Актор Маріупольського драматичного театру Владислав Красніков прожив в окупованому Маріуполі місяць. Після потрапляння ворожого снаряду у театр, де тоді перебували його колеги, Владислав переховувався від обстрілів у підвалі будинку неподалік театру. Поки туди одного дня не зайшли російські військові та не вивели всіх чоловіків на вулицю. Згодом у цьому дворі окупанти облаштували свій блокпост, а Владислав разом із хрещеним та його сім’єю були депортовані до Росії.
Актор Владислав Красніков розповів «Слідству.Інфо» про своє життя у окупації, вивезення до Росії та втечу звідти до Євросоюзу.
«У ТЕАТРІ БУЛИ ТІЛЬКИ ЦИВІЛЬНІ»
Для мене все почалося з дзвінка моєї подруги, яка кричала у слухавку, що почалася війна. Я подзвонив батькам і друзям.
Перші кілька днів ми спостерігали за тим, що відбувається. Ми сподівалися, що все це ненадовго. Коли ж дізналися, що ми оточені росіянами і наші солдати не можуть відбити атаку, стало дуже страшно.
Почалися перебої з електрикою, вимкнули світло. Газ ще працював декілька днів, але згодом відключили і його. Люди почали виходити на вулиці, розводити багаття, готувати їжу. А на вулиці не травень, а лютий. Було дуже холодно. Я ховався у підвалі під декількома куртками і мені здавалося, що я більше ніколи не зігріюся.
З водою була катастрофа. Люди топили сніг або зливали воду з каналізаційних труб.
Мої батьки — дуже літні люди, а я — єдиний годувальник у сім’ї, тому мене не мобілізували. Весь цей час я бігав між своєю квартирою, квартирою батьків і хрещеного. А також до драматичного театру, де я працюю актором. Там були мої колеги.
Спочатку підірвали дім моїх батьків. Я прибіг, а домівка горіла. Батьки врятувалися.
Через пару днів бомба впала на театр. Це був жах. Театр був закритий, але там збиралися люди, бо там було бомбосховище. Я прибіг туди через хвилин 30 після влучання бомби: бігав по поверхах, шукав людей.
Театр горів і піднятися на інші поверхи я не міг. Я просто бігав серед вогню і кричав: «Люди! Люди! Є живі?!»

Владислав біля Маріупольського драматичного театру взимку, напередодні повномасштабного наступу Росії / Світлина з соцмереж
Через хвилин 20 прийшли ще хлопці, з якими ми спустилися до підвалу, де вже нікого не було. Ми зрозуміли, що люди, які там були, врятувалися: у підвалі два виходи. Ті, хто був на поверхах, згоріли.
Зараз я чую дуже багато російської пропаганди, де кажуть, що у театрі були військові. Це все брехня. Тому що я був кожен день у театрі і ніяких військових там не було. Там були тільки цивільні.

Маріупольський драматичний театр після потрапляння в нього російського снаряду / Alexei Alexandrov The Associated Press
«ЧЕЧЕНЦІ ТА РОСІЯНИ НЕ ВИГЛЯДАЮТЬ ЄДИНОЮ АРМІЄЮ»
Після вибуху я був у будинку хрещеного. Якось до нас у двір зайшли чеченці, і почали витягати чоловіків. Просто почали по підвалах ходити і витягали всіх на вулицю. Роздягали, дивилися, шукали мітки та підтвердження, що ми — бійці української армії.
При мені вони жодного бійця не знайшли. Декому не пощастило, бо у них забрали телефони, витягли сімкарти і спалили. Щоб ні з ким не було зв’язку.
У мене телефону не було — він лишився у театрі. Але мене також роздягли, дивилися коліна, лікті, ключиці. Потім дозволили одягтися. А у мого хрещеного взяли телефон і перевіряли всі листування, месенджери, питали, з ким він спілкується.

