Рік тому, коли режим Януковича намагався придушити громадянські протести, разом з «беркутівцями» чи не найбільше лютували прокурори, які висували звинувачення протестувальникам. Де вони зараз? Більшість і досі на робочих місцях. Ті ж, хто втратив посаду, не занепали духом і будь-що намагаються повернутися в прокуратуру. Щоб знову вирішувати долі людей та вершити те, що вони називають правосуддям.
1 грудня 2013-го року. Масова акція протесту та сутички біля Адміністрації Президента. Протестувальників розганяють та жорстоко б’ють. Лавина екіпірованих спецпризначенців підминає під себе всіх – і тих, хто бився з силовиками, і мирних протестувальників, які просто спостерігали за зіткненнями. «Беркутівці» косять кийками всіх підряд. Частину лежачих і побитих передадуть в руки прокуратури. Януковичу потрібно залякати протест. І прокуратура починає показово розправлятися з затриманими. Один із них – Валерій Гарагуц, дніпропетровський журналіст, який просто виконував свою роботу – висвітлював протести на Майдані.
«Дії Гарагуца ухвалою досудового розслідування кваліфіковані за статтею 299 Кримінального Кодексу України. А саме: активна участь в групових діях, що призвели до грубого порушення громадського порядку», – заявив суддя Печерського районного суду Віктор Кицюк.
Справу Гарагуца доручили вести молодому заступнику прокурора Печерського району Києва Роману Волошину. Але за кілька тижнів, під тиском обуреного суспільства, Янукович підписав закон про амністію в’язням Банкової. За цим законом Валерія Гарагуца мали звільнити автоматично. Та прокуратура не стала відпускати Гарагуца на волю. Натомість запропонувала визнати себе винним.
«Сьогодні суд розглядав матеріали щодо підозрюваного Гарагуца щодо угоди про визнання винуватості, в якій він беззастережно визнав свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення», – повідомив тоді Волошин.
Визнавши себе винним і опинившись на волі, Валерій Гарагуц пояснив, чому змушений був піти на такий крок: «Я дійсно нічого не робив, але в нашій країні можуть засудити за будь-що і невинну людину теж».
Після перемоги Майдану прокурор Роман Волошин не просто залишився в прокуратурі. Він пішов на підвищення. Його призначили керівником Печерської прокуратури – найкрутішої в столиці. І тепер позиція районного прокурора Волошина стосовно винуватості Гарагуца цілком очікувано змінилася на протилежну.
– Я вважаю, що Гарагуц, як і всі інші громадяни, висловлював свою громадянську позицію і брав участь в цих акціях протесту з метою демонстрації в тому числі, як захисник прав громадян.
– Чи тисло на вас керівництво з приводу того, що треба звинувачувати Гарагуца? Ну, чесно, тисло? Що вам треба неправомірно звинувачувати людей?
– Рішення стосовно невинуватості особи приймає суд.
– Ми кажемо про ваше начальство. Воно давало вам вказівки стосовно участі в цьому процесі?
– Ну, я думаю, зараз говорити про це недоречно. Є кримінальні провадження, які розслідуються представниками ГПУ, вони ці обставини перевіряють.
Але Роман Волошин – не єдиний представник прокуратури, який брав участь у розправах над активістами і безболісно пережив зміну влади. У січні минулого року, в розпал протестів, активісти Автомайдану потрапили в пастку, влаштовану «Беркутом». Фальшивим проханням про допомогу їх заманили в центр Києва. Коли вони приїхали на Кріпосний провулок, там їх з усіх боків несподівано оточили спецпризначенці.
«Вони били машини, били нас, тих, хто чинив хоч маленький спротив. Хлопці з однієї з машин були настільки побиті, що в райвідділку в Оболонському я їх не впізнав. Чесно, я думав що взяли кілька людей, в тому числі і мене, і ще якихось бомжів», – згадує активіст Автомайдану Олександр Кравцов.
Але продовження цієї історії було не менш шокуючим, ніж напад міліціянтів. Побитих автомайданівців привезли до Оболонського суду, де активістів самих звинуватили в нападі на «беркутівців». За звинуваченнями прокурорів активістам загрожувало від 8-ми до 15-ти років в’язниці. Для початку молодий прокурор Костянтин Дяденко та його колеги просили для активістів по два місяці арешту.
