5753

Юлія із двома дітьми вибиралася з окупованого Рубіжного, що на Луганщині, п’ять днів. Пройшовши так звані фільтраційні табори та допити, організовані окупантами, сім’я Юлії виїхала до Росії, а звідти — до Естонії. Жінці довелося вигадувати родичів, які начебто на неї чекають, обманювати прикордонників та уникати багаторівневого контролю з боку російської влади. 

«Слідство.Інфо» записало історію українки, яка пройшла кілька кіл пекла, щоб врятуватися від війни та примусового поселення у Росії.

«Біля нашого будинку — 12 могил»

40-річна Юлія — продавчиня з міста Рубіжного Луганської області. У неї четверо дітей: дві старші доньки, які ще до війни переїхали у інше місто на навчання, та двоє синів — 5-річний Іван та 11-річний син Матвій, які разом із нею жили у містечку на Луганщині, коли почалася війна.

Місто Рубіжне, де мешкає понад 50 тисяч людей, розташоване поруч з лінією розмежування на Донбасі. Ще у 2014-му році тут точилися бої, але місто залишилося на підконтрольній Україні території. Юлія каже: сподівалася, що цього разу війна омине її домівку і влада зробить усе, щоб люди не постраждали. Але Рубіжне знову опинилося на передовій: вже понад півтора місяці там тривають бої, російські снаряди нищать будинки та промислові об’єкти.

Юлія пригадує перші дні вторгнення Росії в Україну. Вона працювала продавчинею у магазині «Наша Ряба» і помітила, що люди скуповують продукти.

Через початок бойових дій наприкінці лютого, птахофабрики, які постачали їм продукцію, не могли вчасно доставити вантаж. Робочий день Юлії скоротився до чотирьох годин і жінка виходила на зміну тільки вранці. 8 березня вулицю Юлії почали обстрілювати.

«Влучили у два сусідніх будинки. Я саме поверталася додому і дорогою побачила шість трупів і багато поранених людей», — каже Юлія. 

У Рубіжному супротивник атакував житлові будинки / фото t.me/luhanskaVTSA

Жінка з двома синами та її подруга з трьома дітьми побігли у підвал — довелося пробивати стіну до нього, бо був замурований.

«Ніч минула більш-менш тихо, а о 6-й ранку ми прокинулися від того, що влучили у наш будинок, постраждали три під’їзди», — пригадує жінка.

Відтоді обстрілів було все більше і більше. Українських рятувальників, які спочатку приїжджали розбирати зруйновані будівлі та визволяти людей, почали обстрілювати росіяни. Вони мусили припинити виїзди. 

«Біля нашого будинку близько 12-ти могил. Це люди похилого віку, у яких серце не витримало, люди, які просто йшли і потрапили під уламки від вибухів — кому попало у артерію, кому ноги повідривало», — розповідає жінка.

Через обстріли діти зовсім не виходили на вулицю близько двох тижнів. Сиділи у підвалі, їжа закінчувалася.

«Ми навчилися за звуком визначати тип обстрілів. Навіть жартували між собою: якщо чули, що далеко полетіло, то казали «смска прийшла», а якщо близько — біля нашого будинку чи біля школи поруч, — то ми казали «до нас додзвонилися», — каже Юлія.

Їхній будинок опинився на передовій, через дорогу знаходився штаб так званої ЛНР. Коли військові квазіреспубліки йшли по воду, вони вмикали генератор і люди могли набрати води. 

«Хто міг пробігти ці півтора кілометри, набирав воду і мав, що пити.  Хто не міг — сидів без води», — каже жінка.

«Всі символи України спалювали»

Територія, контрольована Україною, була зовсім поруч, але через бойові дії потрапити туди було неможливо. Старша донька Юлії, 23-річна Лера, порадила мамі подзвонити на гарячу лінію волонтерів, але ті не відповідали. А місцевий волонтер Руслан, який напередодні вивозив людей з Рубіжного, сказав, що поки тривають бої, доступу до її частини міста немає.

2-го квітня у місті з’явилась російська гуманітарна допомога. Юлія брала її для всього під’їзду — для 12-х людей. Коли двоє літніх людей померли, їх поховали на подвір’ї, — у під’їзді залишилося лише 10 людей. 

«Я просила допомоги на 12 людей, але дали на вісьмох, і то добре. Дали тушонку, рибу, дві півлітрові пляшки на добу, по пів кілограми макаронів на кожного», — згадує Юлія.

6 квітня у Рубіжному була зачистка. «Кадирівці» разом із військовими ЛНР грабували квартири.

«Зачищали будинки. «Зачистка будинків» — це винесення дверей, якщо квартира зачинена. З квартири виносилося все цінне: комп’ютери, сережки. Всі символи України спалювалися, форму українську та прапори теж палили. Все цінне, крім продуктів харчування, теж виносили», — пригадує жінка.

Юлія підійшла до російського військового з «ЛНР» з позивним Хома та спитала, як можна виїхати з міста.

«Він сказав, що можна через 2-гу школу, але я дітей до неї не доведу — це далеко та обстріли. Він сказав, що щось придумає», — пригадує жінка.

Наступної ночі Хома прийшов до Юлії додому та дав чотири хвилини на збори.

«Самі розумієте, що людина за 4 хвилини може зібрати. У мене дитячі речі були зібрані в сумку, документи висіли на мені весь час ці 30 днів і вже приросли до тіла», — розповідає Юлія.

Скріншот із відео про евакуацію українців, опублікованого «ЛНРівцями»

Разом із дітьми та сусідською сім’єю вони виїхали з ЛНРівцями до Старобільська — міста за 50 кілометрів від Рубіжного, віднедавна контрольованого росіянами.

