Марина Ярова більшу частину життя прожила у Донецьку. З чоловіком виховали двох дітей, у 2012-му придбали омріяну нову квартиру. Проте обжитися в ній не встигли через початок війни на Сході України. Сім’я Ярових спакувала життя в одну валізу та переїхала у передмістя Києва — місто Ірпінь.
Вже в Ірпені Ярових застала широкомасштабна війна. По місту, яке ніяк не вдавалося повністю захопити, російські військові щодня гатили з сусідньої Бучі. 6 березня 2022-го російський снаряд влучив прямо у квартиру Ярових. Той день став для сім’ї фатальним — атаки не пережили Михайло Яровий та його син Сергій. Дружина й матір Марина Ярова поділилася зі «Слідством.Інфо» деталями пережитої трагедії.
Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо».
ЖИТТЯ «ДО»
Марина Ярова підключається до розмови з журналісткою «Слідства.Інфо» через відеодзвінок, бо вже три роки з донькою та онуком живе у передмісті Парижа. Дещо хвилюється через недосконалу українську: пояснює, що до того, як снаряди окупантів вбили її найрідніших людей, розмовляла російською. Виникає кількасекундна пауза, бо на очах у Марини — сльози. Дещо приборкавши емоції, жінка додає: «Зараз ми не розмовляємо російською принципово».
Марина Ярова
Марина та Михайло Ярові познайомилися, ще коли були студентами. За 5 місяців зіграли весілля.
«Це був союз від Бога, мабуть. Так ми й залишилися одне біля одного на 35 років», — каже Марина Ярова й згадує, як невдовзі після розпису у них народився син Сергій, а за 2,5 роки — донька Яна.
«Ми ніколи не жили дуже заможно, але чоловік завжди намагався зробити так, щоб у нас все було», — каже Марина.
Марина та Михайло Ярові
2012-го, після багатьох років праці тазаощаджень, подружжю вдалося придбати омріяну квартиру в Донецьку. Однак через пів року після переїзду пакувати речі довелося знову, адже Росія розв’язала війну на Сході України. Залишатися в окупованому місті Ярові не хотіли, тож вирішили виїхати до рідних у Хмельницький.
«Виїхали, як усі: з валізкою, шортиками, футболочкою. Ми думали, це буде ненадовго, бо виїжджати з Донецька було просто: ніяких проблем не було ні з цієї, ні з тієї сторони. Ми були впевнені, що дуже швидко все вирішиться і ми повернемось додому», — пригадує жінка.
Ви можете підтримати нашу роботу з викриття злочинів російських військових і підписатися на щомісячний донат на Монобазі!
Вже зовсім скоро Ярові усвідомили, що війна не скінчиться ні за день, ні за місяць. Залишатися у родичів на тривалий час сім’я не хотіла, тож почала шукати місто для облаштування нової домівки. В око впав Ірпінь — мальовниче зелене містечко неподалік від Києва, що нагадував родині Слов’янськ на Донеччині.
Аби придбати там квартиру, Яровим довелося продати автівку. Донька Яна незабаром вийшла заміж: тоді Ярові придбали ще одну квартиру, продавши житло у Донецьку. Вони часто ходили одне до одного в гості, адже 2018-го народився онук Михайлик, якого назвали на честь дідуся.
-
- Сім’я Ярових
-
- Михайло Яровий з онуком
«ЗАДАЧА — ВИЖИТИ»
Саме дідусь Михайло й допомагав заспокоювати Михайлика-молодшого на паркінгу будинку, куди перемістилися Ярові після того, як Росія повномасштабною війною пішла проти України.
«Ми вирішили, що будемо сидіти на паркінгу, поки закінчиться гаряча фаза. Ми сподівалися, що нас звільнять, вірили в добро. Людей було дуже багато, бо це єдиний паркінг на весь Ірпінь. Коли було оголошення про загрозу обстрілу, всі ховалися, як миші, і не виходили. Поки було безпечно, люди виходили на вулицю, бігли купувати ліки для серця, заспокійливі, їжу. Це все, чим займалися люди. Задача — вижити», — згадує Марина Ярова.
У перервах між обстрілами жінка ходила до себе додому, де залишався її син Сергій. Чоловік не «переїхав» на паркінг, бо хотів долучитися до місцевої тероборони, проте ніяк не виходило, бо вона вже була сформована.
Сергій Яровий
3 березня 2022-го доньці Ярових — Яні — виповнилося 30 років. Ювілей довелося відзначати також у темному та холодному паркінгу, проте невеличке свято організувати все ж вдалося.
«Ми простояли дві години в черзі, щоб зайти в «Новус», там були імпортні тортики. І на той момент цей тортик коштував близько 300 грн, це дуже було дорого, ми б собі таке ніколи не дозволили. А чоловік каже: «У дитини день народження, купи». І в нас є фотографії — ось цей день народження моєї доньки. Доньці 30. Це був останній день народження з татом», — згадує Марина.
Яна Ярова з сином Михайлом на паркінгу
Вже за 2 дні Ярові вирішили евакуюватися з Ірпеня: продуктів було обмаль, а знайомі з Бучі вже попереджали про те, що окупанти чинять справжні звірства. 6 березня на виїзд формувалася ціла колона, Ярові вирішили до неї долучитися. Вранці поїхали забрати й сина: він мав прийти на паркінг до рідних сам, але випадково проспав.
