Військовий Володимир Сребродольський потрапив у полон до росіян у листопаді 2024-го під час боїв за Селидове на Донеччині.
Росіяни записали з ним відео, на якому він негативно висловлюється щодо України та української влади. В квітні 2025-го тіло Сребродольського повернули. Але громада, в якій він народився і жив, відмовилась його хоронити.
Журналісти «Слідства.Інфо» кілька тижнів шукали могилу загиблого військового: їздили по кладовищах, телефонували у морги, ТЦК та органи влади різних рівнів. Натомість зіткнулися з мовчанням, брехнею чиновників та спробою розбити камеру знімальній групі.
«Ну не будемо на коліна ставати, але поховати треба»
Біля магазину в Карпилівці, що на Чернігівщині, селі на 500 душ, сидить літній чоловік.
– Де у вас тут кладовище? — питаємо.
– Та ось тут, метрів сто — каже чоловік, показує рукою вглиб села і додає: «Там і син мій похований. Загинув ще під час АТО».
Чоловіка звати Іван Федорович Таценко. Вже на цвинтарі він показує нам могилу сина Олександра.
– А коли ховали, то і почесті були? І стріляли?
– Звісно, весь район був. І прапор на труну клали.
Запитуємо пана Івана, чи знає він свого односельця Володимира Сребродольського.
– Бандюга! — різко каже чоловік.
– А чому ви так вважаєте?
– Усе село бачило відео. Мій син лежить он тут, а той на відео каже: «Я ї*ав Україну і все». Ми сказали голові сільради: «Спалимо тебе, якщо будеш тут його хоронити» », — говорить Іван Федорович.
У магазині в центрі села продавчиня Тетяна пригадує: «Він [Сребродольський] такий веселий був. Скуповувався, все як положено. Більше всього макарони, олію, таке. Він рибу ловив, постійно, як тільки вихідний — і на рибі».
У Карпилівці чоловіка не хоронили, запевнила продавчиня.
До хати Сребродольського доводиться пробиратися через хащі. Подвір’я заросло, всередині видно частково завалену стіну та брудний матрац без постільної білизни на ліжку. Пан Іван, який проводить нам екскурсію каже, що близьких родичів у Сребродольського не було. Жив сам, працював помічником на пилорамі.
«Ми приходили з товаришем, я його тут підстригав. І чисто, порядок був у нього. Хоч він і пив, а порядок був», — згадує чоловік, оглядаючи занедбану хату.
На стіні шкільне фото Володимира. Прикладаю інший знімок, щоб точно порівняти схожість — це вже кадр із російського відео, записаного у полоні. Між цими фотографіями — майже все життя чоловіка, могилу якого ми досі не можемо знайти.
Виходимо. По сільській дорозі їде на мопеді жінка. Зупиняємо, запитуємо про пана Володимира. Каже, зі Сребродольським вони разом ходили до школи.
Про відео з полону говорить обережно, у селі були люди, які виступали проти поховання Сребродольського у громаді. Але не всі: «В основному схилялися до того, щоб поховати його як звичайну людину, якщо вже так трапилося. Біля матері».
Сусідка Сребродольського повторює: «Ми дійсно не ховали. Ми б таки почули, це ж село… Я вже думаю, ну що його ото тягати. Ну не будемо ми на коліна ставати, але поховати треба».
«А я за цю, бл*ть, не зрозуміло яку владу не хочу помирати»
Саме відео, яке росіяни записали зі Сребродольським у полоні, і яке поширили російські телеграм-каналами, і стало причиною, чому карпилівці не захотіли хоронити свого односельчанина. На записі Володимир Сребродольський курить цигарку й говорить російською: «А я за цю, бл*ть, незрозуміло яку владу не хочу помирати. Я ще хочу… мені 55 років. Хочу пару років, щоб мені Бог дав. Спокійно десь жити. Це не Україна».