«Росіяни допитували чоловіків по 10-20 годин»

У Старобільську Юлію допитували місцеві МНС-ники, вони фотографували її документи: «Вони перефотографували всі наші документи, все переписали. Запитали, чи хочемо ми жити в Старобільську на російській території, чи їдемо далі. Я сказала, що їдемо далі, бо що тут чекати, щоб і тут по нас почали стріляти?», — каже Юлія.

Зранку сім’ю довезли до міста Мілове — селища, яке донедавна контролювалося Україною, але з початком повномасштабного вторгнення його захопили росіяни. Там знаходиться пункт пропуску до Росії.

«До станції нас довезли автобусом і далі треба було йти пішки до російського кордону. Там була черга десь 1,5 тисячі людей, а машини стояли у черзі довжиною у 6-7 кілометрів. Літніх людей, дітей та інвалідів пропускали швидко, тому ми пройшли майже без черги», — каже Юлія.

Жінка пригадує, що її подругу разом із чоловіком тримали на кордоні майже добу. Його допитували — після того з ними майже не було зв’язку.

«Її чоловіку 36 років, його допитували близько 20-ти годин. Ми через це й розійшлися з ними на кордоні. Я поїхала на 15 годин раніше автобусом, а вона з дітьми чекала, поки його з допиту відпустять. Чоловіків тримали на російській митниці по 10-20 годин», — розповідає Юлія.

Схоже, це й є так звані фільтраційні табори, де росіяни допитують українців і вирішують — кого випускати, кого тримати, кого відправляти у так звану «армію ЛНР», а кого розстрілювати. 

Попереду на українку та її дітей чекав ще не один допит росіянами.

«У потязі їхали 650 маріупольців і 47 «рубіжан»

На російській території жінку з дітьми посадили до автобуса і ще 15 годин вони чекали на  відправлення.

«Потім нас повезли у Ростовську область, станція Ліхая. Розмістили нас у місцевому будинку творчості, де тримали 3-4 години. Фотографували нас і наші документи, запитували, хто в кого залишився в Україні, у дітей питали, чи дійсно я їхня мати», — розповідає Юлія.

Вони провели у таборі ніч. Зранку їм сказали, що вони їх везтимуть у бік Санкт-Петербургу. Ще у Рубіжному жінка заховала мобільний телефон і змогла вивезти його у Росію.

«Я вийшла тоді на зв’язок зі своєю донькою і сказала, що ми у Росії. Вона мені сказала, що є можливість потрапити додому, але мені не можна нічого підписувати. І сказала мені якимось чином «загубитися» від групи. Тобто мені не можна було їхати у той санаторій, куди їх везли. Але треба було доїхати ближче до Пітера, щоб не блукати по Росії», — каже жінка.

Потяг до Санкт-Петербургу їхав 36 годин — на добу довше від запланованого. Юлія підійшла до керівника потягу і дізналась, коли буде кінцева зупинка.

«Начальник потягу спитав, яка причина. Я збрехала, що знайшлися родичі у Пітері, що вони зі мною інтернетом зв’язалися», — згадує Юлія.

Вона з синами вийшли з потягу першими. Одразу ж на станції їх забрав начальник поліції.

«Питали, до яких родичів їду, звідки вони у мене взялися, питали адресу родичів. Я сказала йому адресу, якої не існує», — каже жінка. 

На пероні на Юлію та її дітей чекала людина, з якою старша донька домовилася про порятунок мами. Він підтвердив, що жінка має родичів у Санкт-Петербурзі, і через велику кількість людей та хаос на пероні жінку відпустили. 

«У потязі їхали 650 маріупольців і 47 «рубіжан». І їм треба було кожну людину сфотографувати, записати. Людей випускали і у них просто не було часу мене допитувати», — розповідає Юлія. 

Начальник поліції видав жінці телефон з російською карткою, щоб з нею був зв’язок.  Коли вона приїхала до місцевих людей, які її переховували, їй декілька разів телефонували з поліції.

«Вони мені дзвонили тричі за ніч і питали точну адресу, де я знаходжуся. Аргументували це тим, що хочуть виділити мені допомогу і мають знати мою адресу», — розповідає Юлія. 

«Щось скажеш і тебе можуть вбити за це»

Наступного дня знайомі доньки відвезли жінку до кордону з Естонією. Там був останній пункт пропуску, який Юлії треба було пройти. Її документи знову фотографували і ретельно перевіряли речі.

«На митниці росіяни дуже довго перевіряли мої речі — двічі. Що вони там шукали, я не знаю. Потім забрали у мене документи, десь годину-півтори ці документи не виносили. Розпитували, чому я покидаю Російську Федерацію, чому їду в Естонію і до кого. Також — коли я перетнула кордон. Кликали мого старшого сина, питали у нього дату народження. Потім Ваню, п’ятирічного хлопчика, допитували», — розповідає Юлія, яка на той момент вже п’ятий день була у дорозі до безпечного місця. 

Після ретельної перевірки їй таки дозволили залишити Росію. 

Родина Юлії у безпеці — в Естонії / Світлина Jaanus Lensment з Ekspress Meedia

З усього, що сталося з Юлією за ці 5 днів, які вони з синами пересувалися окупованою та російською територіями, вона називає найстрашнішими «фільтраційні» бесіди. 

«Найважче було пережити, коли ти дивишся їм в очі і нічого не можеш сказати, бо щось скажеш і тебе можуть вбити за це. Або закрити у «каталажку» на 10-15 років за одне слово», — каже Юлія. 

Зараз жінка у безпеці. Наприкінці розмови Юлія починає хвилюватися: «Я досі не можу заспокоїтися… Від чого мене звільнили? Від мого житла? Від роботи? Від мого будинку, на який я руками заробляла, мозолями? Людей від життя? Від чого нас «освободили», я не можу зрозуміти».