17504

Вже понад мільйон українців, переважно зі східних та південних областей, росіяни примусово вивезли до Росії. Там їх допитують та всіляко намагаються зробити частиною російського суспільства: дорослим видають паспорти, дітей відправляють до школи. Одиницям вдалося вирватися звідти до країн ЄС та розповісти, як саме відбувається депортація, організована владою РФ.

«Слідство.Інфо» продовжує публікувати історії українців, яких примушують бути росіянами.

36-річну Олену та її 9-річну доньку, які ховалися від обстрілів у підвалі місцевого садочку у Маріуполі, одного дня вигнали з укриття. Окупанти змусили їх виїхати до Росії — так Олена та її рідні опинилися у Казані, де щодня їх допитували російські соціальні служби та слідчі. Допитували навіть малолітню дитину. Олена розповіла свою історію нашим журналістам.

Хотілося міцно обійняти дитину і щоб ми не прокинулися

Увечері 24-го лютого почалися такі вибухи, що тремтіли вікна. Я живу на лівому березі, звідки починався наступ. Тому ми все це відчули найперші. Наступного дня снаряд прилетів до шкільного двору моєї доньки, неподалік будинку моєї бабусі. Ми забрали її до себе у квартиру. 

До того ми вже намагалися виїхати з Маріуполя. Але нам сказали, що під Волновахою сильні бої, залізничне сполучення перебито і поїздів немає. Нам довелося повернутися додому і ночувати у коридорі.

2-го березня мама виглянула з вікна і побачила, як навпроти нашого будинку у п’ятиповерхівку потрапив снаряд. Він повністю зніс два поверхи та частину будівлі. Тоді ми побігли у підвал сусіднього будинку. З нами була моя 75-річна бабуся, але вона змогла провести у підвалі лише дві ночі, і повернулася в квартиру. 

Коли вщухали обстріли, ми з мамою відвідували бабусю, дивилися, щоб у неї була вода і їжа. Будинок знаходився у 50-ти метрах від підвалу. Було дуже страшно, кілька разів потрапляли під сильні обстріли. 

У підвалі приходили думки про самогубство. Я людина позитивна і ніколи не розуміла тих, хто чинить самогубство. Але у підвалі приходили такі думки. Хотілося міцно обійняти свою дитину і щоб ми разом не прокинулися.

25-го березня стало тихіше. Ми виглянули з підвалу і побачили, що люди у військовій формі з білими пов’язками ходять районом. Або з «ДНР», або російська армія. Ми подумали, що, напевно, вони взяли район і буде спокійніше. Може, це неправильно, але всі люди молилися, щоб лінія вогню відійшла подалі від нас.

Олена з донькою Ольгою у парку Веселка в Маріуполі у травні 2021 / Фото надане Оленою

Олена з донькою Ольгою у парку Веселка в Маріуполі у травні 2021 / Фото надане Оленою

Ці військові прийшли до нас і склали список людей. Сказали, що це потрібно для надання гуманітарної допомоги. Коли ми віддали цей список, до нас прийшли інші військові. Це вже були чеченці. 

Вони погано говорили російською і це точно були мусульмани. З нами у підвалі була німецька вівчарка, і коли господарка вийшла з нею на вулицю, то військовий сказав: «Приберіть собаку». На що жінка сказала, що собака не агресивна. Військовий сказав: «Я не боюся, я мусульманин, нам не можна торкатися цих брудних тварин». 

Вони сказали, щоб ми збиралися, бо зараз буде зачистка міста від військових ЗСУ і ми зможемо повернутися лише через два дні. Нас вивезуть у безпечне місце, а потім ми повернемося, тож можемо навіть не брати із собою речі. 

Ми сказали, що наша бабуся залишилася у квартирі неподалік і хотіли її забрати. Бабуся зовсім погано ходить та бачить, і ми повинні допомогти їй зібратися. Військові сказали, щоб збиралися лише ми і що всіх все одно з цього району евакуюватимуть.

Нам просто не дали дійти до бабусі. Ми були охоплені таким «ступором», бо перед нами стояла купа людей з автоматами. Вони вишукували коридор із солдатів через кожні 50 метрів один від одного. Нас вели  вздовж морської лінії, у бік Виноградного (село на східному виїзді з Маріуполя — ред.).

Поки ми йшли, я весь час кричала своїй доньці Олі, щоб вона дивилася під ноги. Бо десь може бути снаряд, що не розірвався, або уламок, яким вона може поранитися. Я розуміла, що найстрашніше бути пораненим, бо жодної допомоги бути не могло.

Ходили містом і шукали бабусю, яку нам не дали забрати

Нас привезли у Безіменне (село на березі Азовського моря, за 30 км від Маріуполя на схід — ред.) і поселили до школи. На першому поверсі були ліжка, на яких лежали старі люди, які погано ходять. У нас був другий та третій поверх. Ліжок не вистачало, але нам вдалося вихопити старий радянський матрац. У їдальні нас годували, але треба було вистояти черги по дві години, бо школа була переповнена, а людей все привозили та привозили. Так ми провели там шість днів. Там була поліція «ДНР» та адміністрація цієї школи — їх направили туди працювати.