«Є достатньо ризиків вважати, що дані особи є суспільно небезпечними. І можуть переховуватись від слідства або перешкоджати, знищувати докази, необхідні для продовження кримінального провадження», – наполягав тоді Дяденко.
Суспільно небезпечні – це не тільки скалічені активісти, а й Микола Пасічник – 72-річний випадковий перехожий. Тим не менше, судді прохання прокурорів задовольнили. Усіх затриманих кинули за грати.
Після Революції гідності прокурор Дяденко, як і його колега Волошин, теж пішов угору. Зі звичайного заступника районного прокурора він став першим заступником – щоправда, в іншій районній прокуратурі, Дарницькій. Сьогодні Костянтин Дяденко свою участь в розправі над автомайданівцями виправдовує так:
– Прес-служба наша міська звернулася і попросила, якщо є така можливість, прокоментуйте інформацію. І я пішов на зустріч журналістам, я їх запросив в приміщення і надав коментарі.
– Тобто, ви виконували роль прес-секретаря?
– Так, прес-секретаря, оскільки на той час він був скорочений.
Дивно не тільки те, що заступник районного прокурора підробляв прес-секретарем. А й те, що риторика пана Дяденка в цій новій для нього справі мало чим відрізнялася від заяв тодішнього генпрокурора Пшонки та міністра внутрішніх справ Захарченка. Ось як Костянтин Дяденко назвав інших затриманих – студентів університету імені Карпенка-Карого, яких перевдягнені в цивільне міліціянти фактично викрали біля гуртожитку.
«Це – радикально налаштована молодь, яка із застосуванням бруківки, бит і інших небезпечних предметів брала участь і, на жаль, вийшла за рамки мирних заходів, тому на даний час вони підозрюються».
Утім, деякі зміни в прокуратурі завдяки Майдану все ж таки відбулися. Закон про люстрацію змусив Генерального прокурора Віталія Ярему звільнити низку одіозних прокурорів. Але абсолютно нелюстрованими залишилися судді. Саме до них звернулися ображені прокурори по захист.
На сьогодні, за даними Слідства.Інфо, понад сто люстрованих прокурорів судяться за поновлення на посадах. Це обласні прокурори та їхні заступники, керівники управлінь Генпрокуратури та інші кадри епохи Пшонки-Януковича. На одному з таких судових процесів вдалося побувати нашій знімальній групі. Своє звільнення оскаржував Максим Занфіров, колишній заступник прокурора Одеської області. Його батько, Віктор Занфіров, довгі роки був заступником Віктора Пшонки.
Сам Занфіров-молодший до суду не з’явився, переклавши тягар на адвоката. А от представник відповідача, Генеральної прокуратури, особливого ентузіазму в процесі не виявляв. І це пояснюється не тільки тим, що Генпрокурор Ярема – відомий противник люстрації. У його підлеглого в цьому процесі – Руслана Сіромашенка – для відвертої пасивності є ще й особисті причини. Адже його дружина Наталя Сіромашенко – це скандальновідома суддя Шевченківського районного суду і сама підпадає під люстрацію.
– Як ви ставитесь до того, що ваша дружина була звинувачена в тому, що вона порушила присягу суду під час розгляду справ Євромайданівців?
– Це не до мене. Є ВКК, нехай вони, той…
– Ну ви з дружиною спілкуєтесь, ви знаєте, що вона розглядала справи євромайданівців?
– Спілкуюсь, не знаю, що вона розглядала. Ми до друг друга в справи не мішаємся.
Зрештою, Київський окружний адмінсуд тимчасово призупинив розгляд справи Занфірова-молодшого. Вирішили не поспішати до відповіді Конституційного суду, який на прохання Верховного Суду вирішує, чи законною є люстрація. У Міністерстві юстиції кажуть, що судді просто вичікують, не наважуючись самостійно вирішувати долю люстрованих чиновників. З одного боку, їм дуже кортить поновити на роботі перевірені тісною і плідною співпрацею прокурорські кадри. З іншого боку, якщо всупереч закону заступитися за звільнених прокурорів, то, як мінімум, сміттєва люстрація торкнеться вже самих суддів.
ДМИТРО ГНАП, «Слідство.Інфо»