Оране — село на півночі Київщини. Звідси всього 8 кілометрів до контрольно-пропускного пункту «Дитятки» Чорнобильської зони відчуження. А до кордону з Білоруссю — лише 45 кілометрів.
Через таку близькість до кордону росіяни зайшли до села уже в перший день повномасштабної війни і звідти вже продовжили рух у бік Києва. Тож пройшли через село, як кажуть місцеві, без жодного пострілу. Та хоч тут і не стріляли, мешканці Ораного постраждали від окупантів, — ті викрали і вивезли двох місцевих хлопців.
«Слідство.Інфо» приїхало до села та записало історії, як Оране пережило окупацію та як росіяни викрадали мирних людей.
«НА ТРАСУ ВОНИ НІКОГО НЕ ПУСКАЛИ, РОЗСТРІЛЮВАЛИ ВСІХ»
Про те, що росіяни були в Ораному, нагадують бліндажі на околиці села. Саме тут окупанти поставили свій блокпост, де перевіряли документи та телефони місцевих. Це була основна дорога до села, більшість доріг та стежок окупанти, за словами місцевих, загородили — непокоїлися через можливість контратаки.
Олександр Сергійович — військовий пенсіонер. Всю окупацію він провів у селі Оране. Чоловік пригадує, що в ніч перед початком російського вторгнення прикордонну заставу, яка розташована поруч із селом, підняли по тривозі та вивезли до Рівненської області. А о шостій ранку — вже почули авіацію та віддалені вибухи.
Олександр Сергійович, мешканець села Оране
Росіяни практично не зупинялися в селі. Для них воно було лише точкою в маршруті до Іванкова, а вже звідти — на столицю.
«Ми бачили, як вони проїздили. Пройшли тут без жодного пострілу. Село вціліло, бо вони пройшли повз», — каже Олександр Сергійович.
Та шкоди окупанти все ж наробили.
«Під кінець прийшли якісь відморозки і зробили кілька набігів на село, мародерили. Їм хтось розповів, де багаті будинки. Розбивали і витягали все», — пригадує чоловік.
Коли починалися обстріли, місцеві мешканці обʼєднувалися, щоб ховатися у погребах. У сусідів Олександра та Тетяни свого погреба не було, тож вони прибігали до них. Жінка каже, що довелося навіть розібрати паркан між будинками, щоб люди могли швидше ховатися. Показує погріб, де у перші дні війни ховалися дві родини.
«Тут спали 8 людей. У перші дні ще було світло, то ми вмикали обігрівач і було трохи тепліше. Але в нас тут було багато картоплі, тому доводилося ще терпіти той запах», — розповідає вона.
Так вони просиділи в підвалі чотири дні. Згодом родина повернулася в будинок, де всі спали в одній кімнаті.
Тетяна, дружина Олександра Сергійовича
У перші дні вдавалося навіть дивитися українське телебачення. Коли зникли світло і зв’язок, користувалися радіо, яке дозволяло слухати новини. Інколи мешканці Ораного збиралися на вулиці разом і ділилися тим, що почули, тож спочатку інформаційного голоду не було. Але згодом отримувати новини стало складніше.
Інколи місцевим вдавалося вибратися у бік сусідньої Фрузинівки, де працював стільниковий зв’язок. Інтернет можна було зловити у Страхоліссі, звідки привозили рибу і роздавали селянам.
У Страхоліссі працювала переправа, де людей через водосховище перевозили з окупованих територій у вільний Вишгород. Тетяна і Олександр так евакуювали свою доньку. Це був один із найбільш безпечних способів покинути село, попри те, що окупанти літали над водосховищем і в будь-який момент могли обстріляти втікачів. Та й інформації про можливі шляхи евакуації практично не було. На трасі було ще небезпечніше.
«На трасу вони нікого не пускали, розстрілювали всіх. Поруч із мостом досі лежить машина, яку розстріляли і ще й танком проїхалися», — каже Олександр.
Про деокупацію місцеві дізнались швидко. Кажуть, росіяни десять днів вивозили свою техніку, а далі стало тихо. 1 квітня до села приїхала автівка швидкої допомоги, а в ній виявилися українські розвідники.