Місце, де спали Олена, її донька та мама у фільтраційному таборі в Безіменному / Фото надане Оленою

Місце, де спали Олена, її донька та мама у фільтраційному таборі в Безіменному / Фото надане Оленою

Разом із нами привезли 540 людей і ніхто не мав уявлення, що буде. Це дуже тиснуло: ти не знаєш, що буде далі. Щодня о 12-й годині ми складали списки, у якій черзі хто піде з українців. Ми не спали і весь час чекали. 

Чесно кажучи, мені у підвалі було комфортніше, бо там я знала, що може статися. А тут я не знала, куди мене повезуть далі і коли це станеться. Ми ходили містом і шукали бабусю, яку нам не дали забрати. На момент нашого перебування у Безіменному було більше тисячі людей.

Оскільки, як нам сказали, нас «організовано евакуювали», то весь подальший шлях ми мали бути у групі. Тобто, ніхто нас на фільтрацію самих не прийме. Ми без транспорту та грошей, тому сиділи і чекали.

Коли нас пригнали на блокпост «ДНР», я включила свій телефон. У мене був кнопковий телефон Nokia, я змогла упіймати зв’язок і зателефонувати сестрі, щоб сказати, що нас примусово везуть до Новоазовська. 

На прикордонному пункті Росії почалося пекло

Через шість днів приїхали автобуси і у першу чергу забрали людей із дітьми. Але куди нас везуть, не казали. Вже дорогою ми дізналися, що везуть нас до Росії без фільтрації. Нас привезли до пункту пропуску Куйбишеве (Ростовська область — ред.), де влаштували допити. 

Спочатку пункт пропуску поліції «ДНР» — такий контейнер у полі стояв. Наш автобус був першим, а за нами ще дев’ять автобусів. Там нас занесли до якихось баз, відсканували документи, дивилися мобільні телефони. Кожен поліцейський-шмаркач почувається там богом — дивиться мій Facebook і звинувачує мене, що я ледь не воювала. 

Потім був блокпост «ДНР», де військові нас допитували та оглядали наші речі. Це колишній український митний пункт, але зараз нічим уже не обладнаний. Окремо допитали мене без сім’ї.

Олена / Фото з соціальних мереж

Далі нас перевезли на прикордонний пункт Росії, ось там почалося пекло. Російські прикордонники до мене ставилися, як до терориста. Навіть не знаю, як вам описати цей моральний пресинг.

Спочатку мене допитала одна людина. Потім мене відправили до зали очікування. Мій телефон залишився у них. Моя мати з дитиною залишилися у іншій залі. І ти не знаєш, що буде з тобою. Це було опівночі, у полі на прикордонному пункті. 

Потім мене знову викликали на допит. Начебто елементарні речі питали: де працювала, хто друзі, що я робила після початку бойових дій. Запитували, як я ставлюсь до «військової операції Росії». Я хотіла померти в Маріуполі, але до цих тварин я взагалі їхати не хотіла. Я їх ненавиділа настільки… Вони знищили моє життя та моє місто. Емоції хотіли вийти назовні, але я розуміла, що так не можна.

На кожну мою відповідь ставилося додаткове провокаційне питання. Вони намагалися вивести мене на відповідь, яка б їм не сподобалася. Весь цей допит тривав десь півтори години. У мене зняли відбитки пальців, фото з усіх боків, тоді нас пропустили.

До Росії нас пропустили за українськими документами, дали нам папірці по типу міграційних карт. Вони заповнювались від руки там. І штамп.

Зразок міграційної карти / Надані свідками депортації

Далі нас посадили в автобус, і випускали тільки з військовими. Нас везли, як ув’язнених. Цим же автобусом потім нас вивезли в Таганрог.

Почуваєшся як в’язень — навіть у тамбур не можеш вийти

І тут починається найцікавіше. У Таганрозі нас поселили у Школі підготовки олімпійського резерву. Це великий спортивний комплекс. Там для нас були підготовлені розкладачки з одноразовою білизною, були засоби першої необхідності. 

Нам там сказали, що о 12-й буде поїзд до Костроми: «Або ви їдете до Косторми, або ви повинні звільнити ліжко у залі». Тобто, ви помилися, пообідали і можете бути вільними. Привезли до Таганрогу і  можеш йти на всі чотири сторони. Люди без грошей, без речей, деякі тільки з документами. У тебе немає грошей на їжу або квартиру і ніхто тебе не прихистить.

Волонтерів біля цього центру не було. Там працювали люди з МНС Росії, які займалися організацією та перевезенням. Вони нас зустріли, супроводили, щоб «ніхто ніде не загубився». Вони були у формі з нашивками. Ксерокопії документів знімали, анкети роздавали, всю інформацію надавали МНС Росії. Тобто ми з «ДНР» виїхали і там одразу МНС Росії.

