1

Батальйони просять… ні, не вогню. І навіть не просять, вони вимагають справедливості для себе і для тих, кого вважають винуватцями іловайської трагедії.

Нас переконують, що якісь комісії активно розслідують обставини воєнної катастрофи. Та за два місяці тих, хто вирвався тоді з оточення, ще жодного разу не допитали. Тому з бійцями 39 батальйону тероборони і батальйону «Донбас», які пережили пекло, говорили ми.

 

І, здається, ми зрозуміли, що було справжньою причиною жахливої поразки, яка почалася під супровід помпезного параду на День Незалежності в Києві.

 

На карті ротного і взводного 39-го батальйону, які командували блокпостами навколо Іловайська, немає Маріуполя. Замість нього ще радянський Жданов. Воно й не дивно – карті вже 30 років.

 

Населенный пункт Александровка западнее Нового Света на карте есть?

– Да.

– Де факто его нет. Он не существует в природе. Все карты, которые у нас есть в батальоне — он изображен. Этого населенного пункта нету, который западнее. Это карты, по которым мы действительно воевали.

 

ДМИТРО ПРОХОРОВ, командир другої роти 39 батальйону:

– У меня самая боевая машина была — это КАМАЗ бортовой… Вот садились люди наверх, отстреливались. Подвозил на поле боя и увозил с поля боя тоже. Молодец у нас водитель, боевой.

 

Ось він, бойовий КАМАЗ 39-го батальйону, який вивіз з оточення не тільки бійців, а й єдину гармату. Тепер його бронюють волонтери.

 

– Здесь осколки. С той стороны осколки. Это оттуда вылетело. Оттуда стреляли. Это с той стороны стреляли и просто уперлись уже. И вот там то же самое — осколки и пули.

 

Командування надало не тільки «найкращу» техніку. Воно ще й прислало відповідне підкріплення.

 

ДМИТРО ПРОХОРОВ, командир другої роти 39 батальйону:

– Приданные к нам БМП, три дня они у нас были. С консервации. Экипаж был — полковой оркестр бывший. Молодцы, боевые, не боялись. Но опыт у них, как у экипажа, почти нулевой.

 

На блокпостах було по 30 бійців з однією гарматою. А відстань між ними – понад 5 кілометрів. У таку дірку ціла армія може непомітно пройти. Що, врешті, й сталося.

 

РОМАН БОГАТИР, начальник розвідки 39 батальйону:

– Вот если соединить эту линию в прямую — это 29 километров. Я хочу генералам напомнить насчет боевого устава еще Советского Союза: дивизия обороняет 10-11 километров. Дивизия, но не батальон.

 

Роман – у минулому кадровий військовий. Закінчив Сумське вище командне училище. Коли почалася війна, прийшов у військомат добровольцем. Він каже: саме великі розриви між блокпостами і відсутність прикриття із тилу прирекли українські блокпости на оточення російськими військами.

 

РОМАН БОГАТИР, начальник розвідки 39 батальйону:

– На момент, когда произошло окружение под Иловайском, за нашей спиной вдоль границы, в направлении Амвросиевка, Тельманово, Новоазовск, войск де факто не было. Граница была голой.

 

СЕРГІЙ АБДУЛКІН, колишній полонений, боєць 39 батальйону:

– Оставались все на своих местах. Потом со стороны тыла едет колонна, услышали приказ, что это наши. Когда уже подошли метров 80 и выстроились в боевой порядок, тогда мы поняли, что это далеко не наши. Они сказали, что были неофициально. Это были русские, псковская дивизия.

 

СЕРГІЙ АБДУЛКІН, колишній полонений, боєць 39 батальйону:

– У нас все позиции были отрыты, то есть все настроены на фронт. А тут заходят с тыла, когда у нас все окопы, как на ладони.

 

Проти механізованої колони росіян в українців були лише автомати. Результат – здача і полон. Полонених не вбивали, каже Сергій – звісно, якщо ти не артилерист чи боєць Правого Сектору.

 

Сергій Абдулкін провів у полоні 45 діб. Недавно його та ще шістьох бранців вдалося виміняти на фуру із продуктами харчування, яку зібрали волонтери. Утім, полоненим на блокпостах повезло більше, ніж добровольцям із батальйону “Донбас”, яким командування наказало покинути Іловайськ лише після повного оточення міста.

 

ІГОР ЧАЙКОВСЬКИЙ (позивний Артист), взводний батальйону “Донбас”:

– … Батальон «Донбасс» ехал на легковых автомобилях, на грузовых автомобилях, МАЗ, КАМАЗ у нас был. Нас начали как в тире расстреливать. Просто, как в тире.

 

У виснаженому чоловіку в лікарні важко впізнати бійця, який ще влітку був героєм численних сюжетів. Це – наслідки полону і останнього бою, який дав тоді Донбас.

