад і відправляв туди. Ми його зустрічали на березі в Толокуні і потім вже розвозили населеними пунктами. Чим далі, тим більше людей підключалися, самі почали приїжджати і забирати. Там дачні масиви. Ми ж не знали, що там така кількість людей після початку війни.

— Коли була окупація, чи допомагала вам влада, наприклад, «гуманітаркою»?

Володимир: «Гуманітаркою» допомагали, також допомагали гуманітарними коридорами для виходу людей. Це спрацювало і люди вийшли. Однак, з урахуванням специфіки, користувалися не цим переїздом, а іншим переходом, через Демидів, Демидівський міст. Там вже організовано зустрічали люди, кому була потрібна допомога — її надавали. Везли на вокзал чи у Вишгород.

— Ви кілька тижнів доставляли гуманітарну допомогу і жодного разу не потрапили в руки росіянам. Як вам вдалося уникнути зустрічі з ними? Кажуть, що місцеві повідомляли про рух ворожої техніки, і це допомагало з ними не зустрітися.

Володимир: Звісно, допомагали. Та й ми самі краще знаємо дороги — лісові, наприклад. 

Сергій: Всі знали, де вони стоять. Хто місцевий, хто живе в селі, він точно знає. На той момент вже був налаштований ідеально слух, чули, де чия собака гавкала, де хто йде.

— Володимире, ви казали, що на певний час покидали територію. З чим це було повʼязано?

Володимир: Коли коло звузилося, стало зрозуміло, що нам треба якось покидати цю територію. Тому що були спроби схилення до співпраці (окупанти надсилали йому повідомлення, але він на них не відповідав — ред.). Я такого ніколи в житті не зробив би, і варіантів вийти по суші вже, по суті, не було. Вирішили повертатися по воді, але вже не було на чому, бо окупанти обстріляли човни. Люди, які мали човен, також поховалися. Ми знайшли човник невеликий, людина місцева нам просто так дала. Коли поверталися, у нас закінчилося пальне, десь за 3-4 км від берега. Ми вже думали куди нас приб’є, чи не туди, де окупанти стояли. Але прибило на протилежний бік.

— Скільки людей за вашими даними зникло і загинуло у вашій громаді з 34 сел?

Володимир: Є у нас працівник, який цим займається, і навіть є попередній список, який ми формували по зниклим, але вже більшість зі списку знайшлися. Зникло близько 60 людей.

— Казали, що були поранені і їм дозволяли виїхати тільки в Білорусь. 

Володимир: Я знаю, що деяким дозволяли виїхати тільки на Білорусь, а потім вони змінювали маршрут, і під обстрілами вискакували на Житомирську трасу. 

Сергій: Є люди, що виїхали через Білорусь на Польщу. У Білорусі казали  на митниці: «Ми ж у війні не беремо участі», і пропускали, хто куди хотів. 

— Якщо говорити про людей, які зникли, а потім знайшлися. Де їх здебільшого знаходили?

Володимир: Кого в полі викидали, хтось був у полоні. Декого змушували підписати згоду на співпрацю з ворожою стороною і тільки тоді відпускали.

— Ви підраховували збитки? Скільки будинків знищено чи пошкоджено?

Володимир: Ми чекаємо прийняття рішення Верховною Радою. Комісію вже підготували, проекти всіх рішень і розпоряджень готові. Далі буде складання актів, оцінка фахівцем розміру завданих збитків і сподіваюся, що відшкодування завданої шкоди. Ми все фіксуємо і фотографуємо, попередню інформацію узагальнюємо. Буде порядок, будемо робити.

— Чи допомагають центральні органи влади, наприклад, райдержадміністрація у відбудові? Чи вже розпочалася відбудова?

Володимир: Допомагають. Розумієте, тут, мабуть, і влада сама не впоралася би і люди би самі не впоралися. Наприклад, цей переїзд, яким ви сьогодні користувалися, — Сергій його зварював. Адміністрація допомагала певними матеріалами. Ми ж  інший напрямок переправи через день ремонтуємо, через навантаження. Тому вони допомагають. Світла немає, у нас працюють генератори, з пальним проблеми, тому цим допомагають. Медикаментами допомагають.