Частину зниклих безвісти так не знаходять ні за рік, ні за п’ять років. Так само є частина знайдених тіл чи частин тіл, які так і не вдається ідентифікувати. В Україні теж: на сайті МВС існує розділ із десятками моторошних фотографій людей, особи яких невідомі.
Пошук кожного зниклого та кожної зниклої, як і ідентифікування невідомого тіла — завжди детективний процес. Не обходиться без роботи слідчих, медичних експертів, архівістів, дантистів та громадських активістів. Видання Mosaic описує випадок ідентифікації тіла, знайденого в озері на півночі Сполучених Штатів Америки. Із дозволу видання наводимо цей репортаж авторства Дебори Гальбер українською.
Лютневого ранку в містечку під Нью-Йорком чоловіки та жінки, загорнуті в товсті зимові шуби й куртки, ішли повз високі пагорби снігу в будівлю з червоної цегли із вітражами. Рідні, друзі та партнери сиділи на лавках усередині. Чоловік, через якого вони там зібрались, був гемологом — експертом із дорогоцінних каменів. Кажуть, він мав стриману вдачу та завжди приходив на допомогу. Він був власником та керівником ювелірної крамниці, якою його сім’я володіла вже три покоління. Церква, в якій всі зібрались, була «рідною» для його родини.
Трохи раніше цього ж місяця 53-річний чоловік вийшов зі свого дому та зник. Священник звернувся до засмучених людей.
— Складно підібрати слова, — сказав він. — Наші відчуття глибокі. Ми розгублені, зранені.
Це була поховальна служба без тіла. На честь життя, остання сторінка якого була порожньою.
ПРИЄМНОГО ЛІТНЬОГО ПООБІДДЯ 2015 року байдарочник у штаті Нью-Йорк помітив у воді якесь тіло. Викликав спеціальні служби. Прибувши човном на місце й піднявши тіло на борт, працівники занотували сухі факти: дорослий білий чоловік. Без документів. У зимовому пальті, хоч надворі було 26 червня. Почалась кропітка робота із встановлення особи жертви (якщо чоловік був жертвою).
Білий бус відвіз тіло на 20 кілометрів, у тихе передмістя Нью-Йорку, де головний медичний експерт Боб Зербі працював уже 26 років. Тіла, які не вдається опізнати протягом тривалого часу, потрапляють до нього.
Загалом у США зараз налічується 40 тисяч тіл чи частин тіл, які не можуть опізнати — ціле населення невеликого містечка заховане в безіменних могилах чи лежить у темних кімнатах будівель на кшталт тієї, де працює Зербі. Останніми роками купка активістів поступово змінює цю ситуацію. Повідомляючи про проблему громадськості, складаючи базу даних тих, хто досі лежить у землі чи на медичному столі без імен.
У ДИТИНСТВІ Боб Зербі хотів бути поліцейським. Але після важкої травми коліна він змінив кар’єру на парамедика й пульмонолога: ці професії він вважає безмежними. Побачивши оголошення про вакансію в місцевому бюро медичної експертизи, він склав іспит — і з 1990-го року працює там. І запевняє, що любить свою роботу.
— Це історія, яка ніколи не повторюється. Кожна людина помирає у свій спосіб, — каже він. — Так, жодна з цих історій не є щасливою. Ти постійно стикаєшся із жахливим днем у чиємусь житті — приміром, родичів загиблого. Але ти, принаймні, допомагаєш їм із бодай якимось аспектом цього дня. Він ніколи не стане для них хорошим: воскресити людину неможливо. Але ти можеш дати живим бодай якесь розуміння того, що сталося.
Щороку чоловік із командою аналізує причини смерті близько 750 людей, які доти залишалися загадкою.
