Стабпункт медичної служби «Ульф» Вовків Да Вінчі працює на Покровському напрямку. Зараз у медиків тут дуже багато роботи, оскільки це найгарячіший відтинок фронту. Тут триває активна оборона ЗСУ. Росіяни тиснуть сильно, залучивши всі свої ресурси, вони намагаються пробитись до міста Покровськ.
«Слідство.Інфо» провело кілька діб з військовими лікарями підрозділу «Вовків Да Вінчі», щоб показати, в яких умовах вони працюють і як витягують бійців з «того» світу.
«ТІЛЬКИ, БУДЬ ЛАСКА, НЕ ГОЛІТЬ МЕНІ КОСИ»
– Там палець ще трішки порваний… О-о-о-й.
– Оль, ти ж була в нас на стабіку (стабілізаційний пункт, — ред.), ти знаєш, як ми надаємо допомогу. Все буде добре…
– Бачиш, як ми з тобою зустрілися.
– Просто був фонтан.
– З голови?
– Так. Вона (кров, — ред.) на мене полилась, і я тільки тоді зрозуміла… Головне, що я буду жива. Ай-йай-йай-йай, рука моя болить, так боляче.
– Тільки, будь ласка, не голіть мені коси.
– Не чіпаю твої коси взагалі.
– Будь ласка, не голіть, я буду як бомж.
– Ні, не будеш. Чуєш мене?
– Так.
– Ніхто твої коси не буде чіпати.
– Слава Богу!
Поранену медикиню Ольгу привезли на стабпункт медслужби «Ульф» «Вовків Да Вінчі». Дівчині 21 рік.
Медикиня Оля
– Олю, ти в нас перша дівчинка, до речі.
– Я знаю…
– Олю, все добре, ти тут з нами. А ми з тобою. Ну дивись, ти ж сильна. Ти в армії.
– Мені болить.
– Я розумію.
– Я буду плакати, якщо тут не заборонено плакати.
– … (сміються)
– Ти красава! Ти мужик!
– Ні, ти дівчина. Я завідую шоковою, тут тільки два гендери.
– Молодець, молодець, заспокойся.
– Тобі ні личко, нічого не зачепило. Яка гарна була, така гарна і є.
Оля — доброволиця. Пішла у військо за тиждень після отримання диплома у Новгород-Сіверському фаховому медичному коледжі.
Оля
«Наш екіпаж працює, ми вдосконалюємось. Не було такого, щоб по дорозі втрачали людей. Просто сьогодні ніхто цього не очікував. Ми їхали з РЕБом, а воно знесло і РЕБ, і дірку в даху зробило, і все полетіло на мене», — розповідає Ольга після допомоги медиків.
Дівчина каже, що поранення отримала, коли виїжджали зі свого стабпункту. Решта екіпажу не постраждала, бо прилетіло якраз у задню частину автівки.
«На самому повороті я чую вибух і розумію, що в мене ллє з лоба. Я отак його закриваю і кажу: я — «300». «Горинич» (побратим, — ред.) починає мені надавати допомогу. І просто кричить: «Вася по газах». Я в цей момент думаю, що я, мабуть, помру… Просто їду і думаю, як це я помру, бл*ть, у 21 рік», — згадує медикиня.
Керівниця медичної служби «Ульф» батальйону «Вовки Да Вінчі» Аліна Михайлова каже, що за всю війну у них на стабпункті Ольга — це перша дівчина, якій надавали допомогу: «Я знайома з Олею. Вона є фельдшеркою одного з приданих до нас батальйонів і ми бачились зазвичай в мене на стабпункті, як з людиною, яка привозить мені поранених. Олі — 21 рік. Вона сьогодні у 21 рік приїхала до нас, як поранена на стабпункт. Я зараз знов розплачусь, бл*ть… Еххх… Тому що це така несправедливість».
Аліна Михайлова
Аліна говорить про несправедливість, тому що їй шкода, що така молода дівчина отримала поранення, коли багато чоловіків не хочуть іти воювати.
«Коли я чую, що у мене на ліжку в шоковій лежить 21-річна дитина, а я позавчора, коли їздила міняти машини евака в Дніпро, с*ка, ми каву не могли зайти випити, бо все зайнято лобами (чоловіками, — ред.). Йоб*н*ми офісниками дніпровськими, які єб*ли воювати! А вона лежить з пробитою головою і каже: «коси мені не ріжте», і коханому передає, що любить його. Ну це сюр, два паралельних світи, які не перетинаються взагалі!», — каже Аліна Михайлова.
