Засновниці Гостомельського притулку для тварин Асі Серпинській 78 років. Вже понад 20 років вона опікується собаками та котами, які залишилися без домівки чи постраждали від жорстокості людей. У перший же день війни Ася Серпинська приїхала до Гостомеля (Київщина), щоб доглядати за тваринами, яких на той момент у притулку було близько тисячі: 800 собак та 200 котів. Під час бойових дій до притулку потрапляли і тварини, яких залишили господарі, тікаючи від війни.

Гостомель почали обстрілювати у перші ж години війни — тут, зокрема, тривав бій за місцевий аеропорт, де намагалися висадитися росіяни. 25 лютого під воротами місцевого притулку для тварин вже стояла ворожа техніка. Але Ася Серпинська та її команда не покинули тварин у біді і разом з ними пережили понад місяць окупації російськими військами.

Журналісти «Слідства.Інфо» відвідали Гостомельський притулок та записали історію його виживання на лінії вогню.

Гостомельський притулок непомітний зовні, але знайти його доволі не складно — вже за кількасот метрів до нього чути гучний собачий гавкіт. На вході нас зустрічає зо два десятки собак — добре доглянутих, ласкавих та охочих до гри. Згодом на гавкіт виходить і власниця притулку — Ася Серпинська.

Весь той час, що ми були у притулку, Асю Вільгельмівну супроводжує свита — її охороняє десяток різних собак. Дехто навіть гризеться між собою, аби отримати більше уваги. У вольєрах, де утримують тварин — чисто, прибрано, у собак достатньо їжі. Коти ж на території утримуються у спеціальному приміщенні — до війни їх навіть випускали погуляти на огородженій території, але зараз доводиться тримати їх у кімнатках, бо вікна пошкодило вибухами, і тепер вони погано відчиняються.

Засновниця Гостомельського притулку для тварин Ася Вільгельмівна

Від перших днів окупації притулок опинився на межі виживання. Зникло світло, а з ним і вода, якої так потребують тварини. Коли почалися проблеми з електропостачанням, Ася Вільгельмівна кинулася шукати генератор. Ледве знайшли, але доставити його було неможливо, бо тривали такі бої, що відмовлялися їхати навіть військові. Щоб забезпечити тварин водою, у притулку почали топити лід, який збирали навколо. «Я собі не могла дозволити помити чашку, бо це розхід води. Кожну краплину берегли і чекали на диво, щоб хтось доставив той генератор», — каже вона. Тоді її чоловік завантажив генератор та через села, обхідними шляхами, аби не перетнутися із окупантами та не натрапити на їхні блокпости, привіз генератор.   

Онука Асі Серпинської Марія двічі змогла привезти до притулку корм для тварин. Коли бракувало їжі — використовували сухі пайки, які росіяни покидали поруч із притулком. Часом собаки підʼїдали курей, яких випустили з сусідніх господарств.

Працювати в умовах воєнних дій було надзвичайно складно. Притулок фактично опинився у кільці — біля нього розташувалася російська гвардійська частина, яка періодично здійснювала обстріли. Її намагалися «накрити» українські військові, тому тварини фактично опинилися на лінії вогню. На подвірʼї притулку й досі залишилися вирви від снарядів, а через обстріли у підсобних приміщеннях повибивало вікна та понищило техніку. У ці складні часи тваринами тут опікувалися четверо людей — Ася Серпинська та ще троє працівників.

«Ми щодня чекали, де той снаряд, який приготовлений по нашу душу. Цей, наступний чи завтра ще буде. Бо ми — ціль. Щодня чекали на смерть. Але, видно, над нами якась дуже добра сила, може це бог, може… Я не знаю. Але це неспроста. У нас снаряди падали поруч, але прямого попадання, яке би вбило людей чи тварин, не було», — розповідає Ася Вільгельмівна. Жінка каже, що підготувала всіх своїх працівників — роздала вогнегасники, адже найбільше непокоїлись через можливі пожежі від влучань. «При собі вогнегасник і документи. Забираємо всіх, кого зможемо. Для котів були підготовлені клітки та переноски. Ми були готові до всього», — згадує вона.  

