Журналісти «Слідства.Інфо» ексклюзивно потрапили до реабілітаційного центру, де відновлюються українські військові після полону. Тут вони проходять фізичну і психологічну реабілітацію: відновлюють м’язи, вчаться заново рухатися, спати і жити без постійної напруги.
Лікарі працюють із наслідками побиттів, катувань струмом, травм і тривалого виснаження — і кажуть, що найскладніше не лише лікувати тіло, а й витримувати історії, які доводиться чути.
Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо»: «Довели до суїциду через тату “Слава Україні”»: військовий про закатованих у полоні.
Дмитро Сіренко стукає у двері кабінету.
— Можна?
Чоловіка звільнили з полону 5 березня 2026 року. Тепер він щодня проходить реабілітацію і про процедури говорить легко — ніби це щось буденне.
— Коли кажу, що йду на процедуру, то всі запитують: «Яку?» Кажу: «Струмом будуть спину бити».
— І що?
— Кажу: «Кайфую».
Йдеться про електроміостимуляцію. Десять хвилин імпульсів — і м’язи скорочуються без навантаження. Дмитро лягає на живіт, медсестра виставляє силу струму.
— Давайте вище. Малувато.
Він усміхається і заплющує очі.
— Я просто лежу. Тут мені хочеться відпочити.
Каже, з усіх процедур ця — улюблена.
— Це як масаж, такий точковий по спині.
Потім сам додає — вже без жартів:
— У полоні шокерами було 10–15 тисяч міліампер, тут — 8 міліампер. Ну, звісно, по-іншому відчувається.
Поруч із Дмитром — лікарка Альбіна. Вона виставляє параметри і стежить за реакцією.
— Як вам відчуття?
— У мене таке відчуття, що перший раз було покруче.
Вона додає ще.
— А може ви погано причепили?
— Ні, все добре.
Імпульси проходять через спину — м’язи скорочуються ритмічно. Дмитро лежить нерухомо, лише інколи реагує на зміну сили струму.
— Давайте наступного разу на десятку ставити.
— Добре, як скажете.
Процедура триває десять хвилин. Після — він одразу порівнює:
— Слабувато. Чи то у мене імунітет уже на електрику.
І знову повертається до різниці, яку відчуває тілом:
— Там, звісно, давали максимум. А тут… ну, це інше.
Альбіна каже, що електроміостимуляція — одна з базових процедур для відновлення м’язів. Вона працює з тими, хто щойно повернувся з полону, і підбирає силу струму індивідуально — поступово.
Під час процедури постійно перепитує:
— Не боляче?
Дмитро лише віджартовується:
— Вам теж треба спробувати.
У центрі кажуть: реакція на такі процедури буває різною. Для когось це звичайна фізіотерапія, для інших — складніше через досвід, який тіло пам’ятає.
Тому тут починають обережно — з мінімальних навантажень і постійного контролю.
«Б’ють струмом, топлять, ріжуть»
Лікар-отоларинголог Олексій Джіров каже: перед початком лікування вони детально розпитують звільнених із полону — що саме з ними відбувалося, як довго і якими методами: «Це включає повний опис і тортур, і що відбувалося, і постійність, тривалість цих усіх тортур. Переломи кісток носа, удари по вухах, які закінчуються розривами барабанних перетинок».
Але цим російські тюремники не обмежуються, каже лікар: «Б’ють кийками, те, що називають “тапіками” — це старі телефони, якими б’ють електричним струмом. Утоплення, побиття, тортури опіками, ріжуть — чого тільки не бачив».
Лікар зізнається: навіть для медиків із досвідом це складно витримувати.
«Буває, після деяких історій просто хочеться закритися. Не розумієш, як люди могли пережити таке і залишитися в здоровому глузді».
У залі реабілітації Дмитра просять стати перед дзеркалом.
— Ви шо, гоните? У мене немає м’язової маси. Я буду виглядати як анорексичка.
Йому пояснюють: важливо бачити себе і контролювати рухи.
— Ми руки в боки. І починаємо. З носочка на п’ятку.
Він робить обережно, напівсили.
— Можна тільки без присідань?
— Це напівприсідання. На 30 градусів.
— Тим паче, давайте без присідань.
Його вмовляють.
— Вам це треба. Ви хочете відновити м’язи?
Він погоджується, стає на тренажер.