Тіло з озера Онтаріо прибуло під кінець дня. У таких випадках труп залишають у холодильнику до часу, поки медичний експерт чи асистент зможуть викласти його на стіл із нержавіючої сталі в одній з двох кімнат для розтину із вкритих лінолеумом підлогами. Особисті речі, знайдені разом із тілом, складаються поряд. Якщо вони вологі — їх розміщують на сушарці. В іншому випадку вони потраплять у паперові конверти, які підписують іменем жертви (якщо особу відомо) чи номером кримінальної справи — і датою. Медичний експерт заклеює конверти. Предмети, які вважаються доказами — приміром, кулі — зберігаються в кімнаті доказів. Особисте майно тримають у сейфі до часу, коли його можна буде передати рідним чи близьким.
Медичний експерт фотографує тіло й документує шрами, відмітини, татуювання: ніколи невідомо, що приведе до встановлення особи.
Знайдений в озері чоловік мав довгу сорочку в клітинку та коричневе пальто з бирками виробника Eddie Bauer. Його штани були з Gap, пояс — від Brooks Brothers. Він мав 31 долар та 1 цент готівкою, а також електронний пристрій, яким можна знешкодити систему безпеки. Він носив кросівки New Balance із блакитними шкарпетками, а на пальці мав кільце.
За тиждень після того, як віднайшли тіло, медичний експерт зібрав усі деталі про людину й зайшов на сайт інтернет-бази під назвою Національна система загублених та нерозпізнаних людей, або NamUs (читається як «name us», «дайте нам імена»). І чоловік у клітчастій сорочці став «Нерозпізнаною особою №14015».
ОДНОГО ДНЯ У 2010-МУ Джулі Анна Келлі заскочила до продуктової крамниці у штаті Вірджинія, щоб купити їжі своєму собаці Бастеру. Джулі тричі була заміжньою, третій шлюб обернувся 11 місяцями болю, що залишили їй гірке переконання в тому, що чоловіки є збіговиськом покидьків.
Тож вона сказала собі, що зі стосунками для неї все скінчено. Що вона виходить заміж за свою медсестринську роботу. І у крамниці, між стелажами з дешевою всячиною білявий незнайомець із акуратно підстриженою бородою зустрівся з нею поглядом.
— Ви знаєте, у вас дуже гарні очі, — почав він.
— Підлабузництво тебе нікуди не приведе, — відрізала вона.
Але, коли вони опинились в одній черзі перед касою – вона з торбою, повною харчів для собаки та він із паперовими рушниками, вони потисли один одному руки.
— Привіт, мене звати Джей.
— А мене — Джулі.
На парковці вона навмисно все робила повільно — сподіваючись, що вони заговорять іще.
Того дня вони вечеряли разом, і в наступні п’ять років рідко коли розлучались на більше ніж кілька годин. Їхні друзі називали Гарольда «Джея» Мологона «чоловічою Джулі», а її — «жіночим Джеєм». Вони обидва мали чорні мотоцикли та їздили на них удвох. Також у них були десятеро внуків та взята у притулку триколірна кішка на ім’я Снікерс. Після майже 30 років роботи пожежником Джей мав 62 роки, відставку і проблему з серцем, через яку часом доводилось викликати швидку: стукіт його серця вгамувати самостійно не виходило. Більшість днів він проводив, вирішуючи поточні побутові справи й намотуючи кола на своєму мотоциклі. Коли Джулі приїздила додому після роботи медсестрою в будинку для людей літнього віку, вони часом ходили до сімейного ресторану неподалік, де замовляли стейк та фаршировану капусту. Але частіше вони насолоджувались вечерями, приготовані Джеєм по пам’яті із днів, коли він працював кухарем на базі пожежників.
Джулі та Джей часто переписувались і зідзвонювались, тож Джулі здивувалась, коли 3 серпня 2015 року після її повернення з роботи Джей не відповів на повідомлення. Після того, як він відвіз її до будинку престарілих о 8:30 — на прощання пригорнувши для поцілунку та звично підколовши: «Ходи, зароби нам трішки грошей…» — вона пізніше міркувала, що він повернувся в їхній оббитий вагонкою двоповерховий будинок у тихому передмісті, якось протягнув свою улюблену дошку для серфінгу вузькими сходами, виніс її на подвір’я й поклав у багажник свого величезного чорного пікапу Ford.
