922

Одного дня на подвір’я до Ліни з Маріуполя зайшли російські бойовики та, погрожуючи вбивством, змусили покинути дім. Її з бабусею та донькою озброєні військові вели 6 кілометрів до фільтраційного табору, де тиждень тримали у зачиненій школі. Сім’ю допитували слідчі з окупованих росіянами територій, а потім депортували у Таганрог, звідки їм вдалося вибратися в Естонію.

Коли родину Ліни виганяли з Маріуполя, окупанти не дозволили жінці забрати її батьків.

Розповідаючи «Слідству.Інфо» свою історію втечі від війни жінка попросила не вказувати її прізвище — вона хвилюється за батьків, які й далі знаходиться на окупованій території та яким може загрожувати небезпека.

«Хто у підвалах, виходьте! Гранату кинемо!»

З перших днів наступу ми ховалися у підвалі школи, а потім перемістилися до приватного будинку родичів, ближче до центру міста. Ми пробули там цілий місяць, з 2-го до 24-го березня. Тоді вже не було світла, води, газу та зв’язку. Ми намагалися вижити: шукали їжу, топили сніг, ходили до пожежників по воду. Дитина боялася виходити з підвалу. 

24 березня у наш дах влучив снаряд і спалахнула пожежа. Почалися сильні обстріли. На жаль, ми не змогли врятувати тварин, і самі лежали у дворі під бетонним парканом, ховаючись від вибухів. Потім змогли перебігти до цегляного курника. 

Поки ми там сиділи, почули голоси військових: вони щось кричали, і ми не зрозуміли що. Було чути постріли. 

Наша сусідка навпроти залишилася з матір’ю-інвалідом у будинку. Військові підійшли до її дому і крикнули: «Хто у підвалах, виходьте! Гранату кинемо!» Чуємо, що ніхто не відповідає. І далі «бабах» гранатою! Ми дуже злякалися. 

Звичайно, довелося виходити, сказали, щоб не кидали нічого.

Військовослужбовці проросійських військ інспектують вулиці Маріуполя, Україна, 7 квітня 2022 р.

Військовослужбовці проросійських військ інспектують вулиці Маріуполя, Україна, 7 квітня 2022 року, REUTERS / Олександр Єрмоченко

Вони сказали, що зараз все зметуть з лиця землі і тут нічого не залишиться, тому нам треба виїхати. Ми хотіли пересидіти у підвалі, але вони нас фактично прогнали. Сказали йти в бік моря. 

Мої батьки залишилися на Східному узбережжі, і мені треба було до них. Вони (окупанти — ред.) не дозволили. Тоді ми просилися до центру, але туди теж не пустили. У протилежний бік взагалі йти не дозволяли. Говорили йти до церкви, а далі буде блокпост, де покажуть дорогу. Тож ми цим коридором і йшли.

З нами була моя 82-річна бабуся, їй теж довелося йти 6 кілометрів до автобусу. Дитині також було складно, бо весь цей час ноги були у вогкому підвалі, а тепер треба було довго йти. Ми це пояснювали, але військові казали: «Нічого, йдіть».

Ми йшли через Безіменне та Виноградне (села на схід від Маріуполя — ред.), але куди саме нас женуть, ми не розуміли. У селах уже все було зайнято, скрізь букви «Z», білі ганчірки, люди не нашої національності, які не знали мови. Ми сіли в автобус, але взагалі не розуміли, куди привезуть. Усі були в шоці. 

Російська військова машина, з позначкою «Z», проїжджає повз зруйновані будинки в Маріуполі, 18 травня 2022 року. (Ольга МАЛЬЦЕВА / AFP)

Російська військова машина, з позначкою «Z», проїжджає повз зруйновані будинки в Маріуполі, 18 травня 2022 року, Ольга МАЛЬЦЕВА / AFP

«Вони зараз зітруть з лиця землі мою маму»

Ми розуміли, що довкола одні військові з автоматами. Як я їх тільки не просилася до мами піти, але вони казали, що там зачистка, і все з лиця землі зітруть. І я розумію, що вони зараз зітруть з лиця землі мою маму! Ну що я зроблю, коли вони озброєні? Важко згадувати.

Нас привезли спочатку у школу на околиці Новоазовська. Але там було зайнято, тому нас повезли ближче до центру. Поселили у спортзалі школи: не дали ні матраца, нічого. Людей було дуже багато. Весь спортзал  по периметру був вкладений людьми, ми сідали другим рядом.