«МИ НАЧЕ ПРОГРАНІ У КАРТИ»
У медичної служби «Ульф» команда складається з людей абсолютно різних професій. Наймолодшому — 22 роки.
Санітар Андрій розповідає, що до війни був протезистом, але покинув все і пішов допомагати захисникам.
Андрій
«Я реабілітолог, але працював протезистом. Протези — руки, ноги. Потрібна робота, але я не міг у Львові сидіти. Можна сказати, що тільки пішов на підвищення, став заробляти більше. Ну, але я не міг, я розумів, що треба міняти людей, хлопців. Тільки отримав підвищення і пішов у рекрут-центр… Я хотів у мінометку, але і в «Ульф». Але попав в піхоту. Побув у піхоті, перевівся в «Ульф» і радий тому».
Лікар-хірург Микола Ілійчук починав з посади бойового медика. Пройшов війну від піхотинця до лікаря. 5 курс університету закінчував вже на війні.
Лікар-хірург Микола Ілійчук
«Мені хотілось би в цивільній медицині працювати, коли закінчиться війна. А зараз — це моє покликання. Мені подобається працювати з раною, з загрозливими станами. Це круто, ти зразу пожинаєш плоди своєї праці».
Санітар з позивним «Пірс» — молодий бойовий медик, у батальйоні він місяць. За освітою — педагог, останнє місце роботи — салон пірсингу.
«Пірс»
Хлопець каже, що відсутність медичної освіти йому не заважає бути корисним у стабпункті: «Можна не мати медичної освіти, головне мотивація стати бойовим медиком. Все залежить від підрозділу, якщо він готовий тобі допомогти і в тебе є мотивація, в тебе все вийде».
Олексій — режисер телебачення. Хлопець теж погоджується, що медична освіта — необов’язкова, якщо хочеш бути корисним:» Медичної освіти в мене нема, я режисер телебачення. Медиків не вистачає, і бойових медиків не вистачає на стабах. З освітою — особливо, але певний рівень роботи можна виконувати і якщо пройти курси».
Олексій
Керівниця медичної служби «Ульф» емоційно висловлюється про цивільних у великих містах, які не хочуть іти у військо і живуть поза війною.
«Я реву, тому що мені шкода її (Олю, — ред.), мені шкода всіх нас. Бо ми, с*ка, наче програні в карти, бл*ть. Тому що світ живе своє життя — в нічних клубах. А є ми, які ліпимо цей стаб із гімна і палок, надаємо допомогу, яку ми можемо тут надавати. І думаємо про те, аби нам сьогодні важкого не привезли. Це сюр», — говорить жінка.
Мотивації воювати за цивільних, які живуть поза війною, в Аліни немає: «З Олею все буде добре, вона поїде на евак. Але мотивації воювати… Я ніколи не казала, що я воюю за цих людей, я не воюю за жодного з людей, які сидять, бл*ть, п’ють каву, і ми їм виборюємо світле майбутнє. Ні, бл*ть, я воюю за свою країну, маму, пса свого, і людей, які навколо мене тут, зі мною, все».
«Вовки Да Вінчі» вже третій місяць на Донеччині, без відпочинку.
«У мене реально немає слів. Я там стою, вона (Оля, — ред.) тримає мене за руку, реве. Я думаю, що зараз я буду ревіти. Стоїть начмед, плаче над пораненим… Якби в мене, знаєш, не було цієї картини з Дніпра буквально 3 дні тому… Бо ми тут 3-й місяць безперестанку, на Донеччині — п*зда! І я думаю, ну, Дніпро там піджалося, готується. Хєєєра! І це ж Дніпро. Це не Київ, Львів. Якщо ми тут будемо говорити про Київ чи Львів, то можна отак лягти і все — копайте помиральну яму», — каже медикиня.
Лікар-хірург Микола Ілійчук говорить про врятовані життя, які дають сили працювати.
«Кожну ніч спимо мало, працюємо багато. Цикл доби трохи вже збився. Кожен день є тяжкі, кожен день ми з ними працюємо. Краще хай в нас будуть недоспані ночі, більше роботи, але вони (поранені, — ред.) будуть доїжджати до нас і ми будемо вже продукувати статистику врятованих пацієнтів. Це дає сил, це дає мотивацію», — каже лікар.