Новий підопічний притулку, який пережив 100 мінометних обстрілів

Працівникам притулку часто доводилося зустрічатися із окупантами. «Росіяни, які стояли навкруги, мінялися кожні два-три дні. Кожна нова ротація заходила до нас, проводила обшук, шукала військовослужбовців і телефони. Телефони забирали. Я свій телефон навмисне втопила у бочці з водою, аби він не дістався росіянам», — згадує жінка. Хлопця, що працював у притулку, забрали, бо підозрювали, що він передає дані про переміщення ворожої техніки українським військовим. Та за кілька днів відпустили живим.

Багато собак страждали через вибухи та отримували контузії. Деякі тварини відійшли, а у деяких не витримало серце, особливо у старших. Та було й поповнення — під час окупації тут навіть народилися нові цуценята. Для притулку це незвична подія, адже усі вихованці тут стерилізовані. Під час війни до притулку прибилася вагітна собака, яка за кілька днів народила малечу. «Заходимо — а в будочці лежить пʼятеро. Одне було мертве, а четверо живих. Це — діти війни», — каже Ася Вільгельмівна. 

Постраждали собаки не лише від контузії. За словами засновниці притулку, близько 10 собак загинули від осколків чи пострілів, адже деяких росіяни розстрілювати з автоматів. Частина тварин просто втекла. «Вони зубами розтягували сітку, робили підкоп у вольєрах, розхитували фіртки, вискакували і бігли куди очі бачать», — згадує вона. Деякі тікали за територію, частина повернулася, але частину не знайшли й досі, навіть тіл. «Собака, коли поруч з нею падає снаряд, втрачає всякий глузд. Вона летить, сама не знає куди, може навіть назустріч своїй смерті. Може, десь осколок її вбив чи з автомата», — каже Ася Вільгельмівна. Ті тварини, які не втекли, викопували ями і ховалися у них, а також рятувалися по сараях та дровітнях. 

Доглядали не лише за котами й собаками. Поруч із притулком розташовувалася ферма, де один із місцевих поселив екзотичних тварин. «Вони жили у страшних умовах — антисанітарія, бруд, дохлими курчатами їх годував. Був час, коли із тюрми брав недоїдки. А найголовніше, що собаки там нескінченно плодилися», — каже жінка. Ася Вільгельмівна навіть пропонувала стерилізувати їх, та власник відмовився. Коли почалася повномасштабна війна, у перший же день власника осколком поранило у ногу, один із робітників загинув, а ще одного поранили.

Жінка розповідає, що росіяни із гелікоптерів скидали звʼязки гранат на територію цієї ферми. Той персонал, що залишився, за словами Асі Вільгельмівни, розбігся. А в саму будівлю влучив російський снаряд — там почалася пожежа. «Наші робітники з вогнегасниками побігли туди, наче якось притушили її. Але, розумієте, тирса — як торф, зверху полумʼя нема, а всередині тліє. На другий день пожежа розгорілася знову, стояв такий дим, як молоко. Ті тварини могли не тільки згоріти, а й задихнутися від диму. Мої робітники повідкривали клітки, кого змогли — випустили на вулицю. Випустили 10 вʼєтнамських поросят, курей, єнотів, лисицю. Птахів, хто міг літати — того випустили», — каже Ася Вільгельмівна. Випустили й величезного кабана, якого за два тижні застрелили окупанти. Сумна доля зрештою спіткала і поросят — росіяни просто їх зʼїли.

До свого притулку ж забрали дрібних тварин — черепах, кроликів, котів, цуценят, та навіть павича. На території залишився тільки лев, точніше — левиця, Руро. Не випускали її з безпекових міркувань: працівники непокоїлися, що її можуть відразу застрелити місцеві, або ж левиця могла комусь нашкодити чи загризти. «Тому того лева нам довелось годувати, допоки не прийшли наші війська. Аж 5 квітня ми викликали організацію, яка забрала його», — каже вона.  Доглядати за твариною було складно — не було ключів, тому клітка була закрита. Їжу доводилося вкидувати через сітку, так само наливали й воду.