Вона, певно, ніколи не дізнається, чому Джей пропустив призначену на той день зустріч із лікарем, залишив свій мобільний та ліки для серця вдома та проїхав дві години до віддаленого пляжу. Хоч колись він і прагнув стати професійним серфером, тепер казав їй, що серфінг — «спорт для молодих» і його серф лежав без діла принаймні п’ять років: слугувала символом його атлетизму в минулому. Втім, коли за два дні знайшли автівку Джея на вузькій смузі піску, відомій як Далекі береги — поточеній оазами дубів та кедрів, доступній лише для позашляховиків та диких мустангів, які гасали між океаном та купкою пляжних будинків — із багажника автівки стирчала дошка для серфінгу.
МИНУЛО ПʼЯТЬ РОКІВ, відколи Лорі Браскі востаннє викликали на місце злочину — але десять років, які вона пропрацювала медичною експерткою в поліції штату Мічиган, досі свіжі в її пам’яті. Були дні, коли вона хапала фотокамеру Polaroid, блокнот і альбом для скетчів — і виїжджала, щоб задокументувати й проаналізувати краплі крові на місці злочину. Зараз, як регіональна адміністраторка проєкту NamUs, вона досі часто перевіряє свій телефон на новини про віднайдених померлих — але їхні рештки тепер уже або скелети, або істотно розклались. Вже немає крові, як і потреби кудись поспішати.
Вона працює з кімнати у своєму помешканні в передмісті Детройта. До її домашнього офісу не можна дітям: жінка не хоче, щоб її маленькі сини бачили те, що бачить зі свого екрану вона. Дослідження цих зображень, як і відвідини місця смерті — це обов’язок. І також місія.
Браскі, миловидна білявка, уперше дізналась про цю місію на похоронах своєї двоюрідної бабці. Тоді їй було всього лиш чотири роки.
— Я сиділа на коліні свого двоюрідного дідуся Едді й моя мати, бабуся, дядьки та тітки усі говорили про те, як гарно виглядала Віра та як добре мортар попрацював з її тілом. «Хто це такий?», спитала я. І мені відповіли, що робить мортар, спеціаліст із бальзамування в похоронному бюро, — пригадує вона.
Невдовзі у школі, коли всі учні розповідали про бажану майбутню професію, вона, не знаючи, як правильно написати «мортаркою», повідомила: «лікаркою для мертвих людей». Постаршавши, Браскі усвідомила, що хоче розуміти, як люди помирають.
— Сама смерть мене не інтригувала. Натомість цікавив вплив смерті на сім’ї, — каже тепер вона. — Як ти слухаєш їх та комунікуєш із ними? Якщо сім’я втрачає кохану людину, як ти, не даючи їм оманливої надії, підтримуєш їхній дух?
Після того, як Браскі народила дітей та виклики на місце злочину о другій ночі стали менш зручними, вона приєдналась до NamUs — проєкту, який із 2009-го перетворився на чималу онлайн-базу даних. Вона дзвонила медичним експертам та поліцейським по всій країні, переконуючи їх внести до бази дані про неопізнані тіла чи рештки тіл. До NamUs такого каталогу не було. Спершу поліцейські не хотіли покладатись на ініціативу волонтерів, але крок за кроком вони сформували чималу базу неопізнаних тіл. Лише у штаті Нью-Йорк ця база налічує близько 1300 тіл, найдавніше — 1975 року, коли чоловіка знайшли на густо зарослій травою й деревами закинутій ділянці.
