Світлана дізналася про вагітність на 23-му тижні — для аборту вже запізно. Так на світ з’явився її наймолодший син, якого жінка народила від російського окупанта-ґвалтівника.
Правоохоронці розслідують цей воєнний злочин: жінку визнали потерпілою, а слідчі продовжують шукати її кривдника. Тим часом Світлана виховує шістьох дітей. Найменший син обіймає її й цілує без жодних нагадувань, а вона зізнається: лише тепер вчиться бути для своїх дітей тією лагідною мамою, якою завжди хотіла стати. «Слідство.Інфо» публікує її історію вперше.
Три хлопчики і три дівчинки
День 32-річної Світлани мало чим відрізняється від днів інших багатодітних мам: приготувати їжу, прибрати, попоратися на городі, забігти до магазину і поміж усім цим — няньчитися з дітьми. Найменший син від Світлани майже не відходить.
Старші доньки доглядають за трьома молодшими братами, які теж намагаються допомагати: то принесуть воду в кружці, то відчинять двері, то простягнуть мамі потрібну річ.
Найстаршій доньці — 16, наймолодшому сину — 3 роки. Так склалося, що діти від різних чоловіків. Усіх шістьох жінка виховує самостійно.
Дитячий сміх у домі Світлани чути ще з вулиці. Біля хвіртки на ланцюгу заливається гавкотом песик. До стріхи будинку тягнеться кущ троянди. На мотузці, натягнутій від гаража до сараю сушиться з десяток різнокольорових штанців і кофтинок — від найменшого розміру до підліткового.
Від власників і власниць цього одягу раз у раз тікають руда кішка з кошеням — ті намагаються взяти їх на руки і погратися.
Світлана запрошує нас з операторкою на подвір’я, і відразу зрозуміло: жінка готувалася до нашого приїзду — одягнула чорну футболку з візерунками на плечах, рожеву спідницю вище коліна, а темне фарбоване волосся зібрала в хвіст. На шиї в неї ланцюжок, на пальцях кільця.
У будинку задуха, та всі семеро ховаються там від спеки. Дівчата сидять у телефонах, хлопці складають конструктор.
Ми привезли фарби, й дівчата-підлітки ніяково посміхаються: вони вперше бачать, як мама береться за пензлик і виводить жовті лінії. Найменший хлопчик приносить склянку води. Світлана усміхається: «Мамі водичку приніс». За мить діти вже сперечаються через пензлик, вона спокійно їх розводить: «Почекайте. По черзі».
Світлану малювання захопило. Хоч психологи і радили їй малювати в моменти, коли накопичуються спогади про зґвалтування, та вона ніяк не наважувалася.
Сімʼя орендує двокімнатний будинок на Миколаївщині. У це село жінка переїхала з деокупованої Херсонщини. У своєму рідному селі Мала Олександрівка Світлана залишитися не могла — все нагадувало про пережите під час окупації.
Діти сплять на двоярусному ліжку і диванах, на стільчику речі, які, певно, не помістилися у забиті шафи. Світло тьмяне навіть ополудні. В одній з кімнат компʼютер, в іншій — пузатий телевізор. Пістряві килими вкривають і підлогу, і стіни.
Дитячих майданчиків поруч немає, як і дитячого садочку. Старшому сину вже шість років, та до школи він піде наступного року — наразі ще погано розмовляє.
Світлана, зростаючи, не знала, що таке лагідне ставлення від батьків. Дитиною уявляла своє майбутнє зовсім інакше. Хотіла стати бухгалтеркою, щоб працювати з комп’ютерами, вчилася на кухарку, мріяла народити хлопчика й дівчинку, вже після 20-ти.
Світлана нарешті лишається сама в одній з кімнат і мовчки вдивляється у своє відображення в дзеркалі. За секунд десять відходить. Здається, ще мить — і заплакала б.
Лише після цього починає розповідати: «У мене шестеро дітей, найменший — від окупанта. Порівно: рівно три хлопчики і три дівчинки».
«Йди з ним»
Ще взиму 2022-го Світлана не вірила, що Росія справді наважиться почати велику війну. Каже, жила вона безтурботно, ніде не працювала, виховувала дітей, зокрема новонародженого хлопчика від співмешканця Олега.
