Місто Суми, що на Північному Сході України, розташувалося за 40 кілометрів від кордону з державою-агресором. Росіяни наблизилися до цього обласного центру ще 24 лютого, у перший же день повномасштабної війни. Втім Сумам вдалося втримати оборону і фактично не пустити ворога до міста. Радник голави Офісу президента Олексій Арестович відзначав важливу роль Сум у російсько-українській війні. За його словами, якби тут не встояли, Києву та Україні довелося б складно.
8 квітня область повністю звільнили від окупантів. Через тиждень після виходу російських військ із області у Сумах майже ніщо не нагадує про те, що неподалік точилися запеклі бої. Місто поступово відновлюється — тут працюють магазини, ресторани та аптеки. Перебоїв із постачанням продуктів немає, як і з комунікаціями — у Сумах є світло, вода і звʼязок. Щоправда, у місті досі діє комендантська година та режим світломаскування, тому увечері місто практично вимирає.
«Слідство.Інфо» відвідало Суми та поспілкувалося з місцевими, які бачили жахіття війни на власні очі.
Одразу помітно, що раніше проросійський регіон суттєво українізувала війна. Сумчани часто їздили на заробітки до сусідньої країни, та й місцева влада раніше була не надто патріотично налаштована. Тепер люди відповідають українською та хвилюються за українських захисників — як і скрізь, чекають, щоб вони поверталися додому живими.
Є й місця, які суттєво постраждали від російських військ. У ніч проти 8 березня окупанти скинули на один з районів Сум три півтонні авіабомби. У результаті майже три квартали приватної забудови перетворилися на руїни. За даними місцевої адміністрації, наданими «Слідству.Інфо», загинули 24 людини, серед них — троє дітей. Ще двоє дітей залишилися сиротами.
З центральної вулиці помітні незначні сліди руйнувань. Але якщо пройти вглиб мікрорайону, помітно, що російські бомби не пошкодували нічого. У дворі одного з будинків — вирва, саме сюди, схоже, влучила перша авіабомба. Поруч майстри у будинку розбирають будівельне сміття та лагодять дах.
На руїнах будинку порається жінка з дитиною. Це не її будинок, вона поки за ним наглядає. Частину будинку знесло, пошкодило автівку на паркінгу — їй просто проламало дах.
Кажуть, тут поруч жила велика родина, але тепер вони всі — на цвинтарі. «Тут родина загинула, 6 осіб. Одну дитину, десь 4-5 років, викинуло за паркан хвилею, тому вона залишилася жива. Її люди до себе взяли, але наразі все без документів, тому складно сказати, що буде далі. А так — розірвало пів вулиці», — розповідає один з місцевих.
Дехто приходить подивитися на наслідки бомбардування, ще дехто — навідується до свого житла. Світло, газ та вода в районі вже є, але багато людей й досі остерігаються повертатися до власних домівок.
Втім, не всі. На подвірʼї жінка вимітає бите скло. Питаємо, що відбувалося тієї ночі. «Ми спали якраз. Свист, шум, гуркіт, на тебе летить скло, каміння, пісок. Неможливо було не прокинутися. Якби не підвісні стелі та деревʼяна хата, я не знаю, чим би це все закінчилося. Там, де були цегляні хати, людей позасипало, бачите», — каже вона.
Її звати Шура, і наразі вона не живе у своєму домі. Та планує незабаром повертатися. «Нас прихистили в однокімнатній квартирі, свій дім потихеньку розбираємо, бо треба ж повертатися. Десь позичили, десь самі, кредитку в банку дали, ото користуємося тепер. Якось виживемо», — каже вона. Фотографуватися не хоче, каже — давайте вже після перемоги.
Згадувати той день Шурі складно. Коли вона говорить про загиблих, голос тремтить. Каже, що у будинку через дорогу загинула жінка. «Сусідка навпроти… Сиділи з нею, говорили. Сказала: «пішла я спати». І все, не прокинулася. Буквально кілька хвилин пройшло з моменту, як вона лягла спати», — пригадує вона. Шок був настільки великим, що Шура три дні не могла зрозуміти, що відбувається, а потім кілька днів плакала: «А зараз хочу, щоб вони звідси просто пішли і наші хлопці перестали гинути».
