7542

Іванків, селище міського типу на півночі Київщини, став одним із перших великих населених пунктів, до якого на початку повномасштабної війни зайшли російські війська. До контрольно-пропускного пункту «Дитятки» із Чорнобильської зони відчуження тут всього 26 кілометрів, тож росіяни, які прорвалися 24 лютого через зону, були в селищі вже наступного дня. До столиці ж звідси — 80 кілометрів, тому практично з перших днів війни іванківчани опинилися у тилу ворога. Звільнено Іванків було одним із останніх — після втечі звідти окупанти покинули й Чорнобильську зону.

Журналісти «Слідства.Інфо» дісталися Іванкова та дізналися, чому селище постраждало менше за за інші. Місцеві кажуть, що секрет — у місцевій лікарні, а точніше — у одному з хірургів, який під дулами автоматів мусив рятувати російського військового.

На вʼїзді до селища — підірваний міст. Українські збройні сили підірвали його ще 25 лютого, коли російські війська активно просувалися із півночі Київщини до столиці. Поруч із ним — тимчасова переправа, дістатися якої можна зʼїхавши під міст і подолавши мʼякий ґрунт, в якому подекуди застрягають важкі автівки. Біля стели із назвою «Іванків» — міцні укріплення. Про колишню присутність ворога тут нагадують лише бліндажі, в яких окупанти, схоже, ховали свою техніку. Для цього вони зірвали асфальт.

У самому селі чимало людей. Великий натовп стоїть поруч із поліцейським відділком — схоже, розшукують свою рідню. До магазинів черг непомітно, та й місцеві кажуть — із продуктами проблем вже немає, в селище завозять гуманітарку, а іванківський хлібозавод забезпечує людей своєю продукцією.

В око впадає те, що селище практично не постраждало від обстрілів росіян. Так, місцями помітні руйнування від снарядів — особливо на північній околиці міста, де окупанти, схоже, проривалися до Іванкова. Але сам населений пункт виглядає відносно цілим порівняно з іншими містами та селами Київщини.

Те, що Іванків уцілів, місцеві повʼязують із міською легендою. Начебто один із хірургів Іванківської лікарні прооперував пораненого російського генерала. І той, виїжджаючи з селища, дав наказ — «Іванків не рухати». Називають імʼя цього лікаря — Костянтин Шелест. Тому прямуємо туди, зʼясувати, чи це правда.

На ґанку Відділення екстреної медичної допомоги Іванківської районної лікарні бачимо людей. Чути, як працює генератор. Хтось чекає на гуманітарну допомогу, коробки із якою складені стосами там само. Ще хтось — на прийом, і періодично цікавиться, чи вийде той чи інший лікар. Деякі лікарі стоять і розмовляють перед щоденною планіркою. Підходимо до них, і розпитуємо, де можемо знайти Костянтина Шелеста. Нам кажуть: «Так ось він!». 

Поки чекаємо на хірурга, який пішов перевдягатися, розпитуємо лікарів про їхню роботу в умовах окупації. Головна лікарка, Лариса Цуп, розповідає, що практично весь персонал живе і працює тут від початку війни, не повертаючись додому. І працювати у цей період було складно: у перші ж дні повномасштабної війни зникло світло, а з ним і вода. Воду доводилося носити до лікарні пластиковими флягами. При чому, робили це і санітари, і самі лікарі — ніхто не цурався виконання невідповідних обовʼязків. «Бувало, що й лікарі підлогу мили. Всі працювали як один», — розповідає Лариса. Каже, приходили «кадирівці», шукали молодих дівчат. «Я їм сказала, що в нас всі дівчата з категорії «пʼятдесят плюс». Питали, чи я заміжня, але вдалося якось їх заговорити», — каже головна лікарка. Але загалом окупанти поводилися лояльно, інколи навіть питали, що потрібно. 

