У вересні 2013-го Дніпропетровськ струсонув скандал. У центрі міста одним махом із комунальної власності вивели одразу 95 об’єктів. За жоден бюджет не отримав ані копійки – їх віддали як борг комунального банкрута «Спеціалізована ремонтно-будівельна дільниця». Це підприємство за якісь незрозумілі послуги завинило приватним компаніям понад 66 мільйонів гривень.
Нерухомість належала іншому комунальному підприємству – КП «Бюро майнових прав». Та восени 2012-го усі 95 об’єктів передають на баланс «Ремонтно-будівельної дільниці».
Рівно за місяць Господарський суд Дніпропетровської області порушив справу про її банкрутство на вимогу ТОВ «Солярис». До речі, за вказаною у судовІй ухвалі адресою офіс цього кредитора, який акумулював більшість боргових розписок, знайти не вдалося. І це – не випадковість, каже Олександр Санжара, начальник юридичного управління облдержадміністрації.
– В самом процессе банкротства кредиторы этого коммунального предприятия заключали мировое соглашение… и по мировому соглашению объекты коммунальной собственности передавались фактически по заниженной стоимости, причем стоимость там была занижена в десятки раз.
Заниження ціни у десятки разів – це не перебільшення. Наприклад, приміщення у 143 квадратні метри на вулиці Жуковського, 2-Б оцінили у 120 тисяч гривень. Це 845 гривень за квадрат. Така ціна навіть через рік війни і кризу в економіці шокує ріелторів.
«Если мы переведем все-таки в валюту, это будет максимум сто долларов за квадратный метр… Жуковского – Карла Маркса и на сегодняшний день будет стоить около двух тысяч долларов квадратный метр, в зависимости от чего-то. Ну и в 2013 году это могло быть несколько дороже», – каже Андрій Козачек, член Асоціації фахівців із нерухомості України.
Тобто, ринкова ціна такого приміщення складала не 120 тисяч, а 2 мільйони 800 тисяч гривень. У сусідніх будинках на проспекті Карла Маркса схожі нежитлові приміщення на перших поверхах – ідеальне місце для магазинів, аптек і кав’ярень, які дають непогані прибутки. Якщо продавати такі об’єкти поодинці, можна отримати більшу суму. Але ці 95 об’єктів йшли комплектом. Андрій Крозачек має пояснення.
– Если она продается целиком, то есть целым пулом, то тогда это – искусственное сужение потенциальных клиентов, покупателей. Их становится намного меньше. А, вполне вероятно, вообще разговор идет об одном единственном.
Міську нерухомість у середмісті оцінили настільки низько, що у сумі вона потягнула лише на 42 з половиною мільйони гривень. І кредитори нібито зі скрипом погодилися розміняти її на борг у 66 мільйонів.
Грабіжницьку мирову угоду уклали за півроку, 8 липня 2013-го. Та відомо про неї стало лише за два місяці – і то завдяки ЗМІ.
Міські посадовці вдали, що вперше про все це чують. І почали створювати видимість активних дій.
«Господарський суд Дніпропетровської області визнав недійсною мирову угоду від 18.07.2013-го, укладену між КП «Спеціалізована ремонтно-будівельна дільниця» та ТОВ «Солярис» щодо передачі комунального майна. Таким чином, комунальне майно повернене громаді Дніпропетровська».
Насправді повернення вкрадених об’єктів почалося лише за півроку, після перемоги Майдану. А по деяких судові процеси тривають досі.
Розповідає Олексій Семенюк, слідчий Дніпропетровської міської прокуратури:
– До комунальної власності повернуто 89 об’єктів комунальної власності. Щодо інших з 96 – ведуться судові спори і проводиться робота щодо їх передачі до комунальної власності міста. ЗК
У вересні 2014-го прокуратура знаходить ще 225 вкрадених комунальних об’єктів. Вони перебували на балансі трьох комунальних житлОво-експлуатаційних гігантів Ленінського району – АНД і КП «Південне» – які обслуговували півміста.
«Дійсно, були порушення чинного законодавства під час банкрутства вказаних підприємств, під час передання комунального майна на реалізацію в ході процедури банкрутства…», – каже Семенюк.
Головна претензія – це продаж об’єктів фактично за оціночною вартістю. За копійки пішли і Дитяча Бібліотека, і навіть будівля широко розрекламованого владою «Єдиного вікна».
Михайло Лисенко, начальник управління ЖКГ Дніпропетровської міськради, обурюється:
– Угол проспекта Правды и угол Богдана Хмельницкого, «Детская библиотека», реализована по цене 300 гривен за квадратный метр… По документам – это подвал, а приезжаешь и видишь, что это не подвал, а достаточно серьезный магазин.
Ріелтори, щоб продати нерухомість, витрачаються на рекламу в Інтернеті і провідних ЗМІ. А комунальні служби, щоб обійти вимогу про інформування про продаж комунальної нерухомості, використовують хитрощі – малотиражну газету, каже Андрій Козачек.
– Откроем любой портал, и мы не увидим там ни единого объявления от этой организации коммунальной, которая выставляет какие-то объекты. Газета должна быть областного значения … У нее будет тысячный тираж – этого будет достаточно. Каким образом она распространяется – другой вопрос. Но формально это требование при этом, как бы, выполняется.