 

ІГОР ЧАЙКОВСЬКИЙ (позивний Артист), взводний батальйону “Донбас”:

– Подбили три танка. Один захватили. БТРы, БМД, всего восемь единиц техники вывели из строя или захватили. Взяли восемь пленных.

 

Жахливого розстрілу можна було уникнути, вважає Артист, якби батальйон вивели заздалегідь, або дали обіцяне підкріплення чи залишили б в Іловайську.

 

ІГОР ЧАЙКОВСЬКИЙ (позивний Артист), взводний батальйону “Донбас”:

– Там было где укрыться. Те бомбоубежища, которые мы заняли в Иловайске, мы находились непосредственно в них, они выдержали бы артобстрел и дальше мы могли бы держать оборону.

 

Артист вважає винним у Іловайській катастрофі військове командування – як і командири батальйонів “Донбас” і “Дніпро-1”.

 

ЮРІЙ БЕРЕЗА, командир батальйону “Дніпро-1”:

– Якби пан Литвин доповів начальнику сектора Д, а я думаю, що він доповів, що він драпає від Савур-Могили без зупинки, кидаючи все, що нам не дають на превеликий жаль: БМП, танки, пушки, САУ – все вони кидали. Якби ця інформація 23 серпня була на столі у начальника генерального штабу, у міністра оборони, а я думаю, вона була, і вони б доповіли президенту, не було б параду 23 серпня, не було б наслідків, які ми маємо.

 

Ще одна причина поразки – постійне перебільшення командуванням масштабу своїх перемог.

 

РОМАН БОГАТИР, начальник розвідки 39 батальйону:

– Заходят на южную окраину Иловайска и рапортуют, что город под контролем. Ну зачем обманывать? Не 41-й же год. Зашли на южную окраину — скажите, что город не под контролем.

 

Те, що, 39-й батальон зумів вийти із оточення — це результат індивідуальних дій його командирів. У батальйоні й досі сподіваються почути відповідь на запитання: чому колишній прапорщик-десантник зумів домовитися про зелений коридор і вивів своїх людей, а генерал не зміг цього зробити? Його солдати потрапили у справжню м’ясорубку.

 

РОМАН БОГАТИР, начальник розвідки 39 батальйону:

– О каком достойном выводе людей можно говорить, когда ребят раскромсали, расстреливали в упор? О том, как он бежал, просто бежал.

 

ЮРІЙ ЛИСЕНКО, в.о. командира роти 39-го батальйону:

– Русские сказали: “Дайте подождать 15 минут. Потому что переговоры ведутся на высшем уровне. И ваша колона пройдет без задержек».  Но генерал ответил, что у меня нет даже двух минут. Всем по боевому приготовить оружие и идти на прорыв. Четыре километра до Червоносельского колонна была разбита полностью. Из 700 человек осталось только 250.

– Какой генерал вам дал приказ?

– Хомчак. Именно Хомчак.

 

На найвищому рівні лунають заяви про розслідування обставин іловайської різанини. Та бійці досі не дочекалися навіть слідчої групи. Кажуть, один раз заїжджав якийсь представник прокуратури. І все.

 

У батальйонах, що вийшли з оточення, кажуть: головна причина іловайської трагедії – це не допотопні карти, не застаріла техніка і навіть не росіяни. Це – давня радянська хвороба під назвою тотальне окозамилювання. Тільки раніше мили з щіткою плац і фарбували траву до приїзду начальства, а тепер рапортують про неіснуючі перемоги і знищених ворогів.

 

Продовженням цієї хвороби стала недавня заява генерала про волонтерів. Мовляв, брешуть гади – насправді не вони годують і одягають армію, а міністерство оборони. А ми взяли й перевірили. І виявилося, що бреше генерал.

 

До Волновахи з Дніпропетровська шлях не близький — понад 300 кілометрів, а день короткий. Тому волонтери виїжджають о четвертій ранку і світанок зустрічають далеко в дорозі. Адресат, 92 бригада, стоїть між Донецьком і Маріуполем. Через постійні обстріли бійці самі виїжджають назустріч. Одразу привертає увагу нова форма. Невже та сама, що обіцяли генерали Міноборони?

 

ДЕНИС, командир взводу:

– А це форма українська нова?

– Це хто зміг, те й купив. Деякі хлопці купили за свої кошти. Каски, бронежилети, розгрузки, берци — все самі купили. Так само і я оцю свою купив.

 

Коштувало недешево, зате іноземні форма й берці витримують непрості українські польові умови.

 

ДЕНИС, командир взводу:

– Це українське взуття?

– Нє, не, не українське.

– Це скільки вони вже відходили?

– АТО.

– Все АТО?

– Да.

– Вони у непоганому стані.

– Та ще б покремити.

 

У бійців все куплене за власні гроші або привезене волонтерами. Покращення роботи Міноборони на передовій так і не відчули.