Жінка розповідає, що спілкується з місцевою адміністрацією, аби зафіксувати нанесені збитки. До них приходили експерти, усе записали та сфотографували. Але вона не надто розраховує на компенсацію. «Виділили мало грошей на всю область, тому ми особливо ні на що не розраховуємо. Є люди, у яких значно більша біда — Охтирка, Тростянець, у них взагалі нічого не залишилося. Їм потрібніше. Дадуть нам — значить, дадуть. Жива, і слава богу», — зітхає жінка.
Поміж уламками будівельного сміття стоїть велика собача миска з кормом. Із неї їсть собачу їжу великий сірий кіт. Як тільки наближаємося — він тікає. Таких безхатьок тут залишилося чимало — раз по раз зустрічаємо і собак, і інших пухнастих.
Та є й ті, кому пощастило. У Лідії хатній улюбленець вижив. Та й сама родина дивом врятувалася. Каже, що допомагала родині в цей час тільки молитва. Лишень була повітряна тривога — одразу падали на коліна і молилися. Врятувала їх вона і під час авіаудару. «Ми стояли на колінах у молитві. І тут вибух такий, посипалося все скло. Як нас не зачепило — ми не знаємо. Бомба впала в 5 метрах від хати. Добре, що не полізли в підвал, бо підвал засипало, хоч і не зруйнувало», — розповідає жінка.
Глибше всередині кварталу — друга вирва. Саме сюди влучила ще одна авіабомба. Навколишні ж будинки потрощило вщент — деякі залишилися без даху, частина — без стін, по вулиці далі у будинках тріщини та вибиті шиби. Всередині — розкидані та знищені речі.
Поруч із будинком, який завалився, стоять двоє чоловіків. Один із них, Сергій, втратив у результаті авіаудару свого молодшого брата Миколу.
Чоловік пригадує події того вечора. «У 22.45 скинули авіабомбу. Я живу близько кілометра звідси. Навіть мій будинок сильно трусило, такої сили був удар. А потім мені подзвонив кум — він живе тут за два будинки, — що так і так. О 6.50 я вже був тут, раніше не міг — комендантська година. Але я вже розумів, що на мене чекає. Заліз сюди, ще нікого не було. Він вже лежав», — і на мить замовкає.
«Потім я їздив на опізнання. У брата просто не було обличчя. Довелося опізнавати — брат чи ні. Таки він», — розповідає чоловік. Разом із його братом у будинку загинули його жінка та її подруга.
Після похорон брата чоловік вивіз родину до Чернігівської області. «Туди з Сум виїхали десь дві тисячі машин. А там росіяни звірствували — забирали майно, автівки, били людей. Розстрілювали навіть. Ми жили у селі, а людям доводилося жити у лісі. Уявіть, там були діти-інваліди. Ті буряти, які там були, просто нелюди. Жили ж ми нормально, виховували своїх дітей. Прийшли вони і все спаскудили», — обурюється Сергій.
Підходить до будинку та сумно дивиться на нього. І після невеликої паузи каже: «Скоти, інакше не назвеш. Наші люди пережили голод, війну, багато бачили. Але такого не бачили ще».
Дорогою назад помічаємо людей, які пораються на городі. Один з чоловіків каже, що приїхав допомагати родині садити город. «Тут жах, звісно був… Війна війною, а їсти щось треба буде», — каже він і вертається до землі.
Жінка через дорогу методично вилами перекопує землю. Війну Наталія зустріла у Києві, а вже наступного дня виїхала до Сум. Дорогою вони з родиною бачили 200 одиниць російської техніки. Наталія теж пережила авіаудар та, на щастя, її родина не постраждала. «Я спати лягла, чоловік ще щось читав. І потім чую, як чоловік мене скидає з ліжка. Я доньку накрила собою. Зібралися всі в коридорі, нас 8 людей було. Вийшли на вулицю — а тут таке. Виносили якусь жінку, не знаю, чи вона жива», — каже Наталя.
Жінка розповідає, що син дивом не постраждав: «Вийшов покурити. Бачив, як воно летіло. Забіг у хату, його мабуть врятувало, що у нас залізні двері». Наступного дня була тривога, і Наталія випила пачку заспокійливого, але не допомогло.
«Ми готуємо город до посадки картоплі, — каже. — Бо треба картоплю через тиждень садити. Я сподіваюся на наші ЗСУ! Бачите, як я вірю в них, що аж картоплю дістала. Все буде добре». І знову береться за вила, щоби скопати черговий рядок.
