Яскраво червона табличка «Міни» помітна швидше за будівлю самої лікарні. Від неї — маркувальна стрічка, за якою ще не перевірена саперами територія. На вході — розмоклий аркуш А4, на якому від руки синьою пастою написано «Лікарня працює». Хоча насправді здається інакше, бо частина медзакладу зчесана кількома влучаннями снарядів — це був центральний вхід та новий хірургічний блок.
Ізюм був в окупації понад 5 місяців. Увесь цей час лікарня залишалася місцем, де підтримували життя. Журналісти «Слідства.Інфо» відвідали лікарню в Ізюмі та поспілкувалося з медиками, які, попри окупацію та жахливі умови роботи, весь цей час продовжували рятувати людей.
ОПЕРАЦІЇ У ТЕМРЯВІ
Біля лікарні місто справді здається живим, бо у коридорі закладу, на відміну від вулиць Ізюма, людно. Частину пацієнтів ще на початку повномасштабної війни вдалося евакуювати до Словʼянська, частина разом із персоналом переїхали до підвалу.
Ліжка для пацієнтів у підвалі Ізюмської міської лікарні
«Ну ви ж розумієте, немає стерильності, яка повинна бути в операційній, особливо у підвалі, немає того освітлення, — розповідає лікар-хірург Ізюмської лікарні Анатолій Коваленко. — Працювали весь час на дизель-генераторі, не було звичних інструментів — електрокоагулятора абощо».
Оперувати доводилося багато і фактично наосліп. Інколи до лікарні потрапляли одночасно понад 10 пацієнтів із тяжкими уламковими пораненнями.
Медпрацівники Ізюмської міської лікарні надають допомогу пораненому
«У мене був один лікар, він теж не витримав у травні та виїхав з міста. Після 9-го числа (9 травня, — ред.) у нас два медпрацівники підійшли і кажуть: «Юрій Євгенійович, ми не витримуємо». У нас тоді чи 12, чи 17 поранених було», — пригадує лікар-травматолог Юрій Кузнєцов.
Він був у лікарні протягом всієї окупації. Перші 4,5 місяці, каже, не виходив із будівлі взагалі, бо допомагати хворим треба було і вдень, і вночі, а залишатися на чергування могли далеко не всі.
«Депресія у нас у всіх тут по колу була. Ми одне одного підтримували, заспокоювали різними словами та діями. Але з кожним врятованим життям думаєш: «Усе ж таки це не дарма». На цьому стояли і стоїмо», — говорить Юрій Євгенійович, показуючи підвал.
Юрій Кузнєцов — лікар-травматолог Ізюмської міської лікарні
Це ж приміщення в період окупації було стаціонаром, операційною і домом для частини персоналу. Тут у напівтемряві зʼявилися на світ 4 дитини: 2 хлопчика та 2 дівчинки.
«Найстрашніше було, що зв’язку немає, немає в кого і спитати, що робити і як правильно, але пощастило, усі діти живі-здорові, — каже лікар-травматолог. — Довелося згадати усе, що в інституті вчили і по хірургії, і по гінекології».
ЄДИНА ГІНЕКОЛОГИНЯ
З 11-ти лікарів-гінекологів в Ізюмі залишилася тільки одна — Ольга Беседіна. Вона працювала на іншому боці річки Сіверський Дінець. Каже, більшість породіль ще до початку перейм намагалася відправити до також окупованого Купʼянська — там було безпечніше і більше лікарів.
«Мені доводилося приймати пологи у військовому шпиталі росіян. Їм привезли жінку. Куди могли — довезли. А що вони будуть з нею робити, вони ж військові лікарі. До мене приїхали додому на БТРі, з автоматами забрали і до неї привезли», — згадує Ольга Беседіна.
Ще двоє пологів гінекологиня приймала у себе вдома. Розриви породіллі, каже, зшивала ветеринарною голкою та шовковою ниткою для латання парусів. Її знайшла у майстерні чоловіка, проспиртувала та пустила в хід.
«Росіяни мені ніякого обладнання не дали. У мене вдома був мінімум. Навіть щоб пологи прийняти у мене не все було, щось доводилось вигадувати», — розповідає лікарка.
Кімната у будинку Ольги Беседіної, де вона приймала пологи під час окупації
ВБИВСТВО СУДМЕДЕКСПЕРТА
Жінка не приховувала свою проукраїнську позицію навіть у важкі дні окупації. Каже, інколи приходила на роботу у вишитій сукні, яку придбала на Заході Україні ще до повномасштабної війни. А на День Незалежності поставила у кабінеті маленький синьо-жовтий прапорець.