Військовий медик Микола Шустров, який перебував у полоні разом зі Сребродольським, стверджує, що говорили це все на відео полонені під примусом: «Сребродольський казав: “Зі мною відео зняли, казали, що казати, щоб я зайвого не сказав”. Вони сказали, що це відео по-любому в Україні побачать і побачать, що ти живий», — згадує Шустров.
За словами колишнього полоненого, такі записи робили майже з усіма українськими бранцями. Після потрапляння у полон Сребродольського доправили до колонії в окупованому Торезі. Саме там, за словами Шустрова, чоловіка почали жорстоко бити: «Коли привозять у колонію — б’ють одразу. Це так звана “прийомка”», — каже він і додає: «А потім його ще били через те, що погано вчив гімн». Останнє побиття, згадує Шустров, було особливо сильним: «Вдарили по животу».
Після цього стан Сребродольського різко погіршився. За словами експолоненого медика, у чоловіка почався перитоніт — гостре запалення черевної порожнини. Медичної допомоги військовому майже не надавали.
«За ніч його з ДІЗО (дисциплінарного ізолятора, — ред.) перевели. Він розповів, що його відбили. Йому все гірше і гірше. Швидка все не їде», — згадує Шустров і додає: «Швидка приїхала — її не пропускають. Там ніхто не чеше свою дупу за полоненим. Ти там не людина — ти там полонений».
Те, що Володимир Сребродольський загинув після жорстокого побиття у полоні, нині розслідують українські правоохоронці. У відповіді на запит «Слідства.Інфо» Харківська обласна прокуратура повідомила: «Після репатріації тіла було відкрито кримінальне провадження за фактом жорстокого поводження з військовополоненим за частиною 2 статті 438 Кримінального кодексу України (порушення законів і звичаїв війни, — ред.)».
Позицію про те, що відео було записане під примусом, підтверджують і у 152-й окремій єгерській бригаді, де служив Сребродольський до полону.
Пресофіцерка бригади Катерина Мирончук говорить, командування розцінює слова, сказані на відео їхнім бійцем, як такі, що зроблені під фізичним і психологічним тиском в умовах перебування у полоні.
У бригаді також наголошують, що Сребродольський не здався у полон добровільно і виконував бойові завдання разом із підрозділом до кінця.
«Ми говоримо не про людину, яка здалася добровільно в полон. Вона не втекла, не злякалася, не залишила побратимів, не підставила тих, хто був поруч», — каже Мирончук. Вона додає: «Дуже легко формувати думку на основі якихось чуток, емоцій чи чиїхось розповідей у громаді. Але жодна суб’єктивна думка не може бути вищою за факти, честь, службу і реальні обставини, в яких опинився конкретний військовослужбовець».
«Ми зараз подзвонимо і вас забере поліція»
Ні на цвинтарі, ні від сусідів та інших односельців ми про те, де і чи похований Сребродольський не дізналися. Тож ідемо до старости села. Але в старостаті зачинено.
«Я тією інформацією володію, що й ви», — каже Ігор Бринза, староста Карпилівського округу по телефону. Коли ж ми запитуємо, хто тоді володіє цією інформацією, каже: «Мені це не відомо» — і кидає слухавку.
Карпилівка входить до Срібнянської громади. Тож їдемо до селищної ради у Срібному. У приміщенні ради нам кажуть, що селищної голови Олени Панченко немає — «усі на суботнику». Хоча нині вівторок. Прийомний день очільниці села. Коли намагаємося підійти до кабінету Олени Панченко, чоловік, який представився «вільнонайманим працівником», починає виганяти нас із приміщення.
«Ми зараз подзвонимо — і вас забере поліція», — каже він.
За кілька секунд чоловік уже руками виштовхує мене із сільради. Оператор піднімає камеру — і той б’є по ній рукою. Камера падає на підлогу. Після цього до нас виходить жінка, яка представляється заступницею селищної голови Ніною Бондаренко.
«Перепрошую, можливо, за якесь непорозуміння», — починає вона.
На запитання про поховання Сребродольського відповідає так само, як і староста Карпилівки: «Я не володію цією інформацією».
