12522

Анатолій Ярош — колишній дільничний та ветеран МВС. Сам він з Криму, але давно мешкає на Сумщині, де до 2006-го року працював у місцевій міліції — аж до самої пенсії був дільничним у селі Гребениківка. 

Коли почалася війна, до села Анатолія увійшли росіяни. Вони брали полонених — за словами місцевих, таких людей було близько десятка, серед яких і староста села. Дехто з тих, кого тоді забрали росіяни, досі рахується зниклим безвісти. 

Анатолію Ярошу пощастило — він зміг повернутися з російського полону, де його тримали майже два тижні. Він погодився розповісти свою історію «Слідству.Інфо». 

Коли прийшли росіяни, ми говорили з ними. Вони більш-менш на контакт йшли. Розказали, що вони з Підмосков’я та пробули тут 3 дні. Потім різко взяли та виїхали. Потім знову зайшли сюди, зайняли всі хати, де не було людей, порожні будинки. Заселилися і жили в тих будинках. Городи там взагалі всі переорані їхніми гусеницями. Танки, важка техніка йшла на городи і там займала позиції. Їхня артилерія, пушки були направлені на Суми. Всю ніч «гасили» градами у той бік.

О 5й ранку 13 березня постукали до мене. Я думав, що це сусід прийшов. Відкриваю — десь 10 осіб у військовій формі з червоними пов’язками на руках. Одразу до скроні приставили автомат, витягли за руки й поклали на землю. Запитали хто ще є, я відповів, що є свояк. Витягли його і поклали нас двох.

Зв’язали, очі позав’язували, почали допитувати, чи є зброя. Хтось сказав їм, що я пенсіонер МВС,  я ще у 2006-му році пішов на пенсію. Я сказав, що зброї у мене в будинку немає. Далі нас зв’язали та почали стріляти з автоматів над головою. Це вони так залякували. Побили та перевернули все в будинку та у господарстві. Потім почув, що вони сказали: «Немає нічого». Далі зав’язали очі скотчем поверх шапки, руки назад перекрутили, зв’язали та накинули на голову ковдру та повели на сусідню вулицю. Завели до домогосподарства, поставили до стінки. Забрали нас двох зі свояком, але я почув, що ще хтось поруч стоїть. 

Залякували вбивством, знову побили, я почув біля правого вуха постріл з автомата. Та звук, ніби тіло впало. Я подумав, що вбили того, хто поруч стояв, і вже попрощався із життям, бо думав, що моя черга прийшла. Потім його поволокли, я почув голос, що чоловік живий, вони просто вистрелили поміж нами з автомата. Чоловіка поволокли на допит, принижували різними словами, говорили: «ты тварь». Згодом по голосу чоловіка почув, що це мій кум. Він староста села, живе навпроти мене. 

Потім нас мучили ще так хвилин сорок, далі вивели та посадили в бронетехніку. Мене взагалі кинули зверху на броню, прив’язали лежачи і так повезли на броні. Їхали близько 35 хвилин. Я подумав, що ми доїхали до Тростянця — там у будівлі поліції був їхній штаб.

Потім дізнався, що нас привези у Боромлю, там у них стояла техніка.

Ми півтори години стояли на колінах лицем у сніг. Хто повертав голову (бо дуже холодно було в лице) — одразу отримував стусана ногою по обличчю. Так понад годину стояли на колінах, руки зв’язані позаду.

Далі нас помістили у залізний причіп, не розв’язували. Кинули туди нас трьох і ще одного хлопця із села Братське. Там ми були до обіду наступного дня. До нас ніхто не підходив, води не давали, не водили в туалет, тому ми ходили під себе. 

Місце, де тримали полонених у Боромлі

Десь після обіду наступного дня до нас кинули ще двох хлопців. Далі завантажили у військову техніку, з нами сіло шість автоматників і повезли нас польовими дорогами. Я раніше тут працював, знаю ці дороги, тому зрозумів, що везуть саме польовими дорогами до Росії. Везли нас близько 2,5 годин. Вже під вечір, коли смеркалося, нас привезли, почали залякувати, що їхні брати-«кадирівці» з нас фарш зроблять. 