 

– То, що ви підвозите, те й маємо.

– Тобто і досі залежите від волонтерів?

– Поки ще так.

 

За Волновахою вже давно глибока осінь і ночами мороз, а зігрітися просто ніде.

 

– Теплі речі, потім дощі будуть і потрібні дощовики, клєйонки.

– А теплі речі ще не видавали?

– Ще ні. Якісь шапки, бушлати, буржуйки якісь, палатки.

 

Теплих речей, привезених волонтерами, на всіх не вистачить. Але це краще, ніж нічого. Найбільше ж солдати радіють продуктам харчування і воді.

 

ДЕНИС, командир взводу:

– Звісно, потрібна і вода, і їжа.

– А міністерство оборони возить?

– На даний час 50 на 50. Інколи привозять. Але водовозки вже іржаві, пити з них неможливо – вода не чиста.

– Тобто, воду не питну привозять?

– Не питну.

 

Утім, обновки від міноборони все ж надійшли — це техніка із консервації.

 

– Вчора тільки прийшла.

– Це нова техніка?

– З НЗ.

– А в якому стані?

– Як сказати, не можу. Антіфриз залили і тече.

 

Поки ми спілкуємося – а це лічені хвилини – під двигуном з’являється ціла калюжа. Той самий антифриз. А можливо, й ще щось. Ігор піднімає капот — всередені все мокре.

 

ІГОР, водій:

– Там тєчь іде, і воно закидує на капот.

 

Усі прокладки потрібно міняти. Воно й не дивно: у автівці навіть кабіна заіржавіла. На кермі напис ще радянських часів: “Нє жмі дух, дедушка все вижал”. Без допомоги обновки 39-батальйону з місця не зрушать, хоча волонтери вже привезли для них броньовані екрани.

 

ДМИТРО ПРОХОРОВ, командир другої роти 39 батальйону:

– От из шести единиц БРДМ, которые мы получили, мы их смогли погрузить только на тягачи и отвезти опять же волонтеров, которые будут собирать, как конструктор то, что будет ездить и стрелять.

 

Нові старі машини не мають зв’язку – ні одна із одною, ні з командуванням, ні навіть між членами екіпажу.

 

ДМИТРО ПРОХОРОВ, командир другої роти 39 батальйону:

– Чтобы дать приказ механику-водителю, командир стучит вот так вот. Я сидел на месте командира одной из БТР. Стучит вот так наводчику, тот скатывается, лезет вниз, чтобы передать приказ механику водителю.

 

Заступник командира батальйону з виховної роботи лише зітхає: зв’язок – велика проблема, але не найгірша.

 

ДМИТРО ШЕМШЕЙ, заступник командира 39 батальйону по роботі із особовим складом:

– В настоящее время нам предлагают вот это. Чтобы вы понимали, вот это пробивает автомат. Вот эта броня сбоку – ее автомат пробивает. Я не могу назвать это броней…

 

Тому то й почали бронювати свій старий, пробитий кулями КАМАЗ. Броню роблять із мазівських і камазівських ресор, які задля цього зібрали із усієї околиці.

 

ЮРІЙ ФАНИГІН, волонтер:

– Основная, конечно, его задача – это принять экстренный бой очень мощный и сильный, и спасти весь экипаж. Это водитель, штурман, которых нужно закрыть, как сверху, так и центральной створкой, которая будет отбрасываться и в боевых условиях приставляться.

– Типа, как здесь?

– Именно такая, только немного меньше.

 

В кузові обладнали капсулу безпеки для пасажирів. На цьому КАМАЗі – і в бій, і з бою.

 

– Ось ця ляда для того, щоб швидко вискочити, підібрати поранених, повернутися і поїхати.

 

Зате нову форму у батальйоні вже бачили. У ротного друзі виграли тендер на її пошив для Міноборони і подарували комплект. Піксель американський, зразок — норвезький. Один із комплектів пройшов всю АТО і навіть кольору не втратив. Подобається форма усім. Питань до неї немає. А от у виробників до командування – є.

 

ДМИТРО ПРОХОРОВ, командир другої роти 39 баталйьону:

– Единственное, что они всегда спрашивают: как вы не получаете, мы, говорят, столько в войска отправляем, куда оно девается?

 

Чи зробило висновки з іловайської трагедії наше військове керівництво? Ні. Адже винних досі не покарано. І головна причина поразки – окозамилювання – нікуди не зникла. Наші воїни, як і раніше, чекають від держави нормального забезпечення і викручуються переважно за рахунок волонтерів. Та замість перебудови своєї роботи військове командування постійно ображається, що вся слава дістається цивільним. А от цивільним і солдатам ображатися не має часу. Якщо не ми, то хто?

ОЛЕКСАНДР КУРБАТОВ, Слідство.Інфо