92 окрема штурмова бригада імені кошового отамана Івана Сірка брала активну участь у звільненні Харківщини, а нині боронить Україну під Бахмутом на Донеччині.
Журналісти «Слідства.Інфо» поспілкувалися з командиром артилерійського дивізіону 92-ої окремої штурмової бригади з позивним «Баракуда». У минулому він був держслужбовцем, але вже десятий рік у війську. Український захисник розповів про те, як змінилася армія за 10 років, корупцію та мобілізацію.
Командир артилерійського дивізіону 92-ої окремої штурмової бригади з позивним «Баракуда»
Що змінилося для вас в армії за ці десять років, зокрема у бюрократичних процесах?
Було багато змін, вони були циклічні та взагалі добре відображали ставлення до війни. Я людина, яка до 2014-го працювала у Фонді державного майна України, тобто я досить спокійно ставлюся до так званої «раціональної бюрократії». Раціональний бюрократ — це людина, яка стежить за виконанням законів і порядків. Це нормально. Інша справа, що у нас частіше за все бюрократія не раціональна і несе за собою незрозумілі заборони, а це, відповідно, породжує корупцію.
І от 2014 рік був «хлопці тільки стріляйте». Я тоді був у мінометній батареї й зробив собі робочу карту, по ній стріляв. Тоді ще планшетів не було. Це була робоча карта з нанесеними цілями, нанесеними ВП (вогнева позиція, — ред.) І якось приїхав генерал. Був вкрай здивований, що є робоча карта і він сказав тоді командиру батареї: «От була б карта підписана, то медаль би дав». Я ж був тоді ще молодим військовослужбовцем і у мене було відчуття, що я підвів свого командира, бо єдине, що треба було — це підписати карту, а я цього не знав. А командир батареї мене заспокоїв і сказав: «Не покарали — це вже заохочення».
Потім бюрократична машина почала накручуватися: «Хлопці, стріляйте, але щось робіть» і «Так, ви стріляєте, але де ваші папери?». І в якийсь момент усе перетворилося, як то жартують, на «Журнал обліку журналів». А зараз повернулися до нормальних формалізованих документів.
Ви казали, що надмірна бюрократія породжує корупцію. Що ви думаєте про ці історії із закупівлею курток та турнікетів?
Я вважаю, що, на жаль, це було і буде, і це вбиває нашу здатність боротися. Це підриває… У цей час, коли на ті ж самі дрони збирають волонтери, хлопці купують собі запчастини своїм коштом, ремонтують ці наші «корчі», я кажу про джипи… Там же такі суми фігурують! І це тільки те, що спливло… Я вважаю, що це тільки вершина айсберга, яка має білий колір, а те, що внизу чорне — ми не бачимо.
І, на жаль, якщо нам не поборють ось цю корупційну складову, то маючи такі сильні корупційні традиції, самі ми з цим не покінчимо. Це справді біда. І, знову ж таки, це про покоління, про багато поколінь, які по-іншому не можуть. Ось навіть у молодих хлопчиків і дівчаток вже є оце «порішаємо».
А хто має побороти корупцію в Україні?
Можливо, це має контролюватися нашими західними союзниками, які дають нам кошти, зброю і боєприпаси. Можливо, вони, знаючи цю ситуацію, допоможуть нам. Але це буде викорінюватися десятиліттями, поколіннями. Як Мойсей водив по пустелі людей, щоб народилося покоління, яке не знало рабства, так і нам потрібно. Тому що Радянський Союз і потім пострадянське минуле залишило нам дуже тяжкий спадок. І мені боляче дивитися, що теперішнє покоління 20-річних вже теж хворіє на це захворювання.
У мене спершу, коли ми зрозуміли, що всі не загинемо, що можемо перемагати, була ейфорія. Я думаю, що тепер Україна стане зовсім іншою країною, але ви подивіться, що зараз знову почали говорити «ми — російськомовні, ми будемо говорити російською».
Я вже мовчу про те, що відкриваєш «Фейсбук», а там: «Як уникнути мобілізації на законних підставах?». Це ж зʼявляється тому, що є попит. А якщо є попит, значить, ходять люди й запитують: «Як? Як?».
Командир артилерійського дивізіону 92-ої окремої штурмової бригади з позивним «Баракуда»
Що ви думаєте про тих, хто уникає мобілізації?
Тут я не був би таким категоричним і не говорив би: «Покидьки, зрадники, в окопи їх, на нуль». Ну, по-перше, вони там нахрін не потрібні. Ті, хто не хоче воювати, вони не будуть воювати, навіть якщо ти їх запхнеш у траншею. Вони не надійні. Вони зберуться в купку і підуть назад, відкривши хлопцям фланг чи тил.
Але ж ніхто не хоче воювати?
Ну так, ніхто не хоче. Почнемо з того, що воювати можуть не всі. Психологи кажуть, що лише 10% може бути воїнами й певний відсоток з них — це маніяки та серійні вбивці.
Але важливо, що за кожним хлопцем, який в окопі, у броні, з автоматом повинно стояти до 100 людей, які його одягають, озброюють, ремонтують техніку, забезпечують харчами та логістикою. Якщо всі встануть і підуть воювати, я думаю, це буде потужно, але тижні за два все закінчиться, тому що не буде тилу.