КОЛИ ЛЮДСЬКІ РЕШТКИ ЗНАХОДЯТЬ і не ідентифікують одразу, родини зниклих безвісти часто цікавляться, чи може це тіло належати тому, кого вони люблять і не можуть знайти. Це «чатування на тіло» — агонізуюче очікування ідентифікації, що підтвердила б чи спростувала їхні підозри — може тривати місяці чи навіть роки. Деякі родини перебувають у повторюваних циклах такого чатування. «Легше ніколи не стає, ти ніколи до цього не звикаєш», — написала у фейсбуці адвокатка жертв з американського штату Міссурі Мо Реінтьєс. Коли людина зникає, цикли від розпачу до надії — і назад у розпач «є частиною пекла, яке переживають ті, хто втратив кохану людину, і про яке інші ніколи не думають».
В наступні після зникнення Джея місяці Джулі та їхній спільний друг Лорі хапались за будь-які пояснення. «Ми ішли цими дорогами — можливо, ось ця причина? Можливо, ця? І жодна нікуди не приводила». Із настанням зими Джулі наповнилась гнівом: «Чи він у теплі? У безпеці? Можливо, хтось над ним знущається? Може, його відібрали на політ до Марсу? Були всі ці дивні думки. Але ні, він сказав би мені».
Вона не спить добре. Піднімається на ліжку, думаючи, що чує Джея в будинку. В минулому їй дошкуляли мігрені, але тепер вона відчуває майже постійний фоновий слабкий біль. Коли ми обідаємо в тому ж ресторані, куди вона звикла ходити із Джеєм, вона дістає з упаковки останню таблетку знеболювального й ковтає її.
Перед тим ми сиділи в її вітальні — затишній, із комином та білим шкіряним диваном — і різдвяною шкарпеткою Джея досі на комині. Жінка принесла з кухні чек за покупки, які Джей прикріпив до реклами з місцевого супермаркета. Уперше вона помітила кілька написаних ним рукою слів. Її щоки збагряніли, з очей покотилися сльози.
З 14 років Джулі знала, що хоче стати медсестрою — але хвилювалась, що закоротка права рука та зміщена долоня (із цим вона народилась і, попри численні хірургічні операції, повністю виправити ваду не вдалося) розчавлять її мрію. Виростивши трьох дітей, вона таки стала медсестрою — але це Джей, наче медбрат, доглядав за нею, коли вона мала операцію на нозі й не могла піднятися з інвалідного візка навіть у туалет. Він готував для неї сніданок і приносив його їй у ліжко. Він допомагав їй контролювати рівень цукру в крові, тримаючи діабет приборканим.
— Коли вони казали мені, що є 95 чи 98 відсотків ймовірності, що він потонув, я не сприймала це всерйоз. Не хотіла цих спекуляцій — тільки факти. А факт у тому, що тіла не було, — каже вона. — Ви думаєте, я не шерстила інтернет на випадки потопельників та знайдених тіл чи частин тіл? Я стежила за випадками нападів акул, бо в тих місцях їх чимало. Але акули можуть вкусити тебе — а тоді випльовують, їм не смакує. Вони не з’їдають людей, і бодай частини тіла мали б зберегтись. Чому їх немає, питала я рятувальників? «Ну, якщо тіло мало глибокі порізи — воно могло піти на дно», відповідали мені. Але ані пірнальники, ані сонар не показали ніякого тіла.
Джей брав Джулі на цей пляж. Саме там вона відчула хвилювання від першої поїздки по піску. Територія віддалена, але в серпні туди нерідко заїжджали туристи з пляжними ковдрами, наборами для пікніку, парасолями та стільцями. Із фотографією, на якій Джей виглядає серйозним та респектабельним, Джулі обійшла три кілометри пляжу, питаючи людей, чи бачили вони чоловіка на знімку. Як Джей міг прошмигнути крізь натовп непоміченим?
— Я досі думаю, що це жахливий сон, з якого я, врешті-решт, прокинусь, — каже вона мені. Але щоранку пригадує, що Джея досі немає. — Люди кажуть мені: «Ти колись позбудешся його одягу?» Я на те: «Ні, він же може досі бути живим, знаєте».
Хоча Джулі й знає, що Джей, швидше за все, не повернеться.
