Переклад з англійської. Оригінал статті опубліковано на сайті OCCRP.
Незліченна кількість українців опинилися в Росії після повномасштабного вторгнення в Україну. У Москві стверджують, що люди поїхали туди добровільно. Українські політики та біженці спростовують це і кажуть, що українців вивезли туди проти їхньої волі. З моменту вторгнення Росії в Україну понад мільйон українських громадян було вивезено на територію Росії. У той час як росіяни називають це добровільною евакуацією з міркувань безпеки, українці кажуть, що їхніх громадян примусово депортують, порушуючи Женевські конвенції. І хоча дослідники та правозахисні групи поки що не можуть дати незалежних оцінок, у ЗМІ періодично з’являється інформація про те, що людей вивозять з країни примусово.
«Слідство.Інфо» записало історії десятьох людей, яких вивезли до Росії, майже всі — з окупованого Маріуполя.
Коли росіяни наступали на місто, вони щоденно обстрілювали Маріуполь з авіації та артилерії, лишаючи цілі райони непридатними для проживання. Загинули тисячі людей. Сім’ї тижнями ховалися у вологих підвалах без їжі та води.
До війни у Маріуполі проживало понад 430 000 людей, зараз залишилося менше чверті населення. Радник мера Петро Андрющенко стверджує, що багатьох відправили до Росії примусово.
«Це було б «добровільно», якби у них був вибір, — сказав Андрющенко «Слідству.Інфо». — Або якби вони поїхали до Росії, а потім могли повернутися на територію, підконтрольну Україні. Оскільки вибору не було, ми вважаємо, що це примус».
Це підтверджують і розповіді самих біженців. Люди розповідають, що депортація почалася ще до того, як місто було повністю окуповано.
Депортовані проходили процедуру «фільтрації». Їх допитували, знімали відбитки пальців, оглядали тіла на наявність проукраїнських татуювань та перевіряли мобільні телефони, перш ніж відправити їх у Росію. Часто їх розлучали з близькими.
До Росії українці приїжджали виснаженими емоційно та фізично. Їх зустрічали служби порятунку, благодійні організації, а також представники спецслужб, поліції та МНС. Російська православна церква теж не залишилася осторонь. Деякі люди розповідали, що їх використовували у матеріалах для проросійської пропаганди.
Комусь із депортованих з часом вдалося покинути Росію, проте багато хто досі перебуває там і не знає, що на них чекає.
Українці, які погодилися розповісти свої історії для цього матеріалу, погодилися на використання лише їхніх імен, щоб захистити своїх рідних, які все ще перебувають у Росії чи на окупованій території.
ПІДВАЛИ МАРІУПОЛЯ
Жителі Маріуполя перечікували атаку на місто у підвалах і бомбосховищах. Деякі тижнями практично не виходили надвір.
«Найважче було з водою, її не було, — розповіла Лєна, яка ховалася 9-річною донькою та матір’ю разом з іншими сім’ями у підвалі місцевого дитсадка. — Ми зливали воду з водонагрівальних бойлерів, дуже обмежували дітям пиття, буквально по половині маленької пляшечки видавали».
Вона розповіла, що через обстріл «дітей із підвалу не випускали, вони місяць сиділи у темряві».
Підвал, який використовується для укриття маріупольців
Газу та електрики не було, їжу доводилося шукати у зруйнованих магазинах і готувати на багатті поруч зі сховищами. Будь-якої миті міг прилетіти снаряд.
Ще одна мешканка міста, Олена, розповіла, що вибух убив її сусіда та відірвав руку його 4-річному синові. «Батька ми поховали у парку за будинком, – згадує вона. — Там усіх ховали».
Незважаючи на запеклий опір українців, до середини березня російські війська увійшли до міста. Деякі жителі Маріуполя бігли на підконтрольні Україні території на заході, однак шлях був небезпечним: росіяни не припиняли обстрілів і, як стверджує українська влада, цілилися по цивільних машинах та автобусах.
Для тих, хто не зміг виїхати на захід, одним із небагатьох варіантів залишити місто був пункт евакуації у торговому центрі «ПортСіті», звідки окупанти відправляли людей до Росії.
Багато хто розповідає, що хотів залишитися у сховищах, але їх змусили виїхати з міста.