«Перед Новим роком відкрила TikTok. Дивлюся, відео попадається, що війна почнеться. Я така: гі-гі, га-га. Яка там війна? А як уже почалася, то мені вже було не до сміху», — згадує Світлана.
На початку березня 2022 року в село Мала Олександрівка заїхали російські танки. По будинкам почали ходити окупанти — шукали чоловіків із військовим досвідом, молодих жінок і дітей, пригадує Світлана. Усі її сусіди розʼїхалися, тож жінці з дітьми стало страшно. Тоді вона переїхала на сусідню вулицю, до будинку Олега. Уже там росіяни хотіли викрасти її найменшого сина — прийшли в дім і погрожували їй. Вона пригадує: «Росіяни шастали по кімнатах і на даху шукали незрозуміло що. Якось заходять і кажуть: “Нам малий треба, забираємо його на Росію, нехай там живе”. А потім ще казали: “Ти ж не думай, ми можемо просто тебе вбити і забрати”».
Врешті дитину росіяни не забрали.
Світлана переважно була вдома, а от Олег все частіше ходив деінде. Вона думала, що десь косить траву. А потім чоловік почав повертатися все пізніше, і все частіше п’яний. Жінка до останнього не знала, що співмешканець випивав з російськими військовими. У травні 2022 року Олег приїхав до їхнього двору з двома росіянами. Покликав Світлану з хати. Вона пригадує: «Каже: “Знайомся, це Шах — кличка, а цей… навіть другої клички не пам’ятаю — його брат”. Я вийшла, щось відповіла і пішла».
За кілька днів після знайомства росіяни з Олегом знову приїхали до будинку. Пообіді під’їхав білий бусик, й чоловік сказав Світлані: “Тобі потрібно з ними поїхати”. Вона намагалася відмовитися: «Як тільки не просила. Я не знала, куди їду. Я не хотіла нікуди їхати. Врешті, вирішила їхати. Тільки дійшла до хвіртки — мені одягнули чорну маску, якусь темно-зелену, на очі. Співмешканцю не одягали. Він теж був у машині».
За 15 хвилин машина зупинилася, й російські військові зняли зі Світлани маску. Вона побачила ринок, банк, магазини — і впізнала сусіднє село, Велику Олександрівку.
«Співмешканець каже: “Ти йди з ним” і показав на “Шаха”, — переповідає Світлана. — Я не вагалася, бо в цього росіянина була з собою граната, ніж, зброя. Ми піднялися на другий поверх магазину. Я глянула у вікно, а людей взагалі не видно. Крикнути: “Допоможіть”? Мене все одно не почули б. Але я все ж крикнула у вікно.
Закрилися двері, він зняв із себе цю всю зброю… Навіть не знала, де мені подітися. На підлозі були якісь клейонки й одяг… Граната залишилася біля нього під час зґвалтування, це тривало, напевне, хвилин п’ять. Я не хотіла і плакала. Він казав: “Не плач, не плач”. Я вже зрозуміла, що плач для них нічого не значить.
“Не кричи”, — казав він, і рот закривав, щоб не кричала».
Після зґвалтування військовий одягнув зброю назад: «Я просто вибігла і крикнула: “Допоможіть!” А він мені знову з цим своїм особливим акцентом: “Что ти орьош. Тєбя всьо равно нікто нє услишит”. Тоді людей взагалі нікого не було навкруги. Були обстріли, вибухи».
Додому Світлану везли тим же білим «бусом», ті самі двоє російських військових і Олег. Кілька днів після зґвалтування Світлана нічого не казала йому: «Я не знала, як Олег на це зреагує. Ті ж росіяни кожен день продовжували їздити до будинку співмешканця. Тоді я вже не виходила до них, але знала, що ґвалтівник повернувся у наш будинок».
Коли вона все ж наважилася розповісти чоловіку, той розізлився і відповів: «”А що ж ти поїхала?” А я кажу: “Ну ти сам казав, що треба їхати”».
До російського командування Світлана побоялася звернутися, адже ґвалтівник міг знайти її і вбити. Вона чула подібну історію: «Неподалік, у селі Давидів Брід, жінку ґвалтували при чоловікові. Вони пішли поскаржилися російському командиру, і їх обох одразу вбили».