У ЛИПНІ 2015-ГО Лорі Браскі дізналась про потопельника з озера Онтаріо. Оскільки тіло знайшли навпроти Торонто, вона спершу подумала, що це може бути громадянин Канади. Але, оскільки виявили чоловіка у штаті Нью-Йорк, це була її зона відповідальності.
Браскі струменить нервовою енергією. Говорячи з нею телефоном, я можу чути, як вона ляскає ключами, як заповнює випадковими звуками порожнечу, що з’являється, поки жінка шукає якусь інформацію. Вона говорить без пауз, ставить питання й сама на них одразу ж відповідає. Вона сумує за поліцейською роботою «в полі» та, розповідаючи свою історію, говорить лаконічно, ніби бізнесменка:
— Я почала дивитись на подібні випадки. Географію, обставини. Знала, що цей чоловік мав на тілі м’які тканини, тож це не був випадок людини, що зникла з 20 років тому. Шукаючи свіжіші випадки, я почала гуглити імена зниклих, дивитись, чи хтось із них проскакував у медіа.
Вона відсіяла неповнолітніх та жінок. Неопізнаного чоловіка було записано як білого, але Браскі знала, що знайдені у воді афроамериканці теж можуть виглядати як білі. Кілька разів траплялось, що навіть досвідчені кримінальні антропологи помилялись у расі виявленого тіла.
Між тим, коли тілу було присвоєно номер 14015 у базі NamUs, і завантаженням його фотографій, минув певний час. Серед особливих ознак померлого чоловіка було кільце з двома вигравіюваними курсивом літерами й прозорим каменем — можливо, діамантом.
— Пригадую фотографію з літерами на кільці, — каже Браскі. — Коли ти маєш таку особливу ювелірну прикрасу чи унікальне татуювання — ці деталі ніби самі вистрибують на тебе.
Першу літеру було складно розібрати: це була чи то А, чи то D. Зате сумнівів щодо другої літери не лишалось — Н. Жінка перевірила в базі даних Національного центру інформації про злочини всіх зниклих осіб, опис яких міг би підпадати під №14015, тоді почала шукати людей, чиє прізвище починалось на H. Це звузило список із чотирьох з половиною тисяч людей до п’ятнадцяти.
Вона натрапила на ім’я Домінік Хоферт. Браскі позначила Льюїстон, де Хоферт жив, на гугл-картах і побачила, що поселення межує з річкою Нижня Ніагара. Вона перевірила напрям течії. Так — ця ріка впадає в озеро Онтаріо.
— Я сказала собі: окей, це добрий знак. Можливо, мій шлях вірний, — пригадує активістка. — Почала гуглити його, і натрапила на купу повідомлень про чоловіка. І побачила, що він був ювеліром. Тоді я подивилась на фотографії в членів сім’ї. Знайшлась фотокартка, де він стоїть із рукою на стегні, і є інша, де його долоня — на мікроскопі чи чомусь такому. І видно, що він носить пласке золоте кільце. Не розбереш, чи є на кільці камінь — однак можна побачити вигравіювані літери. Так, одна з них була схожою на D. Тож усе лягало в канву.
13 серпня 2015 року Браскі подзвонила в поліцейський департамент Левістона й попросила копів показати фото кільця сім’ї пана Хоферта. За кілька годин сім’я підтвердила: кільце належало Домініку Хоферту.
Однак цього не було достатньо.
РЕНДОЛЬФ МІТЧЕЛ — дантист із містечка Ліонс, штат Нью-Йорк. Ставлячи пломби й знімаючи зубний камінь у звичні дні, двічі на місяць він вирушає до Брайтона. Натхненний кримінальними серіалами, там він працює в офісі медичного експерта.
«Завдання медексперта — ідентифікувати померлу людину. І у випадках, коли до справи дотичні законні нюанси, ідентифікація має відбутись у точній відповідності до науки, — написав мені Мітчел в електронному листі. Тобто, впевненість має базуватись на результатах ДНК-аналізу, відбитках пальців чи зубах. — Зубна тканина — найвитриваліша частина людського тіла. Коли тіло постраждало в пожежі чи сильно розклалось, для встановлення особи кличуть дантистів».