Ольга Беседіна протягом окупації залишалася єдиною гінекологинею в Ізюмі
«Я звикла жити у вільній країні. У нас хоч і не все так, як би нам хотілося, але хоч якась свобода слова є, говорити можна, а там — ні, — розмірковує Ольга Беседіна. — Якось я сказала одному російському військовому, що Бандера — наш національний герой. То він вилетів з поліклініки, як ошпарений. Я думала, що мене візьме ФСБ. Напевно, мене врятував мій вік, я вже не молода і те, що я була одна (гінекологиня в Ізюмі, — ред.), я була їм потрібна».
Та не всі лікарі Ізюма з відвертою проукраїнською позицією вижили. У розмові зі «Слідством.Інфо» Ольга Беседіна згадала про вбивство російськими солдатами місцевого судмедексперта. Про цей факт згадали й інші медики, які розповіли журналістам більше деталей.
«Був застрелений наш судмедексперт — Зебський Федор Гаврилович. Застрелили його просто на робочому місці. Ніби як хотіли забрати в нього автомобіль і він висловив свою проукраїнську позицію… і вони його просто застрелили», — розказує лікар-хірург Центральної міської лікарні Ізюма Анатолій Коваленко.
ЛІКУВАННЯ ЗАКАТОВАНИХ
Знущалися над медиками і у сусідній Балаклії, яка також була деокупована ЗСУ у вересні. Там медики теж працювали під великим тиском, який створювали російські окупанти.
«Вони приставляли автомати до голови директорки (лікарні, — ред.) та її чоловіка і казали: «Мы сейчас отрежем твоему мужу уши и заставим тебя их съесть». Вони були пʼяні, під наркотиками. «Вы так тут живете, у вас такие кабинеты», — казали вони. Таке тут творили, — розповідає Лариса, медстестра Балаклійської лікарні. — Вони прийшли та почувалися тут господарями. Таке враження, що вони навмисно все руйнували. «Почему такие кабинеты, такая больница». Це робили луганчани. Луганськ — це ж Україна. Хіба так можна?».
Лариса, медсестра Балаклійської лікарні
Медсестра також розповіла про колегу-фельдшера, якого, за її словами, вбили росіяни за підозрою у роботі на ЗСУ.
«У нас працював фельдшером у реанімації молодий хлопець Віктор. — згадує Лариса. — Коли показали відео, у нього лице не можна було впізнати і коліна прострелені… Що вони з ним зробили — без сліз не глянеш. Сказали, що він наводчик… У нього залишилася місячна дитина».
З корпусу Балаклійської лікарні на лівому боці річки зрештою медикам довелося піти. Зараз будівля не функціонує, її продовжують розміновувати. Більшість кабінетів там поруйновані або закиданні сміттям, що залишилося після окупантів.
Від початку літа і досі медичну допомогу надають у приміщенні лікарні в центрі міста. Ця будівля знаходиться прямо навпроти відділку поліції, де окупанти облаштували катівню. Як повідомляли українські правоохоронці, там під час окупації утримували та катували людей. Опинитися у камері можна було за будь-яку дрібницю: «не з тим дружиш», «знайшли номер СБУ», «був знайомий з колишнім військкомом» чи «хтось із місцевих вказав пальцем». Затримували чоловіків різного віку, жінок і навіть дітей.
Декого з них за кілька днів відпускали — і вони потрапляли до рук медиків. Про це розповіла завідувачка терапевтичним відділом Балаклійської клінічної багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування Олена Миколаївна.
«Ті, хто до нас тоді потрапили, всі залишилися живі, — каже лікарка. — По-моєму, вони всі зрештою виїхали на підконтрольну Україні територію, хтось тут залишився. Здебільшого це були синці, гематоми. Тих, кого били по голові, відправляли на Купʼянськ. Подальшу їхню долю я не знаю».
Точна кількість вбитих та закатованих у Балаклії українців під час російської окупації наразі невідома. Правоохоронці припускають, що після розчищення територій від боєприпасів у звільнених населенних пунктах знаходитимуть нові братські могили.
Читайте також: «Разговаривать по-русски!»: як росіяни викрали вчительку математики та знущалися над її сім’єю