Ця затримка тоді врятувала Яровим життя. Вони прагнули наздогнати колону, а натомість побачили автівки, що на шаленій швидкості їхали вже у зворотному напрямку і сигналізували Яровим про небезпеку.
«Ми теж розвернулися і поїхали за ними. Заїхали в паркінг, закрили за собою ворота, і тільки тоді вони почали розповідати, що там, де був виїзд на Житомирську трасу, в лісочку в кущах стояв замаскований танк, були кулемети. І росіяни просто розстріляли колону. В першій машині там взагалі всі були мертві. Всього 5 машин розстріляли. Була вбита дитина, були поранені. І виходить, що затримка мого сина врятувала нас. Бо за характером мого чоловіка ми були б першими в тій колоні», — каже Марина Ярова.
Увечері того ж дня родина вирішила піднятися в свою квартиру, на 15-й поверх, аби 3-річний Михайлик міг хоч трішки побути в домашній атмосфері та заспокоїтись. Там же хлопчика вклали спати. Раптово прогримів сильний вибух, будинок здригнувся.
«Ми зрозуміли, що це дуже поряд десь. Не змовляючись, донька схопила синочка і вискочила в спільний коридор, який веде до ліфта. І я бігла наступною, а за мною були син і чоловік. Донька вискочила, і я за нею. А далі я вже пам’ятаю себе, що я на підлозі, що кругом пітьма. І запах, я вам не можу передати, це щось техногенне якесь, я не знаю», — згадує жінка.
«ВІН ПРОКЛИНАВ ПУТІНА. ЦЕ ОСТАННІ СЛОВА МОЄЇ ДИТИНИ»
Навпомацки Марині вдалося знайти доньку та онука, вони були цілими. Обізвався й син, але він був заблокований завалами у квартирі й кричав: «Мамо, хватай Янку і малого, тікайте!». Марина розуміла, що сину потрібна допомога, бо він був поранений, але пробратися до сина не могла.
Заблокованим у квартирі залишався і чоловік Марини Михайло. Жінка чула лише його дихання, але сказати бодай щось він не міг.
Квартира Ярових після влучання окупантів
Марина з донькою та онуком повернулися на паркінг за допомогою. Після цього в квартиру Ярових піднялися вже місцеві чоловіки, але й вони не змогли нічим зарадити. Повернувшись в укриття, вони уникали Марини, ховаючи від неї очі. А згодом сказали: «Чоловіка вже немає, а сині нічим не допоможеш». І пішли.
«Я сказала, що так не можна, дайте мені, в кого що є: бинти, простирадла, я сама туди піду. Зі мною пішли ще наші сусіди по поверху: старенький дідусь і його донька, вони обидва лікарі. І ось цей дідусь з астмою йшов позаду нас потихеньку на 15-й поверх. А я з його донькою піднялися наверх», — розповідає співрозмовниця.
На порозі квартири Марина побачила свого чоловіка. Від отриманих травм 54-річний Михайло помер — у нього була пробита голова. На кухні лежав син Сергій.
«У нього були переламані ноги й повністю відкритий живіт. Внутрішні органи були назовні. І я розуміла, що нічим зарадити без лікарів», — зі сльозами на очах згадує Марина.
Сусідка зробила 33-річному Сергію знеболювальний укол. По обличчю медикині Марина зрозуміла, що надії на те, що її син виживе, немає. Тож попрохала її вийти з кімнати, аби встигнути з ним попрощатися.
«Я була зі своїм Сірьожкою, скільки часу було відведено. Моєму сину було настільки боляче, він просив: «Мамо, вбий мене. Я не можу це терпіти». Крім цього, він проклинав Путіна. І було найжахливіше, що це останні слова моєї дитини. Не про радість життя, не про те, що чогось не встиг», — каже жінка.
На ранок наступного дня Марина разом із сусідом востаннє піднялася на 15-й поверх. Прагнула попрощатися з рідними, а ще — задокументувати наслідки трагедії, яке в її життя принесла Росія. На телефоні сусіда було ще кілька відсотків заряду, тож вона попросила його відзняти те, що залишилося замість квартири. У кадр потрапили й тіла сина і чоловіка. Це 26-секундне відео нині слугує доказом у Європейському суді з прав людини, куди згодом звернулася Марина.
З донькою та онуком Марині вдалося вибратися з Ірпеня через Романівський міст. Там зустріли журналістів, які допомогли їм виїхати до Франції. Усі документи довелося відновлювати через посольство, адже вони згоріли на 15-му поверсі.
Знайомий Марини після деокупації Київщини домовився, аби тіла її рідних кремували. Їхній прах Марина забрала у Францію.
«Своїх я поховала тут. Щоб онук міг до дідуся прийти і покласти йому на могилу квіточку», — пояснює Марина.
Марина Ярова поховала рідних у Франції
Донька та онук Марини вже вільно розмовляють французькою. Михайлик навчається у першому класі, а Яна займається оформленням документів, які необхідні для постійного проживання.
«Після всього, що з нами сталося, я дуже боюсь, щоб вони поверталися в Україну. Ми двічі навчені, я не хочу з долею гратися», — завершує Марина Ярова.
Читайте також: 5 злочинів у Бучі: зізнання російського солдата та «Заберемо багато! Як мінімум, Донецьк, Херсон і Запоріжжя»: полонений росіянин після обміну хоче знову воювати проти України