Найскладніше довелося двом відділенням — хірургічному та гінекологічному. Гінекологам довелося у надзвичайних умовах приймати пологи. Росіяни часто затримували в дорозі автівки із вагітними, тому траплялися випадки, що породілі приїздили уже із дитиною на руках до лікарні. «Деякі так бігли сюди, що аж дітей поміж ногами ловили», — розповідає головна лікарка. Чоловік із персоналу лікарні розповідає, що інколи доводилося приймати пологи в дуже ризикованих умовах — в один із днів на територію лікарні заїхала російська техніка, а в цей момент у палаті народжувала одна із породіль. Лікарі навіть не могли увімкнути світло, аби не звернути увагу на неї, і не наразити мати та дитину на небезпеку. Голова ж відділення Микола Мельничук, якого ми хотіли розпитати про роботу гінекології під час окупації, відмовляється говорити. Каже — давайте після війни.

Хірургам щодня доводилося оперувати людей із пораненнями від російських снарядів. Бували дні, коли таких постраждалих було більше десяти. «Тут з хірургів був я, було іще два хірурга, і був з нами травматолог Антон Арестович», — розповідає Костянтин Шелест.

Історію про свого племінника Антона Арестовича, який провів всі дні окупації у лікарні, розповідав у своєму фейсбуці і радник керівника Офісу Президента Олексій Арестович. Уникнути проблем у звʼязку з таким прізвищем травматологу вдалося, не називаючи його. А пацієнти лікарні теж підтримали, і не розповідали окупантам, хто насправді їхній лікар.

Найтісніше з росіянами довелося перетнутися саме Костянтину Шелесту. Історія про операцію росіянину виявилася частково правдивою. Щоправда, лікар не знає, чи то був справді російський генерал. Каже, що конвоєм привезли якогось важливого російського командира, пораненого в живіт. Позивний у нього був «Снєг». Тому записали його в історії хвороби як «Снєг Іван Іванович». Тож невідомо, ким він був насправді. «Слідству.Інфо» наразі не вдалося встановити, хто міг бути цим пораненим російським військовим.

Оперувати довелося під дулами автоматів — в якийсь момент росіяни взяли танком на приціл будівлю лікарні, а автоматники намагалися потрапити в операційну. Врешті вдалося позбутися їх. Хірург каже, що просто виконував свою роботу. І в будь-якій ситуації важливо залишатися людиною і фахівцем, навіть тоді, коли до тебе на стіл потрапляє нелюд.

Зараз лікарі здебільшого працюють із пацієнтами, які отримали поранення, підірвавшись на міні або розтяжці — ними росіяни буквально «нафарширували» місцеві ліси. Тому закликають бути обережними та зважати на рекомендації військових.

Зачепила війна і саму лікарню. Крім того, що тут немає світла та води, у двір одного із корпусів прилетів снаряд. Він не розірвався, тому до роботи мінерів його огородили. У дворі зі снарядом бачимо людей, вони готують їжу на вогнищі. Це місцеві жителі, які в часи окупації ховалися у підвалі лікарні. У найскрутніші дні тут переховувалися близько 130 людей. 

«Ми прожили в цьому підвалі без світла та опалення від початку війни», — розповідає Марина, місцева мешканка, яка ховалась тут разом із родиною. Каже, лікарня їм допомагала — дала прихисток та деяку білизну, подушки та ковдри, інше вже добували самі. Ризикуючи життям, їздили по рибу, аби можна було приготувати юшку. Ще щось приносили односеляни, а по хліб ходили окремими групками, записувалися за номерками і приносили добуте у підвал. 

Зараз Марина вже повернулася додому, але приходить навідати іншого «сусіда» по сховищу, Віктора. Віктор із сином опинилися тут на початку окупації Іванкова. Будівельник, він приїхав із Чернігова робити ремонт у поліклініці, та й так і залишився. Поки що повертатися йому нікуди, а колишні сусіди періодично навідуються, аби йому було не так самотньо.

На блокпосту на виїзді розпитуємо у поліцейських, чому так небагато російської техніки на околицях. «Вони ( росіяни — Ред.), коли відступали, всю техніку, навіть підбиту і підпалену, волоком і витягнули через Чорнобильську зону», — кажуть. Коли покидаємо Іванків, військові на блокпосту просять затриматися. Неподалік триває розмінування — підривають російські снаряди, аби люди могли безпечно повертатися додому.