Село Мироцьке Бучанського району розташувалося за 15 кілометрів від Києва. Саме село цікавило окупантів переважно як зручна позиція для обстрілу Бучі та сусідніх населених пунктів. Коли росіяни з технікою зайшли у Мироцьке, то наказали місцевим сидіти у погребах: хто вийде на вулицю — стрілятимуть на ураження. Нещодавно у Мироцькому виявили чергове масове поховання вбитих окупантами українців. Серед них були і мешканці села.
«Слідство.Інфо» відвідало Мироцьке через понад два місяці після звільнення від росіян, але окупацію тут пам’ятають дуже добре, переказують діалоги з росіянами та пам’ятають кожну ніч, проведену у погребах.
«ЗВʼЯЗАЛИ ЗЗАДУ РУКИ, ВИСТРІЛИЛИ В ГОЛОВУ»
Нині Мироцьке потопає у зелені, яка приховує сліди руйнувань від російської техніки. А наприкінці лютого село оточував лише голий ліс і поля. Місцеві розповідають, що трави та очерет на ставках, які пережили зиму, окупанти випалили — готували майданчик для висадки десанту. Тут кажуть, що самі окупанти казали, що зайшли у село випадково: їхали з Іванкова на Гостомель і заблукали.
Російське окопне містечко у лісі поруч з Мироцьким на Київщині
Місцева мешканка Олена розповідає, що вже 27 лютого вони побачили два російські БТРи. За хатами розташовані поля і ліс, і саме там дислокувалися війська окупантів. А вже 2 березня з полів обстріляли і саме Мироцьке.
«Я заліз на дах і нарахував 120 БМД (бойових машин десанту, — ред.), які йшли полем на село. За один день — 120. І гаубиці. А через три дні пішли закамуфльовані автівки пісочного кольору», — розповідає Дмитро, чоловік Олени.
Мешканка села на Київщині Олена показує зруйновану росіянами літню кухню
Олена та Дмитро пробули у селі всю окупацію. Під час того першого обстрілу снаряд влучив до їхньої літньої кухні, яка зрештою згоріла. Сусідам снаряди пошкодили літник та зруйнували гараж. Під цими обстрілами сусіди запустили генератор, насос і кинулися гасити пожежі, інакше будинки поруч теж могли запалати.
Журналісти «Слідства.Інфо» фіксують руйнування будинків на деокупованій Київщині
Паркан між сусідніми будинками у Мироцькому, де сусіди через дірки обходили російські блокпости під час окупації
Олена розповідає, що з Мироцького росіяни їхали на Бучу, тому не надто пошкодили їхнє село. Місцеві вважають, що метою ворога було загнати людей у погреби, аби вони не потикалися на вулицю, і не передавали дані про пересування техніки. Їм це вдалося — кажуть, що під час окупації мешканці Мироцького майже не ходили селом.
«Сказали: «Хто вийде на вулицю, стрілятимемо на ураження». Сиділи всі по підвалах», — каже Дмитро.
Аби ходити до сусідів, Олена з чоловіком пробили діру в паркані до сусідів, і так, поза очима російських військових, дворами ходили одне до одного.
Староста села Мироцьке Олександр Деревинський
За словами сільського старости Олександра Деревинського, під час окупації з села виїхало дві третини людей. Загалом у селі загинули чи зникли 14 людей. Декого з них опізнали у братніх могилах, які нещодавно знайшли правоохоронці. Безвісти зниклим вважають тільки одного 90-річного дідуся, який вийшов пішки в бік сусіднього села, але там так і не зʼявився. Один чоловік помер, коли до його будинку потрапив російський снаряд.
Зруйнований будинок у селі на Київщині, в який влучив російський снаряд. Тут загинув чоловік
Загинув від російських снарядів і син сусідів подружжя, Артем.
Олена розповідає, що напередодні він вивіз дружину та дітей і повернувся до села по батьків. Вони не хотіли виїжджати та були проти, аби син повертався. І коли той ішов городами, вистрілили з танка та вбили чоловіка. Тіло вдалося забрати не відразу — довелося домовлятися з росіянами, аби ті не стріляли.