Прокуратура за півтора року розслідування так і не спромоглася знайти організаторів обох афер. За словами Олексія Семенюка, «Безпосередньо особами, що мали відношення до укладення мирової угоди і щодо затвердження і в подальшому реалізації, були арбітражні керуючі і ліквідатори комунальних підприємств. Роль інших службових осіб, міської ради у тому числі, ми встановлюємо і їх причетність до скоєння злочину також перевіряється».
Оскільки в обох випадках об’єкти оцінювала одна особа, наразі претензії у слідчих стосуються оцінювачів. І ліквідаторів. Справу одного передали до суду, а іншому оголосили про підозру.
Та тільки зрозуміло, що не оцінювачі і не ліквідатори організували передачу таких великих масивів нерухомості у найдорожчих районах міста майбутнім комунальним банкрутам. Це були високопоставлені чиновники, каже начальник управління ЖКГ Дніпропетровської міськради Михайло Лисенко.
– Товарищ Гуфман – это зицпредседатель Фунт, через которого оформляется все. Товарищ Величко – это человек, который помогает это все оформлять. И товарищ Романенко – это человек, который на местах организовывал крышу. Потому что без… при непосредственном участии секретаря Днепропетровского городского совета похитить такое количество объектов, я считаю, это невозможно.
Геннадій Гуфман – депутат Дніпропетровської ради, колишній директор того самого КП «Бюро майнових прав», на балансі якого перебувала комунальна нерухомість до того, як її забрали, щоб передати аферистам. На момент здійснення першої оборудки він – голова постійної комісії з питань комунальної власності. Лисенко каже:
– Он был первым руководителем. То есть, он искал людей, на которых оформлять это. Все директора этого предприятия – это были все его люди.
Ми зв’язалися із Геннадієм Гуфманом телефоном. Він відмовився коментувати звинувачення на свою адресу. Хоча про дивовижні пригоди комунальної нерухомості не знати не міг – хоча б через свою посаду. Усі зміни з балансоутримувачем спочатку затверджувала його комісія, а потім передавала Департаменту корпоративних прав. І саме його керівник, Олександр Величко, звинуватив Гуфмана у злочині.
– Схему разрабатывал Гуфман совместно с Романенко, как указано в СМИ. Меня просили обеспечить правовое обеспечение, то бишь представительство интересов в судах.
Згодом Олександр Величко від своїх слів відмовиться і заявить, що говорив їх під тиском, коли його викрали. Та фахівці кажуть: про те, що відбувалося із нерухомістю, він мав знати за своїми службовими обов’язками.
– … сам акт оценки должен кем-то утверждаться в Днепропетровском горсовете. И эта функция была возложена на господина Величко. У нас есть достаточно большое количество актов об утверждении оценки.
Крім того, представниця Департаменту Олександра Величка була присутня під час укладання мирової угоди між комунальним боржником і кредитором з ТОВ «Солярис». Її звуть Ірина Лавриненко. І вона не просто була присутня, а й не мала нічого проти угоди.
Також судом прийнято до уваги пояснення представника Дніпропетровської міської ради у судовому засіданні, який погоджується з умовами мирової угоди та не заперечує проти її затвердження судом.
Повернення нерухомості, тих самих 90 з 95 вкрадених об’єктів, проходило після переговорів із новим власником. Його представляв секретар міськради. Це друга після Олександра Вілкула людина у Партії Регіонів на Дніпропетровщині – Максим Романенко.
«Замгубернатора Корбан общался с Максимом Романенко, – каже Олександр Санжара, начальник юридичного управління облдержадміністрації. – Непосредственно они общались и по телефону и, возможно, лично встречались, и была договоренность о возврате определенных объектов. Так вот, чтобы Величко делал какие-то действия согласованные, ему необходим был каждый раз звонок сверху».
Начальник юридичного департаменту облдержадміністрації стверджує, що свої дії із Романенком узгоджували навіть ті, хто вважався новим власником вкраденої нерухомості.
– Мы, работая по возврату недвижимости, пересекались с тем, что Романенко периодически звонил и говорил: «Вот, вот эти объекты – вернуть». Приходили учредители «Соляриса», учредители других предприятий, которые получили это по схеме «банкротство», и принимали решение, нотариально заверенное, о том, чтобы вернуть это имущество в городскую собственность.
Справа до повернення нерухомості за другою аферою, так і не дійшла. Там проходили торги, нехай і вкрай невигідні місту. І тепер кожен випадок доведеться оскаржувати окремо.
Звісно, лишається питання, чи знав про оборудку із комунальною нерухомістю тодішній мер міста, а нині нардеп Іван Куліченко. Тоді він казав, що був не в курсі. Та реально керувала Дніпропетровськом Партія Регіонів, і вона перебувала під контролем іншої особи – екс-віце-прем’єра Олександра Вілкула. Максим Романенко, розповідали в кулуарах, звітував тільки перед ним. До речі, скандал навколо афери вирував виключно у ЗМІ. Сесійна зала з її синіми прапорцями регіоналів промовчала. Мабуть, це просто збіг.
ОЛЕКСАНДР КУРБАТОВ, Слідство.Інфо