937

Евакуація із Ірпеня та навколишніх передмість Києва, де агресивно наступають російські військові — Бучі й Гостомеля — триває вже кілька днів. Зараз більшість території міста під контролем українських військ, його зачищають від російських військових. Сьогодні туди не допускають вже навіть волонтерів, які евакуюють людей. Росіяни продовжують бомбити місто. 13 березня тут убили іноземного журналіста, тому зараз журналістів туди не допускають. Журналісти «Слідства.Інфо» встигли потрапити до міста в останній день перед забороною та подивитися, як місцеві допомагають людям переправитися у безпечне місце. 

Прибувши до міста, зустрічаємо військових. Одразу починаються обстріли, тому переховуємося у дворах будинків. Один із військових із позивним «Педро» показує нам результати обстрілів мирного населення російськими окупантами.

«Тут більше 10 чоловік мирного населення – бабусі, дідусі, діти, — які під час евакуації загинули», — каже він.

Показує відео із розстріляною родиною, четверо осіб. Усі накриті тканиною, на фоні чути крики військових «Не пробачимо!». І справді, схоже, росіянам тут не пробачають — за словами Педро, лише в Ірпіні від початку російської агресії загинуло близько трьох тисяч окупантів. Розповідає, що евакуювали більше 2,5 тисяч людей, але у місті досі залишаються мирні мешканці.

«Залишилося трошечки ще людей, які з-під підвалів виходять. Ми їх якнайшвидше маємо евакуювати. І з Бучі, і з Гостомеля», — каже він, і ми прямуємо далі.

Дорогою до мосту помічаємо чимало розбитих і згорілих будівель. Поруч стоїть повністю згоріла автівка, у ній лежить вціліла ікона.

Люди, яких ми зустрічаємо дорогою, розповідають про пережите не дуже охоче. Багато хто відмовляється від коментарів. Дехто вже ж ділиться історіями порятунку.

Ілля перейшов міст і почувається у відносній безпеці. У нього в руці — переноска з котом. Він майже 10 днів провів у сховищі і вирішив евакуюватися тільки тоді, коли його родина евакуювалася з Бучі, що поруч з Ірпенем.

«У мене мама була там в Бучі заблокована, де був підрив. І вони — мама і сестра, племінниці, племінниця 3-місячна — якось всі гуртом зібралися і пішли, і з Бучі сюди пішки дійшли якось, не знаю як. Я вирішив, що якщо вони вийшли, то треба доганяти», — каже чоловік.

Розповідає, що Ірпінь суттєво зруйновано. Наприклад, за його словами, постраждала Податкова академія. Але там досі залишаються люди.

«Там якраз керівництво, студенти, кадети ще у перші дні потихеньку виїжджали-виїжджали, а я сидів з тестем з тещею. Там все було організоване у підвалі. Всі сховані. 4 чи 5 березня якраз прилетіли «Гради», ну і там акадємію розбомбило, але все одно там без світла і без води люди сидять», — каже він.

Бажаємо йому безпечної мандрівки і прямуємо далі.

Попереду нас — Романівський міст. Саме через нього ведеться евакуація населення. Оскільки міст підірваний, люди нашвидкуруч зібрали переправу із дошок та підручних засобів. Не всі здатні її подолати — старших людей переводять родичі або військові.

Порівняно із першими днями, потік людей суттєво зменшився.

Вдалині помітний дим — це горять обстріляні окупантами будинки у Бучі. Здалеку чути вибухи — військові заспокоюють, кажуть, то «наші», а місто — під контролем Збройних сил України. Але диверсійні групи ще досі пересуваються місцевими парками.

Нас зупиняють військові і кажуть, що далі клумби за мостом у парку якраз ховаються таки росіяни, тому туди йти небажано. Як потім зʼясувалося, у день наших відвідин Ірпеня українські військові зачистили цей парк, ще й зібрали немало трофеїв.  

Ми обережно продовжуємо свою мандрівку в бік центру. Навколо — розстріляні росіянами будинки. У дворах чимало спалених авто.

Назустріч нам іде старший чоловік із сумкою. Питаємо у нього, чи збирається він евакуюватися. Каже — ні, пережив одну війну, переживе і другу.

«Я не евакуюватимусь. Тому що я один. А сьогодні в моєї бабулі день народження, я її недавно поховав», — і починає плакати.

Поруч зупиняється машина. Водій питає чоловіка: «Ви їдете? Куди ви хочете?», а той відповідає: «Ні, не їду. Я вже прийшов».

Поруч із нами — місцева церква. Тут організували пункт допомоги біженцям з Ірпеня і навколишніх міст, створили сховище, де переховувалися люди. Зараз тут залишилось мало людей, дехто приходить по гарячу воду. Кажуть, що допомогли шести тисячам людей.

Місцеві — жінка Зоя та її чоловік — організували побут для біженців.

