В Україні триває четверта хвиля мобілізації. До збройних сил призивають чоловіків усіх професій – і вузівських професорів, і сільських механізаторів.
У соціальних мережах гуляють інструкції з відкосу із військової служби. А от у деяких селах до армії забрали чоловіків мало не з кожного двору. Та є населені пункти, які мобілізація вперто оминає. Ми запідозрили неладне і вирішили дослідити причину таких чудес мобілізації по-українськи.
Солонянський район Дніпропетровської області, село Василівка. Не бідне, не багате — таке, як і інші. Від багатьох інших воно відрізняється тим, що звідси під час антитерористичної операції до збройних сил України призвали 24 чоловіки. Ще 26 вже отримали повістки до військкомату.
Від лінії фронту до Василівки дві сотні кілометрів, але село живе у режимі “все для фронту, все для перемоги”: і час, і гроші, і люди. Тетяна Черняк, начальник військового обліку Василівської сільради, каже: «Хто давав заявку з хлопців, купляли бронежилети або кому що треба було. Чи цигарки, чи ліки. Хто кошти кидав, хто приносив продукти. Це не мається на увазі, що це для наших — це для всіх ішло».
Попри патріотизм і 18-річний стаж роботи начальником військового обліку сільради, носити нові повістки Тетяна самостійно не наважується. Люди реагують по-різному, каже жінка.
«У нас іде депутат, члени виконкому, представник сільської ради і я. Ну, а вже люди як це сприймають – дуже важко».
Надто багато чоловіків із Василівки вже на війні, кажуть селяни. У військкоматі ж пояснюють, що з одного населеного пункту стількох забирають не навмисне.
“Мы не ориентируемся по численности населенного пункта, безусловно”, – розповідає заступник військового комісара Дніпропетровської області Сергій Полуциган.
Мы не ориентируемся на количество работников на предприятии. Мы ориентируемся на те потребности, которые перед нами стоят, те задачи, которые перед нами стоят, исходя из военно-учетной специальности».
З родини Харченків, наприклад, син і зять уже півроку як у епіцентрі бойових дій. Пройшли Дебальцеве. Та днями до війська разом з іншими йде і другий зять, хоча ніякого особливого фаху він не має.
«У моего — водитель. Водитель один и водитель второй. – А третий? – Третий не знаю, куда попадет. У него нет пальцев, но берут. – Пальцев нет? – Да, трех пальцев, но берут», – дивується Любов Харченко.
Кожен день у Харченків починається і закінчується новинами з передової із заспокійливим вприкуску.
«Что изменилось? Наших бьют, бьют, бьют и забирают, и забирают. Мы же не продвинулись, чтобы занять свою территорию. Мы же не продвинулись — у нас нечем», – каже жінка.
Єдина втіха – півторарічна онука Юля, яка щодня грається у зустріч із батьком. «Как стукнет дверь, она: “Папа, папа”. Вечером берет телефон. До ушка прислоняет и разговаривает: «Папа, папа». А смотреть как на это?»
Старша онука Харченків, Анжела Панас, показує у школі фронтові фото. Розповідає, як батько із дядьком батьківщину захищають. «Он, получается, под Песками, в селе, как называется, Новоселовка называется. Мой дядя – он под Дебальцевым. Это я у него скачала. Он приезжал в отпуск на десять дней», – показує зображання в телефоні дівчина.
У місцевій школі висить меморіальна табличка на честь загиблого в бою випускника. Уже відомо про другого. Фото живих не розвішують. Усі двадцять четверо, що воюють — теж випускники. І їхня кількість ось-ось має подвоїться. Добре, на фронті хоч земляків багато.
«В нас з села чотири добровольці. Я тоже добровольцем пішов. Водій, шофер. В Пісках був. Вєзде на передовій», – каже депутат Василівської сільради і боєць ЗСУ Михайло Батюк.
А от Віталій Кравчута, який вже рік як служить в армії, жодного земляка у війську не бачив. Він єдиний, кого призвали із села Гаврилівка – вдвічі більшого, ніж героїчна Василівка.
