Село Лютіж розташувалося за 22 кілометри на північ від Києва. Тут ще українська територія, а от за мостом далі на північ — уже окопалися росіяни. Ще кілька днів тому тут був просто підірваний міст, а зараз на тому боці вже російські окупанти та їхній блокпост.
Журналісти «Слідства.Інфо» відвідали лінію фронту з росіянами і побачили евакуацію українців з окупованих територій.
Саме через Лютіж у бік Києва евакуюються люди. Ті, кого ми зустріли, йшли переважно з Ясногородки, що у 60 кілометрах від столиці. Дехто йде пішки, лише на українському боці їх підбирають автівки і відвозять до автобусів, які розташовані у кількох місцях збору. Раніше автобуси приїжджали майже до моста, але після обстрілу одного з них більше так не ризикують.
Говорити про пережите люди не хочуть, та й фотографуються неохоче. Більшість тих, кого ми зустріли, з дітьми. Дехто йде і плаче. Питаємо: «Ви звідки?». Жінка з дитиною каже: «З Ясногородки». «Там зараз стріляють?», — відвертається і схвально хитає головою.
Ясногородка зараз знаходиться на окупованій ворогами території — люди подолали понад 25 кілометрів, щоб втекти від загарбників.
На зустріч нам іде ціла родина — кілька дітей та старші люди. Коли десь зовсім поруч лунають гучні вибухи, до них підʼїжджає автівка, і хлопці з неї допомагають людям швидко застрибнути. Після цього вони просто на узбіччя відкидають стару порепану тачку, на якій ці люди везли свій невеликий скарб, та на повній швидкості вирушають геть з цього місця.
Підходимо ближче, до взірваного моста. Нас зупиняє український військовий, каже — далі не можна.
«Там взірваний міст, по той бік — блокпост росіян і снайпери. У них вказівка розстрілювати всіх, крім Червоного Хреста. Вони навіть людям сказали виходити з білими прапорами, бо тут начебто ми людей розстрілюємо», — каже він.
На узбіччі дорогою до мосту розкидані білі шмати — очевидно, люди справді виходили під білими прапорами.
На узбіччі лежать яблука та зламані квіти.
Повертаємося назад. Біля дороги стоїть спалена автівка, у ній — дитячі іграшки. Поруч у лісі помітні вирви від снарядів.
Частину людей відвозить чорний старенький «Мерседес». Його водій, Микола, курсує туди-сюди поміж населеними пунктами. Каже, родину вивіз, а сам залишився допомагати евакуювати людей і допомагати військовим.
«Два дні поспіль ми через міст навіть бабусь на собі переносили, бо там не міст зараз, тільки його залишки. Там слизько, і треба воду переходити, — розповідає він. — Зараз ми сюди виїжджаємо на своїх легкових автомобілях, щоб швиденько забирати, бо буває так, що тихо-тихо, а потім як насипають, трощить».
Микола — праворуч
Звʼязок тут ловить погано. Чоловік розповідає, що евакуація розпочалася ще 7 березня: люди виходили з тих сіл, які зараз перебувають фактично під російським контролем. Найгірша ситуація, за його словами, — у Казаровичах, що по той бік підірваного моста. Зараз звідти не випускають людей.
«У мене кум пропав десь, вивозив по ту сторону (моста, — ред.), і по його документах звідти вийшов якийсь незрозумілий дядько, а кума шукаємо із суботи. А ще його машина на мосту побита стоїть. Ніхто його не бачив, не чув і не знає нічого», — каже він.
Чоловік питає: «Хочете, ракету покажу?». Ми погоджуємося.
За лісом розташувалися Козаровицькі дачі — майже хутір. Наш провідник розповідає: «Туди сьогодні за десять до четвертої ранку прилетіло».
На щастя, ніхто не постраждав. Ракета — схоже, снаряд від «Точки-У», — розвалилася, втрапивши у двір одного з будинків.
Інші будинки теж постраждали. Один із них обстріляли мінами. У дверях до будинку помітні отвори, пробиті осколками снарядів.
Микола каже, що тут у будинку ховалася ціла сімʼя. Діти з мамою встигли забігти до підвалу, а троє інших загинули.
«У нас уже і в хати прилітає — учора зранку я в сараї гасив вогонь із сусідом. Три ракети прилетіло в село. Усіх уже повідправляли з села — дівчат, дітей. Таке, готуємося. Вчора цілу годину десь в обід військову частину з важкої зброї розстрілювали. Просто гриміло тут півдня», — каже Микола.
По дорозі показує у лісі спалену автівку. Каже, снаряд влучив у першу ж ніч війни. Трьох загиблих поховали поруч.
Микола трохи розповідає про себе. Служив у морському флоті. А корабель, на якому він ходив, зараз затоплений. Перепитуємо: «Гетьман Сагайдачний?» Він сумно киває. Вибачається: «Ви вже вибачте, що я неголений. Часи такі».
Повертаємося до мосту, бачимо, що з протилежного боку повертається Червоний Хрест. Розпитуємо їх, як справи по той бік переправи. Керує ними командир Вишгородського району загону швидкого реагування Андрій Сологуб. Каже, так сталося, що він опинився на окупованому загарбниками боці, звʼязок обірвався. Але він зміг організувати місцевий пункт медичної допомоги, де лікують постраждалих. Крім того, саме цей загін Червоного Хреста передає на той бік гуманітарну допомогу, посилки, інколи — паливо.
«Сьогодні, на жаль, тільки сьогодні ми потрапили в Козаровичі, людей звідти не випускають. Ми завезли трохи продуктів харчування, медикаментів. Намагаємося евакуювати всіх, кого можна», — розповідає Андрій Сологуб.
За його словами, про евакуацію доводиться домовлятися з окупантами.
«Там залишається Україна. Це і є Україна. Тому коли кажуть «Слава Україні! — Героям слава», то це оті герої залишаються там. Герої, які захищають і які там допомагають людям. Спробую через день-два організувати невеличкий гуманітарний конвой до Катюжанки і Іванкова. Планую на Чорнобиль. Подивитися, що там з людьми, яка там ситуація», — ділиться з нами своїми планами Андрій.