На фото, опублікованому адміністрацією Казані, видно, як люди з України прибувають потягом і їх зустрічають працівники МНС Росії / Адміністрація Казані

На фото, опублікованому адміністрацією Казані, видно, як люди з України прибувають потягом і їх зустрічають працівники МНС Росії / Адміністрація Казані

Ми погодилися їхати до Костроми, бо звідти ближче їхати до Європейського Cоюзу, ніж з Таганрогу. Аж раптом нам сказали: «Збираємося, їде поїзд до Казані». Нас зібрали і посадили у плацкартні вагони, де у кожному по 54 місця. Ми їхали дві доби, на жодній станції нас не випускали, «щоб ми не загубилися».

Почуваєшся як в’язень — навіть у тамбур не можеш вийти подихати свіжим повітрям. І ні в кого не виникло думки їх не послухатися, бо у вагонах знову супроводжували МНС Росії. Вони були озброєні. Цей жахливий страх з моменту як нас вигнали з підвалу, нікуди не зник. Тож зайвих питань уже ніхто не ставив.

Коли нас привезли до Казані, кожен вагон відкривався по черзі. Там вже працювали волонтери та МНС Росії. Нас мало не під руки виводили.

Було телебачення, показували як волонтери та МНС Росії допомагають нам нести сумки, ведуть під руки бабусь, везуть на інвалідних візках тих, хто не може йти. Що у нас іншого виходу не було, ніхто, звісно, не озвучував.

Нас оформлювали як потерпілих від дій української влади

Нас поселили у готелі радянського типу, де дали кімнату з 4-ма ліжками. Нас годували сніданком, обідом і вечерею, а наступного дня почали ходити служби.

Ми приїхали, заповнили дані, у нас провели тести на коронавірус, дітей обстежили на педикульоз та шкірні захворювання. Цей готель дав тимчасовий дозвіл на проживання.

Потім ми по колу заповнювали ті самі анкети для різних служб. Щодня стояли у якихось чергах, бо нас гнали заповнювати якісь документи. Знімали копії разів зо 20. Лікарі ходили, дітям завели медкарту, одразу медкомісію до школи робили. Не питали нікого хочуть чи не хочуть. Ми не могли відмовитися від цього.

Коли дітей оформляли у школу, вони мені казали: «Треба зробити щеплення». Я сказала, що я не робитиму дитині щеплення, вона у мене щеплена за віком і не збираюся віддавати її до школи. Мені на це сказали: «Ви ж у соціумі знаходитеся і вам потрібно мати щеплення». Тобто відповідь «ні» не приймається. 

Останнє святкування Дня народження Олі у Маріуполі у квітні 2021-го / Фото надані Оленою

Люди  приносили канцтовари, бо бачили у новинах, що у нас більше 30 дітей. Найнеприємніше було, що вони нас шкодували, не розуміючи, що це їхня країна нас знищила. 

Представники школи, медкомісії, соціальні служби поставили нас на облік до центру зайнятості. І це без права вибору. Приїжджає служба, сідає до кабінету і потім йдуть по готелю і кажуть спускатися вниз. Усіх за списком кличуть.

Одного дня до нас прийшли слідчі поліції Росії. Людей зігнали, бо нас оформлювали як потерпілих від дій української влади — понад два дні складали протоколи. До нас постукали в номер і сказали, що це обов’язкова процедура для всіх. 

Нас допитували. Постановка питань була такою, що неможливо було відповісти правду. Наприклад, чи є у вас майно, яке постраждало від дій ЗСУ, Нацгвардії чи батальйонів? Або як вас примушували до вивчення української мови? Кажу: «Ніхто нас не примушував». Далі питання: «А що було з тими, хто хотів вивчати російську мову?». Я кажу: «Ну, вони вивчали російську мову».

Знімали копії усіх документів, які у нас були собою, включаючи на майно та квартири. Тобто, вони мають повний пакет наших документів.

Я написала заяву, що відмовляюся, щоб мою 9-річну дитину допитували. Наступного дня все одно склали протокол з моїх слів, такий самий, як і мій, тільки з іменем та прізвищем моєї дочки. І дитину змусили підписати це. Приїхали помічники слідчого до нас у готель, і пройшлися, щоб усі діти підписали. Я кажу: «У мене малолітня дочка, вона не має жодного права взагалі підпису ще». Вони: «А нам все одно, хай хоч квіточку намалює!»

У постійних допитах ми жили днів десять. Внизу готелю чергували поліцейські, і якщо ти кудись їдеш, мав повідомляти, куди. Після всіх допитів ми вже могли виїхати. Попросили у родичів грошей і змогли виїхати у Латвію.

З моєю бабусею у Маріуполі, яку нам не дали забрати, не було зв’язку. Вона не знала, де ми — одного дня, коли нас вигнали з підвалу і насильно евакуювали, ми просто перестали до неї приходити. 

Останнє спільне фото Олени з бабусею у Маріуполі, вересень 2021-го. На фото Олена, її донька, мама та бабуся, які разом були в окупованому місті після початку повномасштабного вторгнення РФ / Фото надане Оленою

Вона залишилася абсолютно одна і, можливо, думала, що ми поїхали і кинули її. Коли у нас з’явився інтернет, я попросила друзів заїхати до неї та сказати, що ми її не кидали, що так вийшло. Днями ми отримали звістку, що вона померла. Не дочекалася нас.