«В основном призвані по декілька чоловік із населеного пункту. І кажуть хлопці, що призивали і попали в другу і третю хвилю мобілізації. А з мого села поки нікого», – каже Кравчута.
Віталій у цивільному житті вів домашнє господарство і працював охоронцем у школі. Більшість його односельців — працівники великого місцевого приватного підприємства. «Так получається, що з агрофірми, яка там працює, ніхто не призваний. На мій погляд хто-то щось прикриває», – висловив підозру боєць
Два дніпропетровські села. З першого в армію забрали майже всіх, з іншого – одного. Наші співрозмовники з інших військкоматів спершу нам не повірили. Кажуть, це неможливо, якась аномалія. Та в військкоматі Дніпропетровської області стверджують – ситуація цілком реальна. Просто у гаврилівських чоловіків військові спеціальності не ті. Ми вирішили на власні очі побачити, як живе аномальне село Гаврилівка.
Дістатися до Гаврилівки, де не знайшлося навіть водіїв для армії, виявилося непросто. Шлях у кількадесят кілометрів, який веде до села, назвати дорогою язик не повертається.
Навіть місцеві їздять виключно узбіччями. Подекуди дорога перетворюється просто на напрямок.
У Гаврилівці живе більше двох тисяч людей. Слухив донедавна лише один чоловік. Попри дивовижну статистику призваних, жителі Гаврилівки обурюються, коли їхніх рідних підозрюють в ухилянні від служби.
«Ми помогаєм АТО. І картопля, і морква, і цибуля, і разні солєнія тоже туда направляєм». – розповідає гаврилівець Віктор Сердюк.
На сільській пошті, що через стінку він сільради, кажуть, що після нашого спілкування із облвійськкоматом гаврилівцям теж почали надсилати повістки, навіть трьох забрали.
– Три чоловіки забрали вже?
– І ще хлопців забирають. Тільки по здоров’ю не проходять.
– А, брали і повертали?
– Конечно, багатьох брали — по здоров’ю люди не проходили. Серце.
Забрали бувально два тижні тому. Один повернувся – забракували. А от чоловік Лілії Малишко, механізатор, пішов служити. Сама Лілія — безробітна. Тепер уся надія на підприємство, де працював чоловік.
– Грошей хватає, щоб заплатити там за газ?
– Нє. Ото, що було вдома — те і єсть. А так у батьків позичаю Товариство обіцяє щось виплачувати, а що будуть платити – нєізвєсно. Пока рішається вопрос.
У Надії, дружини єдиного донедавна військового Гаврилівки, робота є. Вона — сільська поштарка.
– Велика зарплатня?
– Мінімальна. Більше тисячі.
Зарплатні, щоб сплатити за комунальні і одягти сина-п”ятикласника, не вистачає. Газовий котел довелося вимкнути.
«Це якби, щоб дровами не топили, ми б голі й босі ходилиПечка тільки. І то у місяць гривень 200 проплачуєм», – бідкається Надія Кравчута.
Дрова допомагає рубати син Максимка, але зазвичай Надія робить це сама. Довелося навчитися – так само, як і водити замість чоловіка машину, поки той в армії. «Племінника посадила: показуй як, що і де втикать. Показав. Сіла і поїхала з ним. Тоді начала їздити сама».
Надія тягне на собі все господарство: дві корови, дві свині, кури, тридцять соток городу. Інакше не виживеш. Уся родина чекає на повернення батька. Решта села чекає призову.
«У нас в этом году предусмотрено, согласно указа президента, три волны мобилизации. Четвертая, пятая и шестая». – нагадують в обласному військкоматі.
Хоча воєнком може сюди й не доїхати. Вороги теж не пройдуть – дорога не пустить. Може, тому з Василівки забрали майже всіх, а з Гаврилівки – практично нікого?
ОЛЕКСАНДР КУРБАТОВ, Слідство.Інфо