У бліндажному містечку росіян під Мироцьким нині — майданчик для розмінування
Не пощастило племінникові подружжя Олени й Дмитра Олександру. Він мешкав на тій вулиці, де отаборилися окупанти.
«Звʼязали ззаду руки, вистрілили в голову. Очі випали», — розповідає Олена.
А покарали його окупанти за те, що ходив у чорному, адже одягати чорне, на їхню думку, могли лише російські поліцейські.
Аби окупанти не чіпали тих, хто залишився у селі, радили малювати на воротах букву «V», якою росіяни позначали свою техніку.
«Сказали: «намалюйте букву «V». А ми питаємо: «Що за така буква «V»? Він показує, а ми думаємо: «Ну давай, розповідай». Це побєда у них означає. Це їхня побєда. А про «Z» нічого не розказували», — ділиться Олена.
Росіяни змушували жителів Мироцького малювати позначки на парканах, аби ті залишилися живими
«ЩО Ж ВИ РОБИТЕ, УРОДИ, ВИ ПО ПШЕНИЦІ ЇЗДИТЕ!»
Прямуємо до краю села, де у березні отаборилися росіяни. Одна з вулиць, яка вела на околицю населеного пункту та мала перехрестя у вигляді трикутника, була для окупантів стратегічно вигідною — звідти вони обстрілювали Бучу та прилеглі села.
Будинок дітей Олександра і Лариси у Мироцькому, у який влучив російський снаряд
Родині Лариси та Олександра через те, що росіяни поцілили у один із їхніх будинків, де мешкали діти подружжя, довелося перебратися у підвал до сусідів. Саме там перші тижні війни провели девʼятеро членів їхньої сімʼї разом із маленькими дітьми.
Окупанти поцілили снарядом у будинок, і той загорівся; у ньому загинув кіт. Зараз про це нагадують руїни та три спалених автівки усіх членів родини. Один із російських снарядів влучив прямо в прибудову, де ночувало подружжя та стояв матрац. Зараз дірки у стінах заробили, а матрас зашили.
Слід на одвірку від російського снаряду, який пошкодив будинок Лариси та Олександра у Мироцькому
Поки родина була у селі, окупанти до них не заходили. Евакуюватися вдалося лише 9 березня, коли росіяни відкрили виїзд із Мироцького. Більшість сусідів по вулиці виїхали, залишилися ж кілька місцевих мешканців, які провели тут всю окупацію. Серед них — Алла й Ігор, які жили по різні боки вулиці на межі села.
Російським снарядом підпалило три автівки родини із села Мироцьке на Київщині
Попри спалену автівку і пошкоджений будинок, Ларисі і Олександру владося покинути окуповане росіянами Мироцьке на Київщині
Коли окупанти зайшли у село, у підвалі будинку Ігоря зібралися десятеро членів його родини — діти вирішили, що у Мироцькому безпечніше, ніж у Києві, і приїхали до батьків.
«Ми перші з дружиною вийшли, а тут їх (російських військових, — ред.) у мене в дворі вже було чоловік 200, з усіх боків», — розповідає чоловік.
Хата Ігоря — остання на вулиці, за нею починається поле, де стояла російська техніка.
«Я їм кричав тоді: «Що ж ви робите, уроди, ви по пшениці їздите!», — пригадує господар.
Мешканець Мироцького Ігор показує підвал, де разом із родиною провів понад місяць російської окупації
Через таку близькість російських військових чоловік чимало з ними спілкувався.
«От я зараз аналізую, я би зараз не дозволяв собі таке розказувати, що я їм тоді розказував. І про Путіна, і чого вони сюди прийшли», — каже господар.
За його словами, окупанти відказували йому, що за три дні візьмуть Київ, натомість він відповідав, що навіть якщо вони перейдуть річку Ірпінь, то у місцевих лісах їх усіх «покладуть».
«У якому би напрямку ви не поїхали, усюди ліс, і усюди вас чекають», — пригадує Ігор, як казав солдатам ворожої армії.
А потім пригадує, як деякі з них, повернувшись на місце дислокації, казали, що він мав рацію.
Собаки Олександра і Лариси пережили всю російську окупацію у Мироцькому. За ними наглядали сусіди
Поки родина Ігоря ховалася у підвалі, у їхньому будинку жили окупанти. На першому поверсі розмістилася «поліція», а на другому — псковські десантники, саме ті, які, за його словами, звірствували у Бородянці.