На Алеї пам’яті у центрі Срібного — фотографії загиблих та зниклих безвісти військових із громади. Прізвища і фото Володимира Сребродольського серед цих потретів немає. На Алеї надії — теж.
Після Срібного вирушаємо до Прилук. Це вже третій цвинтар, де ми шукаємо могилу закатованого в полоні військового. Але і в Прилуках серед могил з синьо-жовтими прапорами і таких ж кольорів вінками могили поховання Сребродольського знайти не вдається.
«До нас тіло не поступало. Якби привезли, як би ми його не поховали?»
Повернувшись до Києва, ми почали надсилати запити з одним простим запитанням: де поховали Сребродольського?
У другому відділі Прилуцького РТЦК заявили, що похованням займалася Срібнянська громада. У Срібнянській громаді телефоном сказали запитати в ТЦК.
Заступниця голови ОТГ та сама Ніна Бондаренко, яку ми вже зустрічали в Срібному, тепер по телефону сказала: «До нас тіло не поступало. Якби привезли тіло, як би ми його не поховали?».
Але в листі за підписом голови громади Олени Панченко, який ми отримали за тиждень до поїздки в село і до цього телефонного дзвінка, йдеться: «Ритуальні послуги відносно Сребродольського Володимира Івановича були надані в повному обсязі».
Тож ми почали з’ясовувати в моргах, а раптом тіло Сребродольського досі не поховане. У Головному бюро судово-медичної експертизи МОЗ повідомили, що наш запит «передали юристам».
«Зателефонуйте завтра, будь ласка, зараз просто йде реорганізація. Все кинули на них, у них там повний… тяжко їм, тяжко дуже і нам теж», — сказали у бюро.
У Чернігівському обласному ТЦК в інформації щодо поховання Сребродольського відмовили. Усе, бо родичі Сребродольського на розголошення персональних даних не надавали. Проблема з цією відповіддю у тому, що родичів, як нам розповіли в селі, де народився і жив пан Володимир, у нього не було. І навіть на впізнання тіла в морг не було кому поїхати.
У цьому ж листі військові Чернігівського ТЦК звинувачують «Слідство.Інфо» в замовності матеріалу про те, де ж похований закатований у полоні Сребродольський.
«Має бути належно пошанований. Це завдання всієї країни»
Військовий Тарас Іщик займається меморіальною культурою у ЗСУ. На запитання, хто би мав ховати військового, в якого немає родини, відповідає, що функції покладені на кілька органів: і на місцеву громаду, і на місцевий ТЦК. Але коли функції поділені, то з відповідальністю може бути складно.
«У цьому процесі бракує одного відповідального органу, який буде займатися суто військовими похованнями. Військовослужбовець, який не порушив військової присяги, загинув під час активних бойових дій, неважливо, чи в полоні, чи ні, має бути належно пошанований з усіма військовими почестями. Ця задача, по суті, всієї країни, так, це належним чином забезпечити».
Єдиною, хто нарешті відповів про місце поховання Сребродольського, виявилася пресофіцерка 152-ї бригади, де і служив боєць.
Катерина Мирончук розповідає, коли почався скандал із тим, щоб поховати військового у громаді, його запланували захоронити на Національному військовому меморіальному кладовищі. Дізнавшись це, в громаді погодились поховати односельчанина на місцевому кладовищі.
Катерина підбирає слова: «Але згодом створилися такі умови, в яких громада не могла поховати цього військовослужбовця…».
Зрештою, закінчує Мирончук, поховання організували у Прилуках за сприяння Чернігівської міської військової адміністрації.
«Хто здатен виконувати обов’язок до кінця»
На Полтавщині, де створили 152-гу бригаду, посеред поля висаджено дубовий гай. Поміж щойно посадженими дубами видніють пам’ятні плити з білого каменю. На них написи з іменами полеглих у російсько-українській війні бійців бригади. На одній із плит читаємо ім’я: Володимир Сребродольський.
«Війна не розділяє людей на зручних і незручних. Вона показала, хто здатен виконувати свій обов’язок до кінця», — каже пресофіцерка бригади Катерина Мирончук.