Ліна каже, що деякі сусіди скористалися гуманітарним коридором, але її сім’я не захотіла їхати: «Тим більше в Росію. Особливо, коли вони кидають бомби». Вони з 15-річною донькою та 82-річною бабусею вирішили сховатися.
24 березня, коли їхній будинок обстріляли та підпалили, вони сховалися в курнику. Тоді вони вперше зіштовхнулися із окупантами.
«Ми чуємо голоси. А наша сусідка навпроти залишилася з матір’ю-інвалідом удома. І хтось їй кричить: «Хто у підвалах, виходьте! Гранату кинемо!» Потім чуємо, ніхто не відповідає – бабах гранатою!»
«Звичайно, ми змушені були вийти. Ми сказали, щоб нічого не кидали. А вони сказали, що ми повинні піти».
Ліна розповіла, що благала солдатів відпустити її до матері, яка жила в іншому районі Маріуполя. Вони відмовилися, пояснивши, що район «зачищають» і що «ми збираємося стерти все з лиця землі», — сказала вона.
Натомість їй та її родині довелося пройти шестикілометровий шлях через села, а потім їх посадили до автобуса, який відвіз їх глибше на контрольовану сепаратистами територію «ДНР». Вона розповідає, що будівлі були позначені літерою «Z», а бородаті солдати, які, на її думку, були чеченцями, патрулювали вулиці.
Кілька маріупольців біля пошкодженої будівлі
Лєна, яка ховалася у дитячому садку, також згадала зустріч із чеченцями, яких вона одразу впізнала за сильним акцентом.
Вони наказали їй та іншим людям залишити місто, яке планували «зачистити» від українських солдатів. Їм обіцяли, що за кілька днів можна буде повернутись: «Можете навіть речі з собою не брати».
Мама Лєни просила, щоб їй дали подбати про її літню матір, яка погано ходила і бачила — вона залишилася сама у квартирі неподалік. Їй не дозволили. Налякана розповідями про те, що військові стріляють цивільним у ноги за відмову віддати телефон, жінка не чинила опору.
«Ми були охоплені таким ступором», — каже Лєна.
Їм вдалося сховати сім-карти: «Ми були готові віддати все, але сім-карти — ні. Щоб був доступ до близьких».
Не давши Лєні попрощатися з бабусею, російські солдати вишикувались у живий коридор і вели людей до моря.
Олена, яка допомагала ховати сусіда у парку, вибралася з Маріуполя самостійно та дісталася Заходу України.
«Ми не знали про гуманітарні коридори, бо сиділи без зв’язку, — каже вона. — Тому поїхали самі. Було страшно. На дорозі було так багато трупів, що ми зав’язували дітям очі. Постійно все гуркотіло, і діти кричали. Ми читали молитву «Отче наш», бо, крім Бога, нам би ніхто не допоміг».
Олена та її родина
«У ПІДВАЛІ МЕНІ БУЛО КОМФОРТНІШЕ»
Однак у багатьох маріупольців був єдиний вихід — вирушити на Схід. Потрапивши до росіян, вони пройшли так звану фільтрацію — перевірку телефонів, особистий огляд татуювань та допит про зв’язки з українською армією чи озброєними угрупованнями.
Владислав, актор Маріупольського драматичного театру, розповів, що його забрали невдовзі після того, як 16 березня у будівлю театру влучила бомба. Тоді загинули сотні людей.
«Мене теж роздягли, оглянули коліна, лікті, ключиці. Потім побачили, що нічого немає [підозрілого], і дозволили одягнутися. У мого хресного забрали телефон і перевірили всі листування, месенджери. Питали, хто він і з ким листується».
Владислав до війни / фото з соціальних мереж
Такі перевірки систематично проводили у так званих фільтраційних таборах, які організували у кількох містах «ДНР». Біженці з Маріуполя пройшли кілька переповнених центрів — найбільший був у прибережному селі Безіменному на шляху до російського кордону.
Там в очікуванні подальшого розподілу їх розміщували у школах та громадських центрах.
Лєна потрапила до Безіменного. На її очах понад тисячу людей пройшли перший етап фільтрації. Вони з рідними провели там шість днів, а потім вирушили далі.
«Але, вірите, мені в підвалі було комфортніше, бо там я знала, що може статися, — каже вона. — А тут я не знала… куди мене повезуть і коли це буде».