«Спочатку ми думали, що там були росіяни. Сусід побачив знайомого, підійшов, тоді виявилося, що то наші розвідники. Так ми дізналися, що нас звільнили», — розповідає одна із місцевих мешканок.
Так у Ораному зрозуміли, що село під контролем Збройних сил України.
Місцеві розповідають, що під час окупації у селі зникли декілька людей. Серед них — АТОвець Андрій. А ще росіяни викрали двох місцевих хлопців — Сашка і Славка.
«Славік був на початку окупації в Іванкові, там у нього дівчина, то він пішки йшов сюди. А в них ще сестра живе у Прибірську, через місяць повинна була народжувати. То він сказав своєму братові Саші: «Пішли сходимо до Яни і побачимо, як вона там». І пішли вони до Яни, туди пішли вони лісом, а назад вирішили піти дорогою, бо Славік сказав, що все буде добре і там ніхто нікого не чіпає. І отут на дорозі біля Прибірська росіяни їх і взяли», — каже Тетяна.
«ПРОСТО ТАК ЗНИКНУТИ ВОНИ ТОЧНО НЕ МОГЛИ, БО ЗНАЛИ, ЩО МАМА НА НИХ ЧЕКАЄ»
Прямуємо до будинку Лариси Ягодинської, синів якої викрали росіяни. Старшому Олександру скоро 30 років, а молодшому Владиславу — всього 17.
«Перший день вони зайшли в 4 часа вечора, у нас вже руські були, приїхали до нас. Так як ми практично всі по потребах сиділи, там вже далі сиділи в будинках, а в нас тут звісно страшно було. А Слава… Слави не було вдома», — пригадує жінка ті дні.
Лариса — мати двох синів, яких викрали росіяни
Початок окупації Владислав зустрів у Іванкові, звідки проводжав дівчину у Луцьк. Там хлопцеві довелося залишитися на місяць, адже був ризик, що окупанти дорогою можуть його розстріляти. Лише 25 березня хлопцеві вдалося проїхати на велосипеді через позиції російської армії і нарешті опинитися вдома.
Наступного дня після повернення Сашко і Славко вирішили провідати сестру у селищі поруч.
«При них були тільки паспорти. Ні телефонів, нічого не було, тому що вони знали, що з телефоном не можна їхати. Вони залишили телефони вдома», — каже Лариса.
Та назад її сини не повернулися.
«Просто так зникнути вони точно не могли, бо знали, що мама на них чекає»», — розповідає Лариса.
За кілька днів вона сама почала активні пошуки зниклих хлопців. Після розмов із окупантами вдалося зʼясувати, що Сашко та Славко зникли вже дорогою додому від сестри.
«Росіяни сказали, що вони нікого не бачили, нічого не було. Перед тим у них була стрілянина, я чула автоматні черги. Думала, може їх вбили чи постріляли, всяке може бути», — каже Лариса.
«БИЛИ НОГАМИ, ДУБИНКАМИ ТА ЕЛЕКТРОШОКЕРОМ»
Наступного дня жінка знову вирішила піти на російські блокпости. Дорогою дізналася, що у сусідньому селі працює звʼязок. Як тільки зʼявилася можливість подзвонити, жінка у першу чергу набрала дівчину сина.
«Я думала, шо в першу чергу мені треба подзвонити до його дівчини, бо зв’язку у нас не було. І якщо він тільки подзвонить, то він подзвонить до неї. Вона сказала, що Слава до неї ввечері дзвонив, сказав, що він в Білорусі, що його руські забрали з Сашою», — пригадує вона.
Їх із братом схопили на блокпосту у сусідньому селі Хочев, поки вони стояли із велосипедами на узбіччі та пропускали колону російської техніки. Окупанти затримали братів, бо їм здалося, що ті рахують техніку, тож вони — диверсанти. Згодом їх вивезли у Чорнобиль, одягли пакети на голови та катували: били ногами, кийками та електрошокером. Старшому, можливо, навіть поламали ребра. Звідти хлопців уже вивезли до Білорусі, у полон.
