3920

Понад місяць місто Тростянець, що на Сумщині, жило у російській окупації. Звільнити його вдалося лише 26 березня, після запеклих боїв — окупанти, за даними регіональної влади, із розташованої неподалік артилерії обстрілювали громаду. Тут стояли і росіяни, і військові з «ЛНР-ДНР». Зараз же місто поступово повертається до звичного життя — комунальники лагодять пошкоджені електромережі, підприємці повертаються до розграбованих магазинів та намагаються навести там лад. Журналісти «Слідства.Інфо» відвідали Тростянець та записали історії містян про російську окупацію.  

Колись охайна площа перед місцевими залізничним та автовокзалом зараз нагадує поле бою. Місцеві розповідають, що росіяни розкопали її, аби зберігати тут  боєприпаси. Подекуди розкидані коробки від них; деякі заповнені землею, і в них навіть встигла прорости трава.

Місцеві розповідають, що на площі стояли пʼять самохідних артилерійських установок окупантів. Із них, зокрема, розстріляли пʼятиповерхівку по той бік вулиці. У будинку зараз небезпечно, але там залишаються мешканці. У деяких квартирах ще досі можна знайти російські снаряди. Одна артилерійська установка і досі стоїть на площі. Місцеві кажуть, що техніки тут було значно більше, але частину вже встигли розтягнути.

Поруч із вокзалом двоє чоловіків лагодять підземний кабель. Вони — залізничники, і залишалися тут навіть коли у місті господарювали вороги. Кажуть, у підвалі залізничного вокзалу, де сховище, окупанти влаштували собі штаб. А по собі — як і в багатьох інших населених пунктах, які були під окупацією — залишили купи сміття та сморід. Ці сліди «руского міра» і досі вивозять вантажівками.

Один із майстрів-залізничників, Віктор, пригадує, як росіяни зайшли до міста. «24 лютого ми були на роботі. Дивимося — йдуть танки. Ну ми посміялися, а тут заходять хлопці і кажуть — війна, розходьтеся по хатах. От вони вдень танками заїхали і почали грабувати. Стояла тут Кантемирівська дивізія. Мене бог милував, я живу поза центром міста. Тому моя хата ціла», — каже чоловік. На роботу він відтоді не повертався, аж до деокупації. Каже, страшно було з дому виходити.

Перетнувся він із росіянами один раз. «Якось вийшов за хлібом, у нас тут люди налагодили випікання хліба. Так вони мене зупинили, передивилися телефон, витягнули сім-картку. В сумці переглянули весь вміст — а в мене там нічого такого не було, тільки ліки. Питають: «Куди йдете?», я кажу: «За хлібчиком». То й відпустили. Пацанята ще зовсім, молоді, мабуть, «срочники»», — каже чоловік. А от старші та офіцери, за його словами, були значно жорсткіші. Віктор каже, що у Тростянці зникло багато людей та багатьох розстріляли. Окупанти у перші дні шукали поліцейських та АТОшників, а іноді просто забирали людей. Каже, знайомого закатували просто так, а часом окупанти «розважалися», стріляючи по місцевих собаках та котах. 

Віктор розповідає, що набагато гірше стало, коли до міста прийшли терористи з «ДНР-ЛНР». «Вони казали: «Ми терпіли 8 років, і ви тепер терпіть так само». Їздили по місту, проїхалися танком по цвинтарю, потім його замінували. На щастя, я більше з ними не перетинався», — каже чоловік і повертається до роботи.

 

 

Росіяни грабували місцеві магазини. В центрі розграбували та зруйнували магазин взуття. Місцеві кажуть, що росіяни приїздили у кросівках, а тут перевзувалися у більш тепле. 

Магазин тростянецького подружжя Олени і Валерія росіяни розграбували 1 березня — раніше тут продавали одяг та дитячі іграшки, а зараз тут безлад. Окупанти порозкидали речі, покрали спідню білизну. Деяку, судячи з її вигляду, навіть приміряли. Магазин стояв закритим від початку вторгнення, а його власники майже не виходили з дому.

«Від залпів небо було аж червоне, — розповідає Олена. — Перші дні було дуже страшно: ті, хто виходив, розповідали, що розстрілювали машини з мирними людьми, які намагалися виїхати». 

Жінка розповідає про друзів, які живуть поруч з вокзалом: «До них теж прилетіло. Жінка відкрила морозильник, чує вибух, каже, відчуває, що по голові щось потекло. Ну все, думаю, уже на тому світі скоро буду. Порухала те місце, каже, під пальцями щось тепле. Значить, ще жива», — ділиться вона. 

У перший же день у місті зникли світло та інтернет. Звʼязок теж був поганий, але люди все одно примудрялися передавати між собою дані про пересування російської техніки — чи на Суми поїхали танки, чи нові росіяни зайшли до міста. 