Владислав на сцені Маріупольського драматичного театру / Світлина з соцмереж
Після чеченців зайшли росіяни. Вони зробили у нашому будинку пост: привезли туди танк і гармату — це вже стало їхнім місцем, з якого вони стріляли. На танках були позначки «Z».
Між російськими солдатами і чеченцями є свої конфлікти. Це стало зрозуміло, коли зайшли росіяни. Чеченці роблять одне, а росіяни кажуть і роблять зовсім інше. Вони не виглядають єдиною армією.
Потім росіяни почали ходити по квартирах. Типу перевіряли житло на предмет нацистської символіки і шукали бійців ЗСУ та учасників АТО. Вони підходять до тебе і кажуть: «Ключі від квартири є? Давай, ми подивимось, що у тебе в квартирі, але без тебе». Якщо ключа не було, вони просто кидали гранати у під’їзд і підривали двері.
Квартири вони грабували. У мене забрали речі і я знаю, хто забрав. Я бачив свої речі на цій людині. У мене забрали золотий браслет і два кільця. А у хрещеного забрали ноутбук, колекцію годинників і ще якісь коштовності. Але що ти їм скажеш?
Ми не могли вийти з двору, бо вони постійно стріляли. Вони виїжджали на танку на проспект, стріляли, а потім поверталися.
Якось чуємо гул літака. Всі ховаються, а вони — ні. Ми питаємо: «А чому ви так стоїте, коли летить літак?» А вони кажуть: «А чого нам боятися, тут немає ваших літаків, тільки російські».
А потім вони розповідають, що театр підірвали не російські солдати.
«УСІ ЇДУТЬ У ТАГАНРОГ»
Наш двір був неподалік театру. Ми довго там сиділи, але одного разу я не витримав і пішов до батьків у інший район. По дорозі зрозумів, що половина міста захоплено. Усюди були солдати і безліч блокпостів. Вони нічого не брали у мене, але постійно обшукували.
Коли я прийшов до батьків, то дізнався, що з районної лікарні виїжджають автобуси, які вивозять людей у Володарськ (селище у 20 км від Маріуполя, нинішня назва Нікольське, — ред.). Я повернувся до хрещеного і ми домовилися з людьми у дворі, що завтра зранку збираємо речі і їдемо звідси.
Батьки виїжджати не захотіли. Я хотів виїхати на територію, підконтрольну Україні. Нам сказали, що автобуси відвозять до Володарська, а там у нас буде вибір: на автобус до Запоріжжя чи на автобус до Росії. Ми, звичайно, хотіли на українську територію.
Два дні ми були у черзі на автобус. Потім приїхали до Володарська, який вже був захоплений росіянами. У нас взяли документи, щоб зафіксувати, що нас вивезли. І тут, уже у Володарську, ми дізнаємося, що в Україну їхати заборонено. Аргументували це тим, що українська сторона стріляє, і всі їдуть тільки в Росію. Вибору не було. До міста повернутись також неможливо. Ми вирішили вийти на зв’язок з друзями, позичити у них грошей і через Росію виїхати в іншу країну. З нами був син хрещеного, а такожі поранений товариш.
О восьмій ранку ми сіли у автобус і поїхали. Коли сідаєш в автобус, ти повинен розуміти, куди він їде: у Ростов чи Таганрог. Ми хотіли у Ростов, бо там аеропорт. Сіли у автобус на Ростов, їдемо і нам кажуть: «Ніхто не їде у Ростов, всі їдуть у Таганрог». Чому? А ось так. Просто у Ростов ніхто не їде.
Ми доїхали до Новоазовська — це на кордоні «ДНР» та Росії. Там ми провели годин десять. У волонтерських пунктах давали їжу і воду.
Потім почалася фільтрація. Ми сиділи на прикордонному пункті і кожного чоловіка по черзі викликали до себе у кабінет представники російської поліції та ФСБ. Просили показати телефон, питали, чи є родичі, які воюють, чому сам не служив і все у такому дусі.
Чоловіки, яких опитували, були десь від 23 до 51 років. Тих, хто старших за 60 років, не опитували.
Ми пройшли фільтрацію і нас повезли у Таганрог.
«ВОНИ ХОТІЛИ, ЩОБ УСІ СТАЛИ ГРОМАДЯНАМИ РОСІЇ»
На вокзалі нас зустріли волонтери, які почали переконувати у тому, що нам треба сідати на потяг і їхати до Тольятті (місто у Самарській області, — ред.). Можна було не сідати, але коли у тебе дитина та поранений, немає грошей та їжі, ти розумієш, що у тебе немає вибору. Було страшно, бо вони були дуже наполегливі.
Ми сіли до потягу і тридцять годин їхали до Тольятті. Пізно вночі нас пересадили на автобус. Хоча ми не розуміли, навіщо знову автобуси. Ми ж вже приїхали, ні?
«Ні, тут немає місць, — кажуть, — тому вас вивозять у село».
Знову якийсь обман. У Тольятті були волонтери і російські журналісти. Ми вже не могли вийти в місто, нам дозволяли сідати тільки в автобус. А ми вже хотіли просто кудись потрапити.
Нас привезли у дитячий санаторій у селі Кінель-Черкаси під Самарою. Поселили у кімнаті, а пораненого приятеля забрали до лікарні.
Там з людьми почали процес оформлення документів. Приїжджали представники різних соціальних установ, підприємств, пропонували робочі місця. У них було велике бажання, щоб всі стали громадянами Росії.
Були допити слідчих. Я хотів відмовитися, бо коли приїхав туди, дуже захворів. У мене була температура 40°С і я не пішов. Але мене все одно знайшли і сказали: «Ні, підводься і йди».
Банківські працівники оформлювали карти, на які мало прийти 10 тис. рублів «соціальної допомоги». Це єдине, що ми зробили, бо були без копійки.
Ми одразу сказали, що не будемо брати громадянство і соціальний захист, а будемо звідси їхати.
Поки ми жили у російському селі, нам казали, що ми можемо жити там скільки захочемо, доки ми не знайдемо роботу або не подамо на громадянство. Але якщо ти подаєш на громадянство, у тебе забирають український паспорт і ти протягом року не можеш нікуди виїхати.
Ми перебували там три тижні і були б ще більше, якби не дізналися, що волонтери можуть купити квиток до кордону Росії з іншою державою. Вони купили нам квитки до Петербургу, а звідти ми змогли виїхати до Естонії. Зараз ми всі у безпеці.
Читайте також: П’ять днів допитів: як українка з двома дітьми тікала від війни через Росію до Естонії