4876

25 лютого росіяни окупували село Луб’янка на Київщині, розташоване неподалік Гостомеля. За даними CNN, російська артилерія, що дислокувалась поруч із селом, була помітна з космосу — ворожа колона техніки тут розтягнулась на 64 кілометри. За словами місцевих, російські окупанти тут жили, розстрілювали цивільних і мародерили.

30 березня росіяни покинули Лубʼянку. А вже у травні тут затримали чоловіка, який, за версією слідства, співпрацював із ворогом.

«Слідство.Інфо» поїхало в деокуповане село на Київщині і поспілкувалося з місцевими про те, як жила Лубʼянка під час окупації та встановило, ким насправді є ймовірний колаборант.

 «У селі була незліченна кількість рашистів»

Про те, що два місяці тому нині заквітчана бузком Лубʼянка була окупована, нагадує спалена та потрощена автівка на під’їзді до села. До початку російського вторгнення тут проживало близько півтори тисячі людей. Коли росіяни всередині березня дозволили місцевим покинути домівки, залишилося лише 560 мешканців. 

Попри активний відтік селян, Ірина Петрушевська, староста Лубʼянки, перебула тут усю окупацію.

«То моя робота, моє село, я тут живу, працюю. Я за нього відповідаю. Я мала тут залишитися, я навіть не збиралася виїжджати», — пояснює Ірина.

Залишалася у Луб’янці й більша частина її родини.

Ірина Петрушевська, староста села Луб’янка

Ірина Петрушевська, староста села Луб’янка

Окупанти розмістилися у селі та позаселялися у будинки, які залишили мешканці, тікаючи з окупованої Лубʼянки. Поки стояли тут — мародерили та шкодили господарствам.

Сільська староста каже, що в тих хатах, де побували росіяни, брудно, бо ті «не вміли користуватися туалетом».

« Вони дивувалися, що в нас вуличне освітлення, асфальт у селі. Дуже себе погано вони поводили в будинках. Жахи», — пригадує староста.

Внаслідок обстрілів три будинки згоріли повністю, ще близько пʼятдесяти пошкоджено.

«У кого дах пошкоджений, у кого вікна повністю, у кого двері вибиті — скрізь заходили, скрізь все обшукували, перевіряли, грабували», — каже староста.

Пригадує, що в останні дні перед відступом росіяни приганяли вантажівки, завантажували туди все награбоване і потім вивозили. 

До середини березня вони дозволяли пересуватися селом, та з одною умовою — мешканці мали носити білі повʼязки начебто як ознаку мирного населення. Ірина Петрушевська була проти цього, та донька її переконала.

«То я так трохи збоку, щоб мало хто бачив, для себе тільки причіплювала, аби тільки пройти. Бо то для мене наче зрада була», — ділиться вона.

Каже, що росіяни не знали, що вона староста, а все спілкування з ними закінчувалося нічим — жінка відповідала українською, та йшла далі. Після 14 березня виїзд з села було заборонено, а у центрі населеного пункту окупанти облаштували свій блок-пост. 

Ірина Миколаївна розповідає, що «у селі була незліченна кількість рашистів». Вони з сином нарахували близько 800 одиниць техніки, а потім просто припинили. Схоже, саме з Лубʼянки російська артилерія обстрілювала інші населені пункти Київщини.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ҐВАЛТУВАЛИ ДІВЧАТ ТА СПАЛЮВАЛИ ТІЛА: ЩО РОЗПОВІДАЮТЬ МІСЦЕВІ ПРО ЗВІРСТВА РОСІЯН БІЛЯ КОМПЛЕКСУ «БАБУСИН САД»

«Як мені було боляче дивитися, як їдуть «гради», і вони стріляють від нас — на Бучу, Гостомель, Ірпінь. І я нічого не можу зробити. Мені так боліла душа за це все», — розповідає жінка. Вона зуміла знайти спосіб передавати дані про базування росіян, та наші військові не поспішали стріляти — каже, через те, що у селі були люди.

Остаточно росіяни вийшли з села 31 березня. До того, за словами старости, вони замітали сліди свого перебування та виводили техніку, гуркіт від якої стояв цілий день напередодні. Пригадує вона і те, що окупанти мали з собою і спеціальну техніку для спалювання трупів — мобільні крематорії, де ймовірно палили тіла загиблих як мирних, так і своїх військових. Один із мешканців Лубʼянки так і не повернувся із села Синяк неподалік, і тіло його теж не знайшли.

Розповідає староста і про долю місцевих АТОвців, якими цікавилися окупанти. «Батько з мамою (одного із АТОвців — ред.), вони живуть на Чорнобильському поселенні. Їх допитували, де їхній син, шукали, автомати приставляли. А другий АТОвець тут у нас в центрі живе. Петренко Віталік. Його навіть забирали і катували, ребра перебиті у нього були. Він потім дві неділі не появлявся додому, а тоді прийшов живий-здоровий», — ділиться вона. Питаємо про затриманого у селі чоловіка, який начебто співпрацював із росіянами. 

«Сусіди казали, шо то він здавав, що то він показував стежки в ліс»

Затриманий за звинуваченням у державній зраді мешканець Лубʼянки, за даними правоохоронців, у березні 2022 року ділився з окупантами інформацією про місця проживання колишніх АТОвців та інших людей, хто мав вогнепальну зброю.

«Зокрема зрадник надав загарбникам інформацію щодо одного з учасників АТО, після чого він був підданий тортурам та катуванням», — повідомляють у пресслужбі Національної поліції.