Зараз Валерій та Олена займаються гуманітарною допомогою. Допомагають і їхні діти. «У мого молодшого сина друг виїхав під час другого гуманітарного коридору. Коли зайшли наші, він повернувся і вони тепер розвозять гуманітарку», — каже жінка.

Чи не найбільше у Тростянці постраждала лікарня. Поруч з нею й досі стоїть російський БТР. На ньому зараз наклеєна табличка «Речовий доказ». За кілька днів до нашого візиту тут побували слідчі, які розслідують злочини, що сталися у Тростянці під час окупації. 

Сама ж лікарня зараз порожня та зруйнована — фасад посічений уламками, замість кількох вікон зяють дірки. Кілька років тому тут зробили капітальний ремонт, на який витратили понад 15 мільйонів гривень. 

Росіяни тричі обстрілювали Тростянецьку лікарню — щоразу як місто намагалися звільнити, вони підганяли техніку до медичного закладу і починали стріляти. На момент окупації тут перебували 34 хворих. Коли бомбили та обстрілювали, більшість пацієнтів переправляли до сховища, а дуже важких хворих залишали у коридорах.

На території зустрічаємо місцевого робітника Олександра. Він був тут, у лікарні, весь час окупації — допомагав переносити хворих, збирав дрова, допомагав готувати їжу. Чоловік каже, що найбільше шкоди закладу росіяни завдавали при звільненні міста. «При першому звільненні виїхав БТР, і вдарив у кут лікарні. Нам трохи пошкодило дах. Вдарив, і все, лише один постріл зробив. Ми тоді злякалися, що лікарню просто знищать, але заспокоїлось наче. Потім нас почали звільняти вдруге, і ми потрапили під перехресний вогонь, розгромили нам пологове відділення», — хитає головою чоловік. Олександр каже, що росіяни тут буйствували, бо їм усі шляхи відступу до Росії заблокували, того вони й сказилися.

«Коли вже втретє почали нас звільняти, тут було просто пекло. Цей БТР, що поруч стоїть, підʼїхав, їздив територією, повалив паркан, і так три години стріляв по всьому. Все це відбувалося ввечері. Ми бігали по корпусу, пильнували, де потрібно гасити пожежі від влучань. А в нього, мабуть, тепловізор був. І тільки ми дійшли до верхніх поверхів, він по нас стріляти почав, то ми ледве встигли проскочити», — Олександр показує на поверхи, де практично немає цілих вікон та стін. 

Протягом всієї окупації у лікарні постійно залишалися і лікарі, і молодший медичний персонал. В умовах без світла та звʼязку медики продовжували виконувати свою роботу, періодично ховаючись від бомбардувань у підвал. За весь час окупації тут зʼявилися на світ 8 малюків. «Під час одного з обстрілів наші лікарі приймали пологи у жінки, народилася двійня. Так довелося підсвічувати ліхтариком — у нас весь цей час не було світла», — каже Олександр.

Під час обстрілів лікарі оперували і поранених. На початку березня сюди привезли жінку, якій відірвало ногу. Лікарі змогли врятувати їй життя.Чимало тих, хто отримав поранення, не змогли дістатися лікарні — росіяни просто не пропускали людей через блокпости, тому люди гинули, не отримавши медичної допомоги. 

Травматолог Євген Плахтиря, який працював у цій лікарні, розповідає про складну операцію, яку йому довелося провести під обстрілами. Привезли місцевого чоловіка, якому роздробило череп під час обстрілів у центрі міста — на голову впала плита. «Операція була складна, він вже навіть почав самостійно дихати. Але серце не витримало», — каже лікар.

Пошкодили росіяни не лише корпуси лікарні, а й кисневу станцію, яку облаштували для хворих на ковід. Коли територію обстрілювали із мінометів, одна із мін прилетіла прямо в станцію, і зруйнувала цінне обладнання та розкидала балони із газом по всій території. Зараз їх позбирали місцеві робітники та поскладали поруч із знищеною станцією.

Під кінець окупації росіяни поставили поруч із лікарнею блок-пост — вони не пускали лікарів на роботу. Одного дня, розповідає Олександр, у лікарню таки прийшов російський військовий. «Зняв маску, представився — старший сержант Пилипенко, дві війни воював, прийшов вас захищати. Назвав свій позивний — «Піля». Сказав нам носити білі повʼязки на руці та на нозі, щоб нас не розстріляли, поки ми по дрова ходили. Наставив розтяжок на території, та пішов», — каже чоловік. 

Тепер тіло старшого сержанта Пилипенка лежить у місцевому морзі, разом із його двома співслуживцями. Олександр погоджується провести нас туди. Судячи із дати, вказаної на папірцях, вкладених до чорних мішків, тут вони із 30 березня, уже майже три тижні. Лежать давно і без холодильників, тож попліснявіли та почали смердіти. Що робити із ними тут не знають — ховати не хочуть, а окупанти трупи своїх не забрали.