Коли привезли, то кинули у якийсь підвал та зачинили там. Потім ми відкрили очі та побачили, що це було приміщення десь півтора на чотири метри. Слава Богу, що там було опалення. Більше того дня нас не чіпали, але ознайомили як треба поводитися. Як тільки стук у двері, ми мали одразу вставати і представлятися:  називати ім’я, прізвище та по-батькові. Наступного дня також до нас не приходили, не давали ні води, ні їжі. О 10-й годині нам дали пляшку води на всіх, та ще двох чоловіків до нас кинули. 

Загалом нас було дев’ять. Коли ми приїхали, один чоловік там уже сидів. Коли нас привезли, я тихенько спитав його: «Звідки ти, брате?», він каже: «З Києва, три доби вже тут». Я питаю: «Як вони поводяться?», а він у відповідь: «Їсти дають раз на день, у туалет нібито виводять». Так ми пробули там до обіду наступного дня, потім нас почали викликати. 

Мене викликали першого, тому що я був найстаршим. Я гіпертонік, попросив перед тим лікаря, у мене тиск сильно стрибнув, треба було зробити укол. Тож вони мене першим покликали на допит. Коли мене виводили, я крізь шапку побачив, що це якась майстерня: є ворота, зал і якась кімната. Мене завели до тої кімнати, розв’язали очі та руки. Я побачив перед собою чоловіка у військовій формі, років до сорока. Він сказав: «Присядьте, Анатолію Миколайовичу». 

Це був звичайний росіянин, не бурят, не чеченець. Він представився Ігорем Анатолійовичем, я запитав, як до нього звертатися за званням. Він відповів, що не може наразі визначитися зі званням, «тому називайте мене Ігорем Анатолійовичем». Спілкувався з ним російською. 

Запропонував каву та цигарки, почав допитувати, за яких обставин мене затримували та які питання ставили. Я відповів на ці питання, він без жодних погроз вислухав, увімкнув телевізор та почав показувати: «Дивіться, ось новини». Почав приклади наводити: «Ось ми в Грозному були, подивіться який зараз Грозний, майже як в Арабських Еміратах, відбудований». Я кажу: «У нас і до цього все було гарно». 

Він запитав, чи є мій телефон серед тих, що лежали у нього на столі. Їх там було дуже багато. Він дав мені мій телефон, увімкнув та сказав, що я можу подзвонити чи написати будь-кому зі своїх родичів, повідомити що я живий і зі мною все гаразд. Оскільки світла та звʼязку у нашому селі не було, я подзвонив молодшому сину, він у Польщі. Сказав йому, що я живий та здоровий та, якщо є така можливість, щоб той сповістив маму про те, що зі мною все гаразд. 

Росіянин попросив, щоб я це все зробив по гучномовцю. Запитав, кому ще я хочу подзвонити, я не став більше нікому телефонувати. Розказав росіянину, що у мене більше нікого з рідні немає, тільки сестра залишилася, мати та батько померли.

Росіянин сказав: «Я понял. Отец, ты не переживай, мы разобрались, просто на тебя указали. Мы поняли, что ты добряк, простой сельский мужик. Я постараюсь сделать все, чтобы тебя отправили назад. А если нет, то вы еще здесь день-два можете побыть, потерпите в таких условиях, мы вас в общий лагерь для военнопленных переправим». Десь близько двох годин я з ним балакав, потім вони спустили мене у підвал. Далі викликали мого кума, який є старостою села (Гребениківки — Ред.). З ним вони спілкувалися близько 35 хвилин. У кума також питали обставини, за яких його затримали, обшук також робили. 

Ще одного хлопця допитували біля трьох годин. Він повернувся, нічого не сказав, я запитав його: «Як ти? Що там?». Він показав хрест — типу, мене, мабуть, розстріляють. 