Чоловік також начебто показував російським армійцям у лісосмугах позиції для вигідного розташування їхньої військової техніки. Коли проводили обшук, то у нього вилучили форму, засоби звʼязку та карти Київщини. 

Карта, знайдена у підозрюваного в колабораціонізмі

Карта, знайдена у підозрюваного

Згодом чоловік пішов до Збройних сил України. Та правоохоронці у повідомленнях зазначають, що він міг бути завербованим росіянами.

«Слідству.Інфо» вдалося ідентифікувати чоловіка. Це Віктор Хомицький. Журналісти також знайшли його у соціальних мережах, та з них про нього відомо небагато.

Підозрюваний у співпраці з росіянамиВіктор Хомицький

Підозрюваний Віктор Хомицький

Більше розповідають його односельці. Староста Лубʼянки Ірина раніше працювала вчителькою початкових класів у місцевій школі. З тих часів вона і знає підозрюваного Віктора Хомицького. Каже, вчився посередньо, ніби отримав вищу освіту, рано одружився та має сина, хоча з дружиною наразі не живе. Працював на держпідприємстві «Антонов», до того — часто змінював роботи. За словами старости, часто бував нетверезим. 

Взимку у чоловіка помер батько. Схоже, вони були дуже близькі — разом ловили рибу та навіть від села брали участь у конкурсі рибалок на святі міста Буча, де отримали грамоту. Разом збирали гриби, тож навколишні ліси Віктор знав непогано. 

«Вони знають, де назбирати білих грибів у лісі. От ніхто, підуть у ліс і не назбирають. А вони завжди приходили з грибами білими. Грибники були. І навчив сина батько покійний», — пригадує Ірина. Та це все, що вона може сказати про чоловіка. 

«Сусіди казали, шо то він здавав, що то він показував стежки в ліс, кудою їхати рашистам, але це люди таке говорять. А особисто я цього підтвердити не можу, бо я не знаю, не бачила», — каже жінка. Підтвердити, чи міг затриманий розповідати, де мешкають родини українських захисників, вона теж не змогла. 

«Добре, що не проявилося, що я дійсно в АТО був»

Натомість про причетність Хомицького до співпраці з окупантами говорить вже згаданий старостою колишній АТОвець Віталій Петренко, який пройшов кілька котлів на сході у 2014-2015 роках.

«Я особисто бачив. Він їздив на БМП, показував ліс. Він дуже добре знає наш ліс, — каже чоловік. — Росіяни розташовувалися в районі Вовчої гори. Корінних мало тут, а він (Віктор – ред.) знає ліс, бо в нього батя добре ліс знав».

За його ж словами, саме Віктор показав росіянам будинок, де той мешкав, напередодні того, коли Віталія захопили у полон.

Колишній АТОвець Віталій Петренко, якого росіяни захопили у полон

Колишній АТОвець Віталій Петренко, якого російські військові захопили у полон

Чоловік потрапив до росіян 11 березня. «На блок-посту прийняли, зв’язали і спробували застосувати фізичну силу. Хотіли, щоб я визнав, що я коригувальник, навідник чи орієнтувальник. Добре, що не проявилося, що я дійсно в АТО був, але… багато запитували, тому інформація в них була», — пригадує Віталій.

В обід наступного дня його відпустили додому, то він тиждень відлежувався, бо мав поламані ребра та вибиті зуби.

«Я вже був у Вишгороді, бо до мене прибігла племінниця і говорить: “Дім твій всьо, тебе вже шукають”. Єдине, що забув заховати документи на свої 7 нагород, вони на підвіконні лежали. Вони коли з обшуком сюди ломилися, то, мабуть, знайшли їх. Бо я їх зараз знайти не можу», — каже Віталій. Повернувся він до села лише 5 квітня, вже після звільнення Київщини.

У тому, що його односелець Віктор співпрацював із окупантами, Віталій не сумнівається. «У нього ж знайшли там карту і всю двіжуху. Він нормально тут ходив, вони з ним спілкувалися, їздили на техніці, його забирали, катався по лісах, показував», — каже він. Та вважає, що росіяни могли завербувати Віктора, тому той і пішов до Збройних сил.

Поки ми спілкувалися з Віталієм, до нас підійшла жінка. Це — мати затриманого за звинуваченням в державній зраді Віктора Хомицького, Людмила. Поки спілкуємось, вона запрошує чоловіка зайти до неї, бо має «не по цьому питання».

«Що мати може поганого про сина сказати?»

Мати Віталія, Людмила, відмовляється говорити про сина на камеру, посилаючись на заборону адвоката. Жінка з самого початку заявляє, що вона хворіє — у неї онкологія та метастази, та часто про це згадує, уникаючи запитань про її сина, якого затримали за звинуваченням у державній зраді. 

Про сина Людмила Григорівна каже, що він добрий, недурний і з вищою освітою. Та трохи розповідає про його роботу на «Антонові»: «Літак пускав, «Мрію», отой, що розбили». 

«Я багато чого не пам’ятаю, де він був, що робив… Казав, як тікав уже звідси, то побачив у Немішаєво руку відірвану. Дзвонить і каже: «Мамо, ти мене благословляєш на війну?». Кажу: «Ні, ти що, дурний». «Мамо, що б ти побачила, що там було», — пригадує жінка.

Та коли питаємо, чому ж прийшли правоохоронці за її сином, припускає, що, мабуть, справу проти нього відкрили. «Що ж він ото наробив», — каже жінка. І додає: «Що мати може поганого про сина сказати?». Та наостанок відмовляється дати телефон друга сина, який міг би про нього щось розповісти.