Згодом росіяни стали розселятися по покинутих мешканцями хатах на цій вулиці. А тих, хто залишався, зганяли докупи — тож до кінця окупації у одному підвалі опинилося майже два десятки людей.
Консервації допомагали місцевим у підвалах пережити понад місяць російської окупації у Мироцькому
Ігор пригадує, що поруч із будинком розстріляли автівку. Жінка у ній вижила, а решта пасажирів — ні.
«Я три тижні вмовляв «орків», щоб дозволили поховати убитих. Лопата весь цей час стояла біля воріт», — розповідає він.
Згодом тіла таки дозволили поховати, а після деокупації села їх перезахоронили.
«ДЯКУЮ ВАМ ЗА СИНА!»
Ігор показує рукою вбік білих висотних будинків, які у сонячний день видно навіть за 5 кілометрів.
«Вони від мене сідали на БТР, і от — Буча. Вони їхали на Бучу і там таке творили, і знову ж, ввечері повертались сюди, і тут вели себе зовсім адекватно», — розповідає чоловік.
Інші мешканці Мироцького, яким доводилося спілкуватися із окупантами, теж дивуються такій поведінці російських військових, адже це були зазвичай ті ж люди.
Росіяни у Мироцькому на Київщині витягнули письмовий стіл на блокпост на місцевому мосту
Якось росіяни завітали до Ігоря та попросили його розтопити їм лазню — вони знали, що у чоловіка вона є. Поки генератор, який принесли військові, був увімкнений, Ігор з дружиною встигли запустити хлібопічку, аби спекти хліба, та викачати всю воду із криниці.
«Тобто попаритися вони змогли, а помитися їм вже не було чим», — каже чоловік.
Сусідка Ігоря Алла розповіла, що просто заговорювала окупантів, і це, схоже, врятувало їй життя. Вони із чоловіком на початку окупації переїхали до іншого будинку, ближче до центру села. А згодом, коли зібралася забрати деякі речі, натрапила на росіян у себе на подвірʼї.
«Заходжу на кухню, а там росіянин. Я кажу: «Добрий день, а ви хто?» А мені у відповідь: «Здрастьте, а я Женя», — пригадує жінка.
Алла намагалася дізнатися мотивацію росіян, які прийшли та окупували її село.
«Кажете, з «Бандерою» воюєте? А ви знаєте, що Бандера помер у 1959 році та взагалі був у концтаборі?», — пригадує вона, та каже, що для російських військових це все було в новинку.
Мешканка Мироцького Алла «забалакувала» росіян, тому вони її не чіпали
За словами Алли, окупанти ховалися у неї в підвалі, а будинок прилаштували для власних потреб — у подвірʼї порозкладали боєприпаси та підʼїдали харчі. Одну з гранат росіяни залишили їй «у спадок», тож згодом жінка віддала її українським військовим.
Бліндаж на городі у мешканки Мироцького, що заріс травою
Та, крім заговорювання росіян, жінка врятувала життя одного з хлопців, чию машину росіяни розстріляли у селі.
У перші дні окупації, коли вони з чоловіком жили у власному будинку та ховалися у погребі, до них постукав юнак, який представився Борисом. Зʼясувалося, що він з родичами їхав із сусіднього села Блиставиця до більшого селища Немішаєве — в аптеку по ліки. Росіяни розстріляли автівку, та йому дивом вдалося вижити, тоді як інші двоє загинули.
Алла з чоловіком прихистили юнака та сказали йому назватися їхнім сином. Жінка одягнула хлопця тепліше та розповіла, що сказати на блокпосту росіянам, повʼязала білу стрічку — і окупанти його випустили.
Коли село звільнили, до обійстя прийшли чоловік із жінкою, які шукали їхню родину. Попри те, що юнак переплутав імена, жінки порозумілися.
«Аж тут вона падає на коліна і каже: «Дякую вам за сина!». Тоді ми зрозуміли, що це батьки Борі з Блиставиці! Бо ми його врятували і він тепер каже, що я у нього друга мама», — пригадує Алла.
Борис і досі навідує свою «другу родину», та, за словами жінки, збирається йти на фронт.