Блокпост на околицях села Оране
Так Олександр та Владислав потрапили до міста Наровля у Гомельській області. Там братів розлучили: Славка віддали прикордонникам та поселили у гуртожитку для біженців, куди також «евакуйовували» мешканців Бучі та Ірпеня.
З гуртожитку неповнолітнього Владислава за сприяння білоруського «Червоного Хреста» перевезли до дитячого будинку у Мозирі. Доля Сашка і досі невідома.
Олександр — син Лариси, якого досі не знайшли
«ЯК ВИ МОГЛИ ПРОЇХАТИ, ВАС ЖЕ НЕ ПУСКАЛИ»
Згодом жінка поїхала у Страхолісся, щоб звʼязатися за тим контактом із Мозиря, від кого телефонував її син. Контактом виявилася вихователька дитячого будинку і вона була не проти повернути Славка додому. Та оскільки директорка дитбудинку була у відпустці, самостійно ухвалити таке рішення вона не могла.
Уже в квітні, коли зʼявився стабільний звʼязок, Ларисі написала директорка дитячого центру Алла Олександрівна. Вона повідомила про можливість забрати сина та те, що їй потрібен час, аби узгодити все з білоруською стороною. Тоді Лариса почала шукати способи повернути сина додому.
Повідомлення директорки білоруського дитячого центру, де утримували Славка
Та з української сторони ніхто не погоджувався допомогти забрати хлопця — ані поліція, ані гуманітарні служби.
«Спочатку наш «Червоний Хрест» направляв мене на білоруський, і радив, що нехай вони спробують його мені віддати. Потім інші казали, що до кордону білоруського мене не пустять, і якщо їхати, то тільки через Польщу. Потім просила наших прикордонників, щоб вони поговорили з житомирськими і щоб там мене пропустили. Теж отримала відмову. Нам сказали, що ніхто не дозволить, тому що на кордоні можуть влаштувати провокацію», — розповідає Лариса.
Через два дні, 22 квітня, Лариса вирішила взяти справу у свої руки. По телефону жінка домовилася з директоркою дитячого центру про час та місце зустрічі з сином. Разом із чоловіком, хрещеною Славка та її чоловіком, колишнім прикордонником, сіли у автівку та поїхали до міста Овруч на Житомирщині, що зовсім неподалік кордону з Білоруссю.
«Ми вже приїхали, були в Овручі дуже довго. Нам сказали: чекайте, передзвонять і скажуть, чи нам дозволяють їхати чи ні. Ми вирішили рухатися через пости — скільки нас будуть пускати. Він (чоловік хрещеної, — ред.) такий трошки бойкий мужик, і заговорити може кого хочеш. Ну і їхали, скільки нас уже пускали на ті пости», — пригадує жінка.
Врешті решт вони доїхали до блокпоста на контрольно-пропускному пункті «Виступовичі» на українсько-білоруському кордоні.
Прикордонники спочатку були здивовані, як родині вдалося заїхати так далеко.
«Як пройшли, то вони сказали: «Як ви могли проїхати, вас же не пускали». Кажу: що б ви робили? Це ж моя дитина ось тут стоїть, чекає. Білоруси його вивезли, а ніхто мені допомогти не хоче. Ну якщо не повезете, я пішки піду і заберу свою дитину. Сказали хлопці, на свій страх і ризик підемо. І щоб я передзвонила взнала, чи вони на кордоні, але я вже знала, шо вони на кордоні. Але щоб вони його нам вже вивели там на міст», — розповідає Лариса.
Прикордонники запропонували свою допомогу і машину. Супроводжували сім’ю командир та двоє автоматників. Близько третьої години дня Лариса з чоловіком нарешті забрали свого сина у білорусів.
«І ми поїхали. Далеченько треба було їхати, з нульовки в цю сторону. Він всю дорогу їхав, плакав. Я плакала, він плакав. Казав, що більше всього боявся, що не потрапить додому», — пригадує Лариса.
Читайте також: Рабська сила: навіщо росіяни викрадають мирних українців
