Нацгвардієць Дмитро Сіренко пішов служити ще до повномасштабної війни, обороняв Маріуполь і отримав важкі поранення під час боїв. З комбінату Ілліча він потрапив у полон, де провів 1427 днів.
Дмитра утримували в Суходільській колонії на окупованій Луганщині.. Там полонених катували, морили голодом і змушували виснажливо працювати. Попри це, Дмитро намагався зберігати позитив і жартувати навіть у неволі.
Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо»: «Довели до суїциду через тату “Слава Україні”»: військовий про закатованих у полоні.
«Діма — військовополонений колишній. Відсидів у полоні, якщо бути точним, 1427 днів. Я не вважаю, що це так уже аж сумно», — говорить Дмитро Сіренко з усмішкою і додає: «Я більш позитивний в цьому плані. Хоча в мене позивний був Негатив».
У військо він пішов ще до повномасштабної війни — спочатку на строкову службу.
«Пішов на строчку у 2018-му. Мені сказали, що ще рано — мені було 19 років тоді. Приходжу у військкомат, а мені: “Ти ще ж рік можеш погуляти, у нас же з 20 років”. Я такий: “Та ні, ну давайте раніше, я відслужу і ви не будете більше чіпати мене”», — згадує Дмитро.
Згодом вирішив залишитися в армії: «Сиджу на строчці, думаю: ні, фігня якась, давай на контракт».
У якому саме підрозділі служить — Дмитро згадує з усмішкою, бо через полон пропустив оновлення: «Раніше був 9-й полк оперативного призначення, зараз це вже 15-та бригада… Карандах, Карабах… Я ще поки не вивчив, мені тільки сказали, що я там служу. Але прапор красивий і підрозділ елітний».
47 днів війни: «Як друшляк… зайві дірки зʼявилися»
На початку повномасштабного вторгнення Дмитро Сіренко перебував у Маріуполі.
«Командир приходить: треба 10 людей на підсилення. А я ж там сиджу, сочок попиваю, снікерсок поїдаю. Він каже: ну давай, Дімон, ти. Я думаю, а чому я? Нікому не заважав, я собі спокійно сидів? (сміється, — ред.). Якщо розказувати всі мої “походеньки” бойові, виходить коротко — всього 47 днів я побігав, поки не отримав поранення. Мало… Хотілося якось побільше. А потім так стидно в полон потрапив», — розповідає Дмитро.
Під час одного зі штурмів будівлі Дмитро отримав поранення: «Розвертаюся спиною — бах. Дивлюся — з ноги потекло, так тепленько… Далі штурмуйте без мене».
Після поранення ситуація навколо та загалом у Маріуполі тільки ускладнювалася.
«Нас залишилось п’ятеро, решта всі драпанули, рацію забрали, нічого немає. Як прилетіло мені під зад — я офігів. Падаю, кричу: “Я — 300”. Розвертаюсь, дивлюсь — всі назад біжать. Я такий: “Ага, зрозумів”. Біжу назад і прямо у двері прилітає міна. Я через всіх переповзаю, на четвереньках, ноги перебиті вже І втрачаю свідомість», — згадує Дмитро.
Як отямився, Дмитро намагався самотужки дістатися місця евакуації. Пробіг близько трьох кілометрів попри обстріли: «Під мостом якісь тіпи — не знаєш, хто це. Кажуть: ворог — я падаю. Потім: ні, свої — я встаю. Потім знову: ворог. Я знову падаю. І так три рази. Я вже думаю: та мать його, свої чи не свої — я пішов».
У полон виходив із комбінату Ілліча разом з іншими військовими: «Там щось домовилися ці шишки великі. Для поранених машина їздила, грузила всіх. Я якраз добрався до інтернету, написав сім’ї, що здаюся в полон».
Навіть тоді Дмитро намагався говорити з рідними без драматизму, але з гумором: «Я взагалі сарказмом писав. Казав тещі: все, ноги відірвало. Потім — та ні, як друшляк. А вона питає: “Це як?” Ну дірявий, зайві дірки з’явилися. Дружині теж писав: «Не поминай лихом, живи-кайфуй». Вона відповіла: «Ти що, дурний?» — і одразу додала, що хоче дітей.
«Я кажу: так не проблема, знаєш, скільки мужчин ще вільних — візьми когось. Вона каже: “Я хочу від тебе”. Я кажу: “Ти що, гониш, я там буду в полоні. Не роби з себе монашку. В мене молода, красива жінка — їй 21, мені 22. Ну що, я якийсь тиран чи що? Я ж не знав, скільки просиджу. 4 роки майже…».
— То ви з нею спілкуєтеся зараз?
— Так.
— Дочекалася?
— Ну, так виходить.