У випадку безіменного потопельника Мітчел отримав рентгенівський знімок ротової порожнини тіла, наносячи інформацію про пломби, коронки та інші вставки, відсутні зуби, нетипові кондиції на спеціальний бланк. Потім цей бланк надійде в NamUs та інші структури — з надією, що інформація співпаде з уже наявними в базі зразками.
— Це схоже на гру «знайди два однакових зображення». І вона досить надійна, — написав він. — Який шанс, що один набір 32 зубів точно співпаде з іншим, іншої людини? Майже відсутній.
Мітчел порівняв інформацію про зуби піддослідного тіла із даними потопельника з озера Онтаріо. Так 13 серпня 2015-го №14015 офіційно став Домініком Хофертом.
Майже за сім місяців до того, у понеділок, 2 лютого, близько восьмої вечора Домінік Хоферт вийшов із будинку в місячну ніч. Перед тим Хоферт — чоловік міцної статури, з квадратною щелепою та русявим волоссям — відгортав на своєму подвір’ї сніг. Його дружина пізніше сказала слідчим, що чоловік ані збудженим, ані сумним чоловік не виглядав.
Тієї ночі температура впала нижче нуля. Двір Хофертів — у кількох сотнях метрів від річки Нижня Ніагара. І, хоч шосе часом наближається упритул до берега, поліція запевняє, що Хоферт ішов не дорогою, а навпростець. Слідчі відстежили сліди довкола дому, через лісок і до берега — єдині сліди, які не повернулись назад. Наступного ранку рятувальники замовили з Детройта ґвинтокрил, але марно: вижити у крижаній воді більше години людина нездатна.
Якимось чином тіло Хоферта промандрувало у воді понад сотню кілометрів. Після 192 днів без імені Хоферт возз’єднався зі своєю ідентичністю, а його тіло передали сім’ї.
ДЖУЛІ ЖИВЕ у болісному усвідомленні, що вона може ніколи не дізнатись, як і чому Джей залишив її життя так само раптово, як і ввійшов у нього.
— Мені байдуже, яким буде результат, — каже вона. — Я все одно кохатиму його до кінця свого життя.
Якби в неї було його тіло, вона обрала би кремацію та розвіяла порох над морем. Але спершу вона належним чином оплакала б свого чоловіка — це розкіш, яку в більшості родин, що втрачають близьку людину, приймають як належне.
Зербі та Браскі знають надто багато сімей, які мають той же біль, що й Джулі.
— Це сумний факт, — каже мені Зербі. — В нас є тіло. Є рештки. Ми дійсно прагнемо зрозуміти, хто це — на відміну від поліції, якій цікавіше, хто вчинив злочин.
— Завдяки увазі медіа з цими випадками розбираються значно швидше, ніж колись, — каже Гайріх. — Найскладніша для нас задача наразі — залучати до NamUs більше поліцейських, медичних експертів, поповнювати базу. В сукупності це приведе до більшої кількості позитивних результатів.
Про Домініка Хоферта повідомляли в новинах не раз. Та й коли зник Джей, з Джулі спілкувались місцеві телеканал і газета. Але тисячі інших випадків такої уваги не отримують. Коли Джулі почала шукати зниклих людей в інтернеті, вона не могла стримати подиву: стільки інших подібних повідомлень є довкола.
— Так багато випадків, подібних на мій. Знаходили автівки, гаманці — а самих людей не було, як і здогадок, де ті можуть знаходитись, — каже вона. — Вони ніби розчинялись.
Зараз жінка розуміє, що ажіотаж інтересу від суспільства, як і від правоохоронців, поступово спадає. І такі люди, як вона, опиняються в пекельному колі — спостерігати, чекати, не в змозі йти далі. І лишатись у підступному, бездонному океані непевності.
Переклад і редагування Антона Семиженка, ілюстрації — Паркін.