Їм дозволяли ходити містом, але коли вона запитала міліцію ДНР, чи можуть вони вирушити до наступного табору самостійно, їй відмовили, сказавши, що вони беруть участь у «організованій евакуації».
Діти в таборі для депортованих у Безіменному
У таборах в українців вимагали паспортні дані, відбитки пальців та номери телефонів. Їх питали, чи пов’язані їхні друзі та родичі з армією.
Перевірки проводили місцеві слідчі, міліція «ДНР» та російські прикордонники — вони часто ставили ті самі питання. За словами депортованих українців, на кордоні допитували найжорсткіше.
Лєна намагалася почистити контакти у телефоні та прибрати звідусіль слово «Азов», через яке її могли запідозрити у зв’язках із захисниками Маріуполя.
«Ми живемо на Азовському морі, і у нас вся повністю інфраструктура починається зі слова «Азов»: Азов’є, «Азовсталь», заправки називаються «Азов». А у них уявлення, що якщо в слові є «Азов», то це причетність до батальйону та до «нацистів», — каже вона.
На другому допиті її спитали, як вона ставиться до російської «спеціальної операції».
«Я боялася дати якусь неправильну відповідь, — згадує вона. — Я розуміла, що яка до дідька військова операція? Ви, сука, воюєте, ви руйнуєте мої будинки! Мої школи, це все наше!.. Ми в нього вклали стільки грошей за останні роки. У нас нові парки, нові кінотеатри, льодовий центр та басейни, фонтани! Ви такого у своїй сраній Росії ще довго не побачите. А ви мене питаєте, як я ставлюсь до військової операції?»
«Це все було в голові, емоції хотіли вийти назовні, але я розуміла, що так не можна. Я сказала, що не маю ніякого ставлення до військової операції».
«ВИ ПОМИЛИСЯ, ПОЇЛИ І МОЖЕТЕ БУТИ ВІЛЬНІ»
Тим, хто пройшов «фільтрацію», видавали міграційні карти, садили в автобуси та везли до Росії. Багатьох привозили до найближчого міста Таганрог.
Декого відправляли потягами вглиб Росії, не дозволяючи обрати напрямок. Іншим надавали тимчасове розміщення, де вони могли поїсти та помитися. Але довго там залишатися не дозволяли: тих, хто відмовлявся сісти на найближчий потяг, змушували звільнити житло і далі самим про себе дбати.
«Ви помилися, поїли, ви вільні, – розповідає Лєна. — Тобто, тебе привезли до Таганрога, і ви можете йти на всі чотири сторони… У тебе немає грошей ні на їжу, ні на квартиру, і ніхто тебе не прихистить».
Тимчасовий заклад для українців у російському місті Таганрог [Адміністрація Таганрогу]
Через втому та безвихідь багато хто погоджувався на те, що їм пропонували. Владислав, актор із Маріуполя, поїхав у невелике селище у передмісті Тольятті.
Олену із сім’єю посадили на потяг до Казані, столиці Татарстану.
«Там працювало МНС Росії, яке займалося організацією та перевезенням. Вони нас зустріли, супроводили, щоб ніхто ніде не загубився, — згадує вона. — На жодній станції нас не випускали… Почуваєшся як ув’язнений… І ні в кого не виникло думки їх не послухатись, бо у вагонах нас знову супроводжувало МНС Росії. Вони були озброєні».
«ГУМАНІТАРНА» ДОПОМОГА
Деяких біженців поза їхнім бажанням залучили до створення російської пропаганди.
Лєна каже, що у Казані їх зустрічали журналісти та волонтери у яскравих жилетах.
«Було телебачення, показували, як волонтери та МНС Росії допомагають нам нести сумки, ведуть під руки бабусь… Ось знаєте, ніби ми хворі, немічні жебраки. І як нами опікується Росія».
На фото, опублікованому адміністрацією Казані, видно, як люди з України прибувають потягом і їх зустрічають працівники МНС Росії [Адміністрація Казані]
Однак незабаром їм довелося проходити низку медичних обстежень та інших офіційних процедур, які проводили співробітники російських держустанов. Вони просили заповнити безліч документів, знову і знову вказуючи ту саму інформацію. Дітей змушували йти до школи.