«Ми тут, допомагаємо людей вивозити. Можна тут лишитися, переночувати, поїсти, гарячий чай і відправляємо їх туди на міст. Поки була ще дорога, формували колони, їхали люди колонами. Хто боявся сам виїжджати машиною, вони всі збиралися тут і відправляли. Зараз вже днів 5 чи 6 вже немає можливості машиною їхати, тому тільки так. Тільки до Романовського мосту, там допомагаємо перейти пішки», — розповідає Зоя.

У них є генератор, але вмикають його тільки щоби підігріти воду чи зварити суп. Опалення, світла та води немає. Тому воду добувають із колодязів та джерел. Каже, що навіть старі бабці беруть тачки із 5-літровими каністрами та йдуть по воду за потреби.

У дворі потрохи збираються біженці, людей 15. Чекають на автобус. Один із них, Ярослав, розповідає свою історію.

«Жили у себе вдома в місті Ірпінь, недалеко буквально пів кварталу звідси. Тримались до останнього. Отримали міну у двір, є пошкодження будинків. Сиділи в цоколях до останнього, надіялися, що буде нормальна інфраструктура, думали, що руські війська відійдуть, що все буде цивілізовано. Якось воно наладиться. Але сьогоднішній день показав, що нічого не налажується, великий вчора був обстріл», — розповідає чоловік.

Вирішили евакуюватися. Залишилося їх чотири сімʼї, всі з дітьми. Планували на Київ, а там як вже вийде. Із переноски, яку тримає його дружина на руках, визирає кіт. Схоже, що віддалені вибухи вже його не лякають. На чужих людей навколо він реагує теж доволі спокійно.

Інша родина, поруч, каже, що тікати їм доводиться вже вдруге.

«Ми у 2014 році з Донецька пішли з тої ж причини. А тепер, виходить, і звідси треба йти», — каже чоловік.

Їм досі важко, адже вони одного разу вже втратили дім. Головне для них — щоб дитина почувалася у безпеці, а там буде видно. Правда, кажуть, діти вже навчилися розрізняти, хто стріляє.

«Каже, «мамо, тату, це добре, це від нас, це ППО, це нормально», — розповідає чоловік.

Поруч із церквою зустрічаємо і місцевого депутата Артема Гуріна, він захищає місто із автоматом. Дозволяє себе сфотографувати. Розповідає, що залишилося, за їхніми підрахунками, близько 500 людей у місті, здебільшого — важкохворих, або тих, хто не хоче покидати укриття. 

Розповідає випадок про родину, маму і двох дітей, які не хотіли їхати.

«Силами тероборони ми їздимо по всіх вулицях, шукаємо якихось людей, де хто є, питаємо, хто з сусідів лишився; нас проводять, якщо там літні люди чи мами з дітьми. Буквально вчора, там сіра така зона, ми зайшли в підвал, 9 місяців дитина і 6 років. Просто сиділи 5 днів в темноті, в них був вихід на вулицю, але вони боялися, бо це там незрозуміла така територія. Ми за них взяли, вони не хотіли виїжджати. Вона казала, в мене там батько, брат, сват, кум десь поряд. Ми просто силою її взяли і вивезли на Романівку, зв’язалися потім з рідними, і ще там рідних трохи довезли туди», — розповідає він.

На окупованих територіях ситуація складна.

«Те, що ми чуємо, то там ситуація дуже печальна. Вони не випускають, вони їх тримають у полоні, особливо ті будинки, які лишаються біля їхніх блок-постів, якихось укріплень, бліндажів. Вони як у заручниках», — каже чоловік.

«Немає жодного району, де би не було (ушкоджень — ред.). Я виходив з району, називається Паспортний стіл, виходив і там мінометний обстріл. Тут взагалі нікого не було, крім тероборони. І то це були патрулі, які контролювали місто від мародерів у першу чергу. Коли почався наступ, то він почався з того, що вони просто вдарили по одному розподільному пункту. Світло у всьому місті одразу зникло. Потім наступна ціль була водоканал. За вечір до цього вони авіаударами били газові труби, газові розподільчі станції. У нас за ніч до наступу почали з того, що ми брали газову службу під конвоєм наших хлопців, їхали намагалися якось полагодити ці ушкодження», — розповідає про ситуацію в місті.

У місто далі нам йти не радять. Кажуть — є загроза обстрілів, тому краще повертатися назад, до мосту.

Уже на мосту зустрічаємо військових, які переносять пораненого чоловіка. Його вкладають у швидку, поруч стоїть літня жінка, його дружина.

Повертаємося до вʼїзду в місто. Вервечка біженців не вщухає, їх розсаджують по автобусах та автівках. Хтось шукає сусідку Соню, яку не може знайти, а лишився сам, хтось намагається вгамувати домашніх тварин — собак та котів, які, очевидно, стресують від евакуації. Люди поступово покидають місто. Дехто плаче.