Багато нам говорити не давали, ми переважно шепотіли, бо біля дверей стояла охорона — дагестанці. Того дня тільки нас трьох опитали, але хлопця, я так зрозумів, не повністю. Ввечері вони прийшли й сказали, щоб я йшов на вихід. Ще раз завели до тієї кімнати, там вже сиділи двоє цивільних разом з тим військовим. Наскільки я зрозумів, мабуть, він був «особістом» (розвідником — ред.), а ті двоє — ФСБівцями, були у  цивільному, однак вони просто мовчали, жодних питань не ставили. Говорили пів години, той, що говорив, каже: «Якщо все буде гаразд та буде транспорт назад, то ви поїдете додому, я вам телефон заряджу». Ми переночували. Весь час ми були зв’язані, спали на підлозі на піску, там не було нічого. Руки нам не розвʼязували. Очі також не розв’язували, лише коли на допит приводили, то розв’язували. 

Десь о 6-й ранку знову стук у двері. Сказали: «Анатолий Николаевич — на выход и Сергей Владимирович — на выход». Ми прощалися, поки йшли, тому що не знали куди нас ведуть. Тим паче Сергію, якому сказали на вихід, у нього там щось серйозне було, він дуже переживав, щоб його не залишили. Поки мене вели, я чую голос росіянина, що мене допитував. Він сказав, щоб мені відкрили очі, каже: «Бачите, як я й обіцяв, зараз ви поїдете назад». Віддав мені телефон, сказав заховати його, бо хто знає, що попереду ще буде. 

Після цього нас завантажили знову на такі ж машини, їхали близько трьох годин назад, також польовими дорогами. Коли вже привезли назад, очі у нас не були перемотані скотчем, я побачив, що нас знову підводять до того причепа, де ми були до цього. Я тоді ще не знав, що це Боромля. Кинули нас туди, в причіп із Сергієм цим.

Я зрозумів, що у Боромлі вже коли ми назад приїхали — став на коліна і через вікно у причепі побачив знайому територію. Колись я працював дільничним у Боромлі, тому дуже добре знаю місцевість. Коли я визирнув, снайпер крикнув: «Спрячьте головы, или я завалю!». Не дозволяли навіть на коліна ставати, постійно лежачи.

Місце, де тримали полонених у Боромлі

Далі у тому причепі стали до нас краще ставитися: давали з пайка їсти, раз на день приносили воду. Під вечір до нас кинули ще чотирьох з села Бобрик, в одного була прострелена з автомату стопа. Вони з нами переночували. 

Ми вдвох залишилися, а тих, як я розумію, на територію Росії повезли. Росіянин сказав, що оскільки транспорт не ходить, то, може, нам пощастить і якась колона буде йти, то нас підкинуть до нашого села. Так сиділи у залізному причепі три доби. Одного дня під вечір привезли діда з Охтирки, якому 62 роки. У нього з автомата були прострелені обидві сідниці. Зі слів росіян, затримали його, коли він розтяжку знімав. 

Місце, де тримали полонених у Боромлі

Всю ніч ми допомагали діду: то перевернути, то накрити чимось. На третю добу вранці нам двом кажуть: «Вы двое — на выход». Нас перевірили, зав’язали руки назад, зав’язали очі, посадили у вантажно-пасажирську автівку та повезли. 

Коли голову підіймав, то краєм ока бачив, що везуть нас у бік дому, до Гребениківки. Коли довезли до перехрестя на трасі, зупинилися. Розв’язали нас, один з них каже мені: «Дивись на мене». Я кажу: «І що?», він знов: «Дивись на мене і запам’ятай мене. Щоб ти запам’ятав, що вас з пекла витягнули донецькі». Я питаю, як його звати, він нічого не сказав, відповів лиш «тобі це нічого не дасть». Потім поплескав мене по спині і сказав йти. 

Ми пішли, а коли вже прийшли в село, то побачили, що тут нікого не було з росіян, вони вже вийшли. Отак 7 діб ми провели там з цим Сергієм. Мої свояк та кум і той хлопець з Братського залишалися там. Так досі і невідомо, де вони і що з ними зараз.