«Не питали нікого – хочуть чи не хочуть. І ми не могли відмовитися від цього», — каже вона.
Місцеві жителі, які дізнавалися з новин про прибуття «біженців», приносили допомогу: рушники, білизну, дитячий одяг. Однак після того, що вони пережили, Лєна не відчувала вдячності.
«Люди нас жаліли, і це було найнеприємніше… Найбільш неприємним було, що вони нас жаліли, не розуміючи, що це їхня країна нас знищила».
Владислава поселили у літньому таборі, переобладнаному у центр тимчасового розміщення. Представники різних заводів та фабрик пропонували українцям роботу, а співробітники центрів захисту дітей та університетів допомагали визначитись з місцем навчання. Його постійно допитували, навіть коли він захворів і лежав із 40-градусною температурою. «Ні, вставай і йди», — говорили йому.
Лєна згадує допит так: «Питання були таким, що неможливо було відповісти правду. Наприклад, чи маєте ви майно, яке постраждав від дій ЗСУ, Нацгвардії чи батальйонів?.. Таких питань було мільйон. Як вас примушували до вивчення української мови? Ось такі от абсурдні питання».
За словами Владислава, робота соцслужб була спрямована на те, щоб ті, хто прибув якнайшвидше, інтегрувалися в суспільство. «Вони дуже хотіли, щоб усі стали громадянами Росії», — говорить він.
За словами активістів, які допомагають депортованим українцям, деяким людям пропонували роботу на Далекому Сході.
Проте багато хто навпаки — хотів якнайшвидше вирушити в протилежному напрямку.
РОСІЙСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
З’ясувалося, що важливу роль у депортації та розселенні українців відіграє Російська православна церква (РПЦ) – деяких біженців селять у церквах та монастирях.
Розслідування «Слідства.Інфо», опубліковане раніше та побудоване на витоку електронних листів із благодійного відділу церкви, виявило, що МНС щодня надсилає представникам РПЦ інформацію про депортованих українців, а також розклад руху поїздів та автобусів з цими людьми.
Згідно з офіційним сайтом Московського патріархату, 52 єпархії «надають допомогу» депортованим українцям. Невідомо, у яких умовах там перебувають люди.
ВТЕЧА ДО ЄВРОПИ
Юлія з двома синами була серед тих, хто виїхав з Росії до Європейського Союзу.
Вона не з Маріуполя, але розповідає схожу історію: вони мешкали у підконтрольному Україні місті Луганської області, неподалік від захопленої сепаратистами території.
Коли місто захопили, їм залишалося лише їхати до Росії.
Солдат із «ЛНР» допоміг їй із синами дістатися російського кордону, де вони сіли на потяг до Санкт-Петербурга разом із сотнями інших біженців.
У Юлії залишився телефон, і вона телефонувала дорослій дочці, яка залишалася в Україні. Дівчина передавала мамі поради правозахисників.
«Вона сказала мені відбитися від загальної групи. Не їхати до санаторію, куди нас везли», — каже Юлія.
Коли потяг прибув до Санкт-Петербурга, вона сказала начальнику поліції, що зустрінеться з рідними, назвавши вигадану адресу. Активіст, який зустрів їх, підтвердив цю історію.
Донька домовилася про те, щоб наступного дня їх відвезли до естонського кордону – там вони пройшли останню перевірку.
«Росіяни дуже довго перевіряли мої речі… Не знаю, що вони там шукали, – каже вона. — Покликали старшого сина… Потім 5-річного Ваню допитували».
Нарешті їм дозволили покинути країну.
Олені теж вдалося виїхати до Європи, діставшись Латвії. Опинившись у безпеці, вона часто думала про бабусю, яку довелося залишитись у Маріуполі. Вона не могла зв’язатися з нею і розповісти, що сталося.
«Вона залишилася сама, просто одного дня ми перестали до неї приходити. Вона не знала, де ми, – згадує Лєна. — Коли нас вивезли, з’явився інтернет і я зв’язалася з друзями. Я просила заїхати до неї і сказати, що ми її не кидали… нам довелося залишити її, але не з власної волі».
«Днями ми отримали звістку про те, що вона померла. Вона так і не дочекалась нас».
Останнє фото Лєни з дочкою, мамою та бабусею