Фото фільтраційного табору в селищі Безіменне / Телеграм-канал Петра Андрющенко

Фото фільтраційного табору в селищі Безіменне / Телеграм-канал Петра Андрющенко

У школі переважно були маріупольці. Зв’язку не було, Wi-Fi не ловив. На другий день його відрубали взагалі і сказали: «Ми вирішили, що він вам не потрібен». 

Нам не можна було виходити зі школи. На вході стояли військові і не випускали. Казали, якщо вийдемо без їхнього «ДНРівського» документу, то нас поведуть до відділку і допитуватимуть. Нам потрібна перепустка, щоб там перебувати, а її дають після фільтрації

Ми пробули там тиждень. Вони казали, що нам допомагають і намагаються робити, що можуть. Ми боялися щось сказати їм у відповідь. Нас «звільнили» від нашого життя, роботи та дому. Було неприємно чути те, що вони говорили, але сперечатися з людьми з автоматами небезпечно.

Потім ми взагалі просто ні з ким не розмовляли. Але якщо ми опинялися з кимось наодинці, то були люди, які так само як і ми думали про всю ситуацію. Які розуміли, що це не наші (українські — hед.) літаки літають. Усі це розуміли насправді.

Дні проходили однотипно. Спочатку намагалися Wi-Fi ловити, потім дістати «Фенікс» (оператор зв’язку, створений окупаційною владою — ред.), потім ми почали читати, бо там була бібліотека. Усі знали, що нас кудись повезуть, але куди — не знали. 

«Ви їдете на територію Росії»

Врешті нас повезли до якоїсь школи у Докучаєвську. Там ми переночували і наступного дня нас переселили у місцевий будинок культури. Там була ротація біженців, і біля центру був пункт РУВС. Нам сказали, що ми підемо туди.

Депортація з окупованого Маріуполя / телеграм-канал Андрющенко

Депортація з окупованого Маріуполя / Телеграм-канал Андрющенко

Нам зробили ксерокопії паспортів, потрібно було якісь заяви чи пояснювальні записки писати. Все продруковано, треба було тільки дати вставляти. «Пробув у Докучаєвську один день і далі йду на фільтрацію», — якось так. Вони самі називали це «фільтраією» та «перереєстрацією». Потім вони по одному нас заводили, фотографували, брали відбитки пальців і завантажували собі всі контакти з наших телефонів. Щось питали про військових, але ми на все відповідали «ні». На самому кордоні ми теж провели годин вісім. Ми заходили по одному, нас заводили в кабінет до слідчого. Він з таким прищуром дивився, питав про зв’язки зі структурами, вивчав телефон. 

Того ж дня приїхав автобус і нам сказали: «Ви їдете на територію Росії». Вони пропонували лишитися у «ДНР» тим, у кого є родичі. Решту вивозили. Ми заповнили документи, що не залишаємося. 

Нас вивезли до Таганрогу. Там нас також поселили у спорткомплексі. Ми думали, що можемо побути там довше, але через день нам сказали звільнити приміщення. Був потяг на Чебоксари: хто не хотів туди їхати, мав звільнити приміщення. Людям не було куди їхати. У кого були гроші, ті виїжджали, у кого грошей не було, ті їхали до Чебоксарів. Наступного дня вже набирали людей на Нижній Новгород.

Хотілося звідти якнайшвидше втекти.

Чебоксари зустрічають укрзаїнських «біженців» / chv.aif.ru

Чебоксари зустрічають укрзаїнських «біженців» / chv.aif.ru

Біженців так багато, треба їхати далі

Ми хотіли виїхати у Ростов, але квитки туди були тільки на наступний день. Тоді ми пішли до директора цього тимчасового центру і він дозволив нам залишитися ще на один день. 

Ми самі купували собі квитки, оплачували дорогу та їхали до кордону з Естонією. У моєї бабусі був тільки український паспорт, і ми не знали, яким шляхом краще вибиратися — південним чи північним. Ми чули, що з українським паспортом можуть бути проблеми на кордоні з Фінляндією, тому вирішили їхати через Естонію. Це було ближче та дешевше.

На той момент було вже два тижні поїздки, стільки ночей у цих нервах. Мені на прикордонному пункті стало погано: знудило і я втратила свідомість. Я була у такому стані помутніння розуму, що не пам’ятаю, скільки ми часу пробули. Може, години чотири.

Ми не хотіли їхати в Росію, яка кидає на нас бомби. Взагалі не хотіли залишати Україну… Коли ми приїхали в Естонію, то почувалися безпечніше. Думали, там і залишимося, але біженців так багато, що доведеться їхати далі.