Не можеш фізично йти воювати, то займайся волонтерством, працюй, бо армії потрібно все. Я взагалі, як економіст, не розумію, чому економіку не переводять на військові рейки. У нас же війна, у нас не ООС (Операція об’єднаних сил, проводилася в Україні з 2018 по 2022 роки, — ред.). Як вони там заявляють: «Країна стане непривабливою для інвестицій». Так країна і не може бути привабливою для інвестицій, коли в нас війна. Ті, хто зараз вносить інвестиції й щось будує на Заході країни, ті розуміють усі ризики і роблять це здебільшого для нас. Це я говорю про західних партнерів і, думаю, вони і будуть продовжувати. А вся країна повинна працювати на перемогу. Так, ми одягнені, взуті, у нас є їжа, але, наприклад, боєприпаси ми почали виробляти тільки в цьому році. Тобто десятий рік у країні війна, а боєприпаси ми почали виготовляти тільки зараз. Великий знак питання треба поставити й зробити висновки.
Яка у вас ситуація із боєприпасами зараз? А в росіян? Можливо, ви маєте інформацію з перехоплень чи за власними спостереженнями, яка ситуація із боєприпасами у росіян?
У нас ситуація з боєприпасами нормальна. А у росіян…За інтенсивністю обстрілів, і за перехопленнями я скажу, що у них теж є обмеження за кількістю боєприпасів. Уже не ті гори, що були раніше. Коли ми були на північ від Харкова в бік Старого Салтова, там «Лелека» (український безпілотний літальний апарат, — ред.) зняла російські позиції на самому кордоні. Там стояли гаубиці й за ними були викладені штабелі вище за гармати вже відстріляних гільз. Зараз такого вже немає. Це і через підриви складів — бережи, боже, і наші HIMARS, і нашу розвідку. Зараз стріляють менше.
А щось змінилося у тактиці росіян, порівнюючи з тим, що ви бачили і на Харківщині, і зараз під Бахмутом?
Змінилося, звичайно. Вони вчаться постійно, постійно змінюють тактику. Я не можу зрозуміти їхню мотивацію. Мабуть, це гіпнозування пропагандою, вони починають вірити в це. Але звісно, коли говориш із полоненими, то всі говорять: «Ні-ні, я взагалі не стріляв». Ну, звичайно, я ще «не бачив» жодного, який стріляв. Це зрозуміло, вони один одного навчають, що потрібно говорити, якщо потрапиш у полон. Вони справді вмотивовані. Це не через загороджувальний загін позаду. Це справді пропаганда, якою їх годували ще до 2014-го.
Ви ж подивіться, яке було ставлення до українців навіть у тому ж Радянському Союзі. Українці були «клоуни», «хохли» — такі ніби трохи дурнуваті й хитрі. І тут раптом цей дурнуватий і хитрий «хохол» починає тикати дулю цим «великоросам».
Чим працюєте зараз здебільшого? І яку зброю хотілося б отримати?
У пріоритеті робота 155-м калібром. Я, звичайно, чекаю дуже, коли мене переозброять. Не можу поки сказати, що буде.
Хочеться Archer (шведська самохідна артилерійська установка, — ред.), тому що на сьогодні це, мабуть, одна з найбільш прогресивних, але і дорогих, артилерійських систем. Хоча я, наприклад, ще у 2021 році також брав участь у випробуваннях DANA-M2 — надсучасна зброя 152-го калібру, але от 155-го є Zuzana (подальша модифікація артилерійської установки DANA, — ред.) — це чудова сучасна машина, яка дозволяє виконувати задачі настільки швидко, що артилерійськими засобами її практично неможливо дістати.
Тобто загалом снарядів багато є на 155-й калібр, тож ми хочемо його! Шановне командування, я дуже сподіваюсь.
Яка у вас зараз інтенсивність роботи?
Ми працюємо зараз на загальній вогневій підтримці й переважно на підтримці штурмових дій. І от в період активних дій випускаємо десь 40 снарядів на добу з наших 2С1 (самохідна артилерійська установка, — ред.). При нинішній кількості — це досить таки нормально. Такого, як було на початку, коли на добу на чотирьох напрямках з 12 гармат ми робили 700 пострілів, вже немає, бо немає стільки снарядів.
У вас є фотографія, як ви одні з перших зайшли в Купʼянськ. Завжди здавалося, що артилерія ж трохи позаду. Як так сталося? (Ідеться про ось цю фотографію «Баракуди», зроблену у вже звільненому Купʼянську під час Харківського контрнаступу).
Моє місце, як командира дивізіону, безпосередньо поряд із командиром загального військового підрозділу. Тоді мене приєднали до першого механізованого батальйону і, відповідно, усі мої переміщення відбувалися разом із командиром батальйону, який брав Купʼянськ.
Там на фото командир батальйону, заступник командира батальйону і заступник із МТЗ (матеріально-технічного забезпечення — ред.) — усі вони мої гарні товариші й побратими. І насправді то ми вранці зайшли вже вдруге. Перед цим ми заскочили вночі. На той момент «орки» (росіяни, — ред.) вже втекли з правого на лівий берег у бік Купʼянська-Вузлового. Ледь не вступили у стрілецький бій із командиром роти нашого батальйону (усміхається). Уже патрон у патроннику був, але, слава богу, він нас впізнав, то обійшлися без «дружнього» вогню. Ну а на ранок ми вже пішли знімати російські прапори і зробили те відоме фото.
Читайте також: «Ми самі побудували культ того, що ти красунчик, якщо відкосив»: начальник артилерії штурмового батальйону «Айдар» про війну
