3940

2 квітня українські військові заявили про повне звільнення Київської області від російських окупантів. Усі ці тижні, поки десятки населених пунктів перебували під владою окупантів, одним із найбільш проблемних напрямків для порятунку людей були села на північ за Лютежем. Там, на в’їзді у Демидів, підірвали міст через Ірпінь, аби окупанти не змогли пройти далі. Він, по суті, був єдиною можливістю для мешканців залишити окуповані території, тож евакуюватися могли одиниці.

Щойно російські окупанти залишили Київщину, на мосту через Ірпінь у Демидові облаштували тимчасову переправу — щоб люди могли повернутися додому або безперешкодно виїхати.

Журналісти «Слідства.Інфо» одразу ж поїхали до того самого мосту, щоб поспілкуватися з людьми, які нарешті можуть вільно пересуватися та побачити свої домівки та рідних.

Дорога на північ, до села Лютіж нам вже добре знайома. Три тижні тому ми вже приїздили сюди — далі мосту на Демидів нас не пустили, адже там вже були російські блокпости.

Зараз же підʼїзд до переправи виглядає зовсім інакше — замість тонкої вервечки людей та зрідка курсуючих туди-назад автівок, до мосту стоїть ціла черга, а ще десятки машин запарковані на узбіччі.

Взад-вперед сновигають люди — з речима, дітьми, тваринами. Хтось іде геть в бік Києва, а хтось, схоже, вертається додому.

За ці тижні річка Ірпінь тут помітно розлилася — аж до виднокраю все покрила вода, лише де-не-де стирчать невеликі острівці землі. Через це плесо пролягає й шлях до колись окупованих територій — єдиний місцевий міст взірвали ще на початку повномасштабної війни, аби російські окупанти не змогли просунутися далі.

Місцеві розповідають, що поруч із мостом була конюшня — щоб вивести звідти коней, їм довелося по пояс заходити у брудну холодну воду.

Вдалині з води стирчать три тонкі антени — це залишки російської військової техніки, яка тут затонула.

Взірваний міст із тимчасово облаштованою переправою, якою три тижні тому евакуйовували радше поодиноких біженців із окупації, тепер — місце радісних зустрічей старих знайомих, сімей та друзів.

Волонтери з одного боку мосту розвантажують коробки з провіантом, переносять їх через переправу та завантажують на місцеві авто і прямують у ті села, які постраждали від росіян.

То тут, то там із асфальту стирчать нерозірвані міни, запопадливо огороджені яскравим одягом, а на узбіччі розкидані шматки понівеченої російської техніки.

Через переправу переходить чимало людей. У кожного з них своя історія. Ось навпроти стоять дві жінки, навколо них крутиться мопс. Мопса звати Арчі, і для них він — не просто домашній улюбленець. Вони кажуть, що під час окупації росіянами сиділи у підвалі, а Арчі був для них і для дітей психотерапевтом.

«Як він витримував те, що його постійно обіймають», — сміється одна із них.

Тим часом Арчі, хоч і гавкає та захищає своїх людей, дає себе погладити.

Повз нас проходить чоловік, він явно поспішає. Находу каже: у мене там мама залишилася, поспішаю до неї, щоб дізнатися, як вона.

«Звʼязку із нею не було вже кілька тижнів», — каже він, і продовжує свій шлях.

На переправі панує загальна атмосфера радості. Люди, які прямують у бік колись окупованих сіл, здебільшого посміхаються.

Ось підʼїжджає синя автівка, відчиняється вікно і з нього визирає патрульний поліцейський. Звертається до нас: «Ви ж преса? Розкажіть усім, я щойно повернувся із Дитяток (село, у якому розташований контрольно-пропускний пункт до Чорнобильської зони відчуження — ред.). Так от, ми їх уже вигнали і звідти!», — і радісно рушає далі.