Згодом Олег так сильно напився, що побив малого сина Світлани від колишнього чоловіка. Росіяни дізналися про це і побили співмешканця. Той злякався, переплив через Інгулець на неокуповану територію, і Світлана залишилася сама з дітьми. Більше росіяни її не чіпали, навпаки — за вказівкою старости села навіть привозили молоко і памперси.
Сім місяців Світлана прожила в Малій Олександрівці під окупацією. Тоді з півтори тисячі місцевих залишилося всього триста. Звільнили село українські десантники на початку жовтня 2022 року. Наступного ж місяця Світлана виїхала. Каже, залишатися там більше не могла — усе нагадувало про пережите.
Вже на підконтрольній Україні території жінка звернулася до гінекологині: «Коли курила — мене нудило, тільки й все. Я знала, що це від тиску може бути. Там в окупації тесту ніде ж не було, де той тест взяти? А вже як сюди приїхала, почала чути серцебиття дитини. Як дитина б’ється рукою, ногою. До останнього себе відмовляла, може, це неправда».
Гінекологиня повідомила, що термін вагітності — вже 23 тижні. Того ж дня лікарка звернулася до поліції та заявила про пацієнтку, яка пережила зґвалтування. Правоохоронці опитали Світлану та відкрили кримінальне провадження.
Жінка вагалася, чи не зробити аборт. Але її почали відмовляти: «Мама, сестра, лікарі казали, що дитина вже сформована. “Чого ти гріх будеш брати на себе?” Так я і не наважилася».
Через три місяці народився хлопчик. Пологи минули легко. Дитина здорова.
«Хай би поніс покарання»
Перші місяці після пологів були непростими. Світлана боялася, що син зовнішньо буде нагадувати їй ґвалтівника. Каже, поки що цього не сталося. Можливо й тому, пояснює жінка, рідко згадує про знущання.
Зараз хлопчику три роки. Він найменший у великій родині. Світлана каже, що любить всіх шістьох дітей однаково сильно.
Поки ми розмовляємо у дворі, хлопчик то приносить мамі воду, то намагається вихопити у старших пензлик, коли всі разом малюють. За кілька хвилин він уже біжить назад і міцно обіймає її.
«Йому і казати буває не треба, він сам бере обіймає. Коли виросте, думаю, все зрозуміє. От у ньому вже зараз є щось інше, доросле», — каже Світлана. Водночас зізнається, що тільки вчиться бути мамою: «Якось нам вже до цього двору мужик привозив дрова разом зі своєю донькою. Він на малу якось лагідно сказав, і я перший раз в житті почула, що до дитини можна лагідно звернутися».
З 2024-го Світлана знову курить, іноді їй сняться жахіття, як-от могила — цими словами натякає, що їй нелегко. Також планує повернутися до роботи з психологинею.
Правоохоронці визнали Світлану потерпілою у справі про воєнний злочин. За словами начальника відділу слідчого управління ГУНП у Херсонській області Ігоря Дем’янюка, слідчі встановили кількох російських військових, які могли бути причетні до зґвалтування, однак Світлана нікого з них не впізнала. Слідство триває. Поліція Херсонської області розслідує 270 злочинів, які вчинили російські військові під час окупації на території Великоолександрівської громади: двох людей росіяни вбили і двох зґвалтували.
Світлана не приховує, що хоче для свого кривдника найсуворішого покарання. Каже, він має понести таку саму відповідальність, як і решта російських військових, які вчиняли сексуальне насильство над українськими жінками: «У полоні хай би сидів, як наші. Наших росіяни закривали у колодязі, погребі — просто звичайних людей, які нічого не зробили. Його ось так закрити б і забути на якийсь час. Хай поніс би покарання. Хай би всі російські військові понесли, що знущалися над жінками. Я їх вважаю пі***сами, які приїхали і натворили такого в Україні… Я страждаю, а ще окрім мене скільки людей… Скількох вони вбивають. Вони не люди, вони тварі».
Поки триває розслідування, Світлана щодня займається тим, що для неї зараз найважливіше — виховує шістьох дітей. Найменший син, якого вона колись боялася не прийняти, підбігає до мами з маленьким рудим кошеням: «На, гладь!». А тоді й сам горнеться до неї.
