У розбитому російською армією селищі Ямпіль на Донеччині з понад 2 тисяч людей зараз залишається близько 200, з них — 17 школярів. Спеціально для дітей єдина вчителька організувала «школу на дому».
Журналісти «Слідства.Інфо» побачили, як працює прифронтова «школа» у Ямполі, чим живуть та про що мріють діти, чиї будні наскрізь просякнуті війною.
ДЕ НАВЧАЮТЬСЯ ДІТИ ЯМПОЛЯ
Двоповерхова будівля Ямпільської школи, що на вулиці Миру, стоїть розбита і порожня. Більшість її учнів евакуювалися з селища через війну та окупацію (Ямпіль був окупований з квітня по вересень 2022 року). Наразі у селищі досі живе 17 дітей.
Ямпільська школа
Олена Ачкеєва — єдина вчителька, яка залишилася у Ямполі. Вона допомагає школярам проходити тестування та підключатися до онлайн-уроків. Сарайчик біля її напівзруйнованого обстрілом будинку має горду назву «Освітньо-консультаційний пункт». Волонтери привезли сюди Starlink і генератор, а місцеве управління освіти виділило два ноутбуки.
«З кожного по нитці, як то кажуть, і назбирали. Маємо те, що маємо, намагаємося якось дітям донести знання», — посміхаючись, показує маленьку кімнатку соціальна педагогиня Олена Миколаївна Ачкеєва.
Посеред кімнати стоїть коробка із кошенятами. «Це наші антистрес-комочки», — пояснює жінка.
Олена Ачкеєва — соціальна педагогиня
Раніше Олена Миколаївна працювала у Ямпільсій школі секретаркою, тепер перекваліфіковується у соціальну педагогиню, аби мати змогу продовжувати працювати з дітьми: «Ми за графіком виходимо онлайн на уроки чи консультації. Вчителі пояснюють дітям тему, яку вони не розуміють».
«Інтернет для дітей — це все. Дехто з вчителів навіть приїздить сюди інколи, якщо може», — розказує вчителька.
Інтернет у Ямполі й справді — розкіш. Знайти його можна хіба у військових чи тут у «школі». Протягом двох годин навчання вчителька час від часу смикає дітей, аби ті повернулись до уроків та тестів, бо хтось відкриває ігри на телефоні, а хтось гортає соцмережі.
«Ми зараз виконуємо домашні завдання, а потім у нас буде кілька хвилин для особистих потреб», — пояснює пані Олена.
«ІГОРЮ, ЩО ТРЕБА РОБИТИ, КОЛИ СВИСТИТЬ?»
Вчителька на диво спокійна, попри всі вередування школярів. З рівноваги жінку виводять лише вибухи, які чути за вікном. Від більш гучних вона щораз смикається.
«Складно на даний час, он чуєте як (говорить про вибухи, — ред.). За кожну дитину несемо відповідальність. Поки спокійніше — намагаються виконувати завдання, а вчителі там перевіряють», — каже Олена Миколаївна.
Діти розказують, що вчителька живе у підвалі, бо боїться обстрілів, туди ж вони спускаються усі разом, коли стає надто гучно. Крім того, Олена Миколаївна запевняє — усі проінструктовані, що робити у разі обстрілу. На запитання до хлопчика Ігоря, що робити під час вибухів, той впевнено відповідає: «падати на землю».
Так само впевнено діти пояснюють, як відрізнити «виходи» від «приходів» і як «звучать касетні боєприпаси». Попри небезпеку, школярі запевняють, що евакуюватися не хотіли б.
«НОЧУЄМО ТУТ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК СУСІДА ВБИЛО»
13-річна Вероніка тримає одного з «антистрес-комочків». Під час уроку кошенята розповзлися по руках школярів.
«Тут мій дім, я не хочу їхати. Он в мене вже друг і подруга поїхали. Подруга на другий день отруїлася, а з другом ніхто спілкуватися не хоче, бо він з Донеччини», — розказує дівчинка.
Вероніка
Вчителька розповідає, що і діти тут вже мають облаштовані підвали, як справжні квартири, і не хочуть виїжджати.
«Можливо, натура у нас така, що ми не можемо зірватися і поїхати. Дуже складно змінити своє осіле місце», — говорить Олена Миколаївна.
Мама одного зі школярів — Дмитра, яка через небезпеку щораз приводить та забирає сина зі школи, каже, що їхня родина вирішила залишатися, хоч чоловік і наполягав на евакуації: «Кожен день страшно, але, мабуть, життя так влаштоване. Я не вважаю, що ми десь потрібні, а тут я вдома, нікому й нічого не винна».
Їхній будинок, порівняно з рештою в селищі, цілий: пошкоджено паркан, дах та вибито вікна.
«Це 23 лютого був приліт поруч. Сусіда вбило. Я добре запамʼятала, що вночі о 3:46 це було», — каже Олена.
Відтоді її син Діма боїться ночувати у будинку, тому щовечора спускається у підвал. Там у кожного є своє ліжко.
«Я БОЮСЬ, ЩО ПРИЛЕТИТЬ»
Діма влаштовує журналістам екскурсію по будинку. При вході коробка з кошенятами — їх трійко: Байрактар, Хаймарс і Абрамс. Каже, що сам давав імена.
-
- Школяр Дмитро
-
- Дмитро у підвалі
Далі хлопець проводить до своєї «військової бази». На столі у вітальні одна біля одної вистроїлася складена з Lego військова техніка. Каже, бачив таку на вулицях селища, про якусь розповідали військові. Їх Діма називає своїми «новими друзями», бо «старі» товариші та однокласники виїхали з Ямполя через війну.
«Я теж хочу бути військовим. Захищати Україну» (Усміхається), — говорить хлопчик.
Діма переконаний, що справжній військовий повинен мати бронежилет автомат і бути безстрашним, але, зізнається, що він не зовсім такий: «Я боюсь, що прилетить».
Попри страхи дітей, вивезти їх з батьками примусово ані волонтери, ані поліція не можуть. Оскільки постанова Кабміну про так звану «обовʼязкову евакуацію у примусовий спосіб» стосується лише 21 населеного пункту і Ямпіль до цього переліку не потрапляє.