Одна з російських військових частин зайшла до Гостомеля всередині березня і розташувалася у тому корпусі, де була левиця. Вони розмістилися у іншій частині, а у тій, де була левиця, замінували вхід — поставили розтяжку. І коли працівники притулку захотіли погодувати її, вони сказали: «Не заходьте туди, там розтяжка, підірветесь». «Ми були у відчаї. Тварину треба годувати. Скільки вона проживе без води? Я не могла спати, день і ніч мені в голові думка: «Боже, лев вмирає». Я рятую безпритульних собачок, а це ж лев! Я дзвоню всім своїм знайомим: рятуйте лева, в нього немає національності, щось зробіть. Ніхто не допоміг», — з гіркотою пригадує жінка. 

Тож довелося вигадувати, як врятувати тварину самотужки. Одного разу пішли годувати левицю, а росіяни стояли у самому кінці ферми. Вийшло троє жінок. Росіяни вистрілили у них із РПГ — на щастя, не влучили. «Може, вони просто хотіли нас налякати. У них руки чухалися когось убити, вони усі обвішані зброєю, як же когось не вбити», — пригадує Ася Вільгельмівна, яка була серед тих жінок.

«Ми взяли біле простирадло, дівчата взяли два блоки цигарок, і пішли до тих росіян. Йдемо з тим білим прапором, і кричимо: у тому корпусі вмирає лев. Розмінуйте нам ворота, ми хочемо погодувати лева, або погодуйте самі — ось вода, ось їжа. Тримаємо цей білий прапор, цигарки, а вони бояться, не підходять», — розповідає вона. Окупанти попросили жінок покласти цигарки на землю та відійти. А за кілька хвилин почувся вибух — вони таки зняли розтяжку. 

Відтоді працівникам притулку дали можливість годувати Руро. «Він був 5 чи 6 днів без води та їжі. Я думала, ми прийдемо, а лев мертвий. А він живий!», — пригадує Ася Вільгельмівна. Каже, що левиця жила з людьми змалечку: ласкава, як кошеня, протягала через сітку лапу та терлася об неї.     

Жінка досить агресивно відгукується про попереднього власника тварини, адже той на початку заявив, що всі його тварини загинули, а тепер, коли працівники притулку місяць опікувалися левом, подав на них до суду за те, що левицю нібито вкрали. 

За словами Асі Серпинської, був момент, коли її запитали, чи не було їй страшно.  «А що таке страх? Забитися в куток і плакати? Ми розуміємо, що можуть убити, літають снаряди, йде війна. Але ми нічого не можемо зробити: ні війну зупинити, ні змусити їх перестати стріляти. А значить, треба спокійно виконувати свою роботу. Коли нормальна ритмічна робота — це людей дисциплінує і заспокоює. Це наш фронт, це наш обовʼязок, — каже засновниця притулку. — Не було страху. Відповідальність була сильнішою за страх».  

Коли до притулку другого квітня прийшли українські військові, всі плакали. Починає плакати при згадці цих подій і Ася Вільгельмівна. «Як ми вас довго чекали», — пригадує вона. Зараз, каже, притулок має багато відвідувачів. Привозять їжу для котів та собак, волонтери допомагають скласти дрова та почали розбирати старий сарай. Про всяк випадок у притулку зробили великий запас води та кормів для тварин, на місяць-два — раптом почнеться другий штурм Києва. 

З моменту звільнення Київщини із притулку уже забрали півтора десятка собак. Багато хто приходить та шукає своїх улюбленців — чи раптом не прибилися вони сюди. «Багато втратили собак. Але якщо у людини вже була собака — це діагноз», — каже Ася Вільгельмівна, і вертається назад до своїх вихованців. До воріт підʼїжджає автівка, з неї виходять чоловік і хлопець. Можливо, хтось із вихованців Асі Серпинської сьогодні поїде до нового дому.