— Напівприсяд. Раз.
Кілька місяців тому він теж присідав — але інакше.
— Сто разів — це дитячий лепет.
— А скільки?
— Півтори тисячі, здається.
— Як ти себе тоді почував?
— Я не відчував ніг.
«Тут набагато краще. І морально, і фізично»
Владислав — ще один пацієнт центру. Після обміну він теж проходить курс реабілітації.
Каже, що зараз почувається краще, ніж у перші дні після повернення.
— Тут набагато краще. І морально, і фізично.
Він лежить із заплющеними очима — проходить процедуру електросну. Через слабкі імпульси струму організм має поступово зануритися у стан, близький до сну.
— Я не сплю. Просто лежу.
Владислав усміхається, але додає: зі сном досі є проблеми.
У центрі кажуть, що це одна з найпоширеніших скарг серед звільнених із полону. Порушення сну, тривожність і виснаження — те, з чим працюють щодня.
«Звільнені з полону не адаптовані до навколишнього середовища, тому намагаємося вчимо по-новому сприймати, по-новому жити, адаптуватися, входити в соціум», — каже психологиня Уміда Петренко.
У роботі використовують арттерапію.
«Малюємо, ліпимо, в’яжемо, граємося, скажімо так, у піску, допомагаємо будувати внутрішній світ, знаходити комфорт».
Після повернення, каже психологиня, військові фактично починають життя заново: «Їм потрібна підтримка, їм потрібна турбота. Без слів “я тебе розумію” і “я знаю, як тобі там було важко”, бо ми цього не знаємо і ніколи цього не дізнаємося».
Дмитро переходить до наступної процедури — цього разу для ніг. Сідає, опускає ступні у ванночку з теплою водою.
— Як джакузі, тільки для ступнів.
Каже, це допомагає зняти напругу.
— Я ж 10 місяців постійно на ногах був. Вони набрякали, синіли. Він тримає ноги у воді кілька хвилин, дивиться на них, ніби звикає до відчуттів. У центрі кажуть: навіть такі прості речі — частина відновлення.
«Кожне спілкування — це елемент шоку»
У центрі лікарі часто дізнаються про стан пацієнтів лише з їхніх слів — без жодних медичних документів.
«Кожна така розмова, зізнається лікар, — окремий досвід. Кожне спілкування — це елемент шоку», — каже начальник хірургічного відділення Олександр Карпов.
Серед травм, із якими працюють медики, — і наслідки катувань, зокрема із застосуванням струму.
«Катування статевих органів трапляється дуже часто. І струмом, і сторонніми тілами, і пошкодження як внутрішніх, так і зовнішніх органів», — розповідає лікар-уролог.
Попри це, каже лікар, у більшості випадків допомогти вдається. І пацієнтів найчастіше турбує не біль, а наслідки: «Перше запитання, яке мені ставлять хлопці: “ Чи буду я мати дітей? Чи зможу я жити повноцінним життям зі своєю дружиною?” Усе лікується і все в них добре».
Олександр Карпов розповідає, що після лікування багато хто з військових швидко повертається до нормального життя — робить пропозиції прямо у центрі, створює сім’ї, згодом народжує дітей.
У центрі є ще одна частина роботи, яка не пов’язана з лікуванням напряму. Тут її називають фототекою.
«Крім того, що у нас проводять діагностику і реабілітаційні процедури, у нас ще відбувається фототека», — розповідає Дмитро.
Це перегляд фотографій людей, які вважаються зниклими безвісти або перебувають у полоні.
«Це нам показують протягом двох годин, з понеділка по п’ятницю, список всіх безвісти зниклих. І також тих, хто перебуває у полоні. Ми їх упізнаємо і записуємо дані».
Дмитро каже, що багатьох знає особисто. Частину цих фото, говорить він, передають рідні. Але відразу після звільнення, саме в той день, дивитися їх складно.
«Коли я переодягався в кімнаті, я дивився в вікно, там люди стояли з прапорами. У мене зір не дуже хороший, тому кого міг, того побачив. Але я не можу так зразу зі старту — ти ще не розумієш, хто ти, де ти, і тобі відразу фотки».
День у центрі минає спокійно.
Хтось іде далі за розкладом на процедури, хтось повертається до палати.
Дмитро каже, що до цього ще звикає: «У мене зараз все є. Я вдома. Я вільна людина».