Суходільська колонія: «Били найбільше свої»
Після виходу з комбінату Ілліча Дмитро разом з іншими пораненими потрапив до першого місця утримання — бараків у Сартані (район Маріуполя, — ред.): «Там було похабно. Я не пам’ятаю точно, 4 чи 6 бараків, але в кожному по 500–600 людей. Просто натовп. Такий собі квадрат, метрів 20 на 20 — і туди всіх запихнули».
Дмитро пробув там лише кілька днів, в антисанітарії та майже без їжі. Чоловік згадує: «Я був поранений. Приходжу до хлопців і кажу: “Мені треба перев’язку зробити”. А їм видали такі бинти, неначе ними вже хтось користувався. Мені тоді просто змінили тампонади».
Спочатку, каже Дмитро, на чотирьох бранців наглядачі виділяли одну невелику банку каші — приблизно 200 грамів, один раз на день. Потім ту саму порцію почали ділити вже між десятьма полоненими. Дмитра далі перевезли до Оленівки, там він пробув декілька днів, після чого опинився у Суходільській колонії №4 на окупованій Луганщині. Саме там він провів майже три роки.
За словами Дмитра, попри важкий стан після поранення, належної медичної допомоги він не отримував. Натомість полонених системно змушували до виснажливих фізичних вправ.
«Коли ти присідаєш за короткий час 500–1500 разів, коли стоїш у незручній позі довго, коли гуськом ходиш по 500 метрів — туди-сюди… У тебе вже ноги не працюють. Я розумію, що спорт — це корисно, але ж у міру. Коли ти не їси нормально, коли немає вітамінів — це просто вбиває організм».
Окремо Дмитро згадує одного з керівників колонії, якого полонені називали «Каливан»: «Він відповідав за наш “кач” — надмірні фізичні вправи. Без нього це не відбувалося».
Також Дмитро Сіренко розповів про щонайменше чотири смертельні випадки серед українських військовополонених. «Слідству.Інфо» вдалося ідентифікувати «Каливана» — йдеться про заступника начальника Суходільської колонії Віталія Картишкова. За даними слідства, він причетний до жорстокого поводження з українськими військовополоненими.
Журналісти встановили ще трьох працівників колонії, яких колишні бранці впізнають як причетних до катувань і побиттів. Дехто з них уже отримав підозри.
«Привіт, мій “луковий дружок-пиріжок”»
За майже чотири роки полону Дмитро зовсім не отримував листів від рідних, за виключенням одного листа.
«15 січня 2026 року Червоний Хрест приніс перший лист. Я відкриваю — і там пише моя дружина: “Прівєт, мой луковий дружок-пиріжок”. Мені одразу хотілося написати у відповідь. Думаю: що написати? “Прівєт, любима” — банально. “Прівєт, Віолетта” — банально. “Прівєт, Вілка” — теж якось не те. Думаю: о, “Прівєт, бідолага” — звучить», — усміхається Дмитро. Але зворотній лист йому так ніхто і не дозволив написати.
Листи в колонії ставали подією для всіх.
«У нас в камері сидів Саня. Йому дівчина написала, мабуть, листів 15. Він був найбагатший на листи. Ми йому так заздрили. Я кажу: чувак, ви ж заручились, ти прикинь, у тебе чотирирічна наречена. Не жінка — наречена, бо чотири роки чекає. Вона йому пише: поступила, щось купила, мама подарувала шпіца. Він читає: “шпіц” — каже, та це ж не собака. Потім далі читає, що в неї алергія на собак — і такий: “Слава Богу”», — Дмитро сміється.
Такі дрібниці, розповідає звільнений з полону, повертали відчуття нормального життя, що ти не один: «Якщо є можливість — пишіть. Може, хоч один дійде. Але це відразу піднімає хлопцям настрій».
Із Суходільська Дмитра перевезли в інше місце несвободи, яке розташоване у Чебоксарах ( РФ). Там, каже, було подібне ставлення, як і в Суходільську, яке супроводжувалося катуваннями. Чоловік розповідає, що останні дні перед поверненням з полону були найважчими.
«Я за ці два дні не спав ні хвилини, не пив і не їв нічого. Я не знав, що організм таке витримає. Але я просто знав: я їду додому».
Дорога теж була виснажливою.
«Я їду в автозаку, місця мало, коліна болять, я не можу розігнутися. Дали пляшку з маленьким горлечком — ну як мені туди? Це нереально. Але ти просто сидиш і думаєш: я їду додому — і все інше вже неважливо», — згадує Дмитро.
Дмитро повернувся в рамках обміну 5 березня 2026 року. Наразі він разом з іншими звільненими з полону проходить реабілітацію. Ділиться, що змінилося відчуття найпростіших речей: «Я приїхав, поїв — і вже нічого не хочу. Бо я можу їсти, скільки захочу. Я можу спілкуватися з ким хочу. Я можу робити все, що хочу. Все інше — це вже дрібниці».
