Відсутність їжі по кілька днів поспіль, щоденні побиття з різноманітними знаряддями для тортур, спускання собак на увʼязнених та рани, що гниють. Це все про реалії військовополонених українців, яких утримують у Виправній колонії № 9 в Борисоглібську Воронезької області Росії, що межує із Харківщиною. Під час чергового обміну тілами між Україною і Росією у квітні 2024 року додому повернули загиблого у полоні військового Володимира Міщенка. Українські судмедексперти засвідчили у нього кахексію (сильне виснаження тіла з критичною втратою ваги та атрофією мʼязів, — прим.) та двобічну гнійну пневмонію.
Про це місце утримання у ЗМІ пишуть мало, а за наданою «Слідству.Інфо» в Офісі генерального прокурора інформацією, від початку повномасштабного вторгнення звідти вдалося повернути лише 16-х полонених.
Журналісти «Слідства.Інфо» поспілкувалися з дружиною загиблого у полоні бійця та військовим, що близько року провів з ним в одній камері, аби розказати більше про ще одну катівню на території Росії, де в холоді та майже без їжі утримують українських воїнів.
«ПОЧИНАЙТЕ НОВЕ ЖИТТЯ, А Я ВАС ОБОВʼЯЗКОВО ЗНАЙДУ»
Володимир Міщенко родом з Донеччини. До великої війни чоловік з родиною жив у Мирнограді. У війську Володимир був з 2017 року. У 2020-му, після завершення контракту, він на рік повернувся до роботи на шахті, однак згодом знову поновився на службі. Був водієм-санітаром у шпиталі в Покровську. У січні 2022 року Володимира Міщенка відправили у відрядження до Маріуполя. Він мав усього на місяць замінити колегу, що пішов у відпустку, розповіла журналістам «Слідства.Інфо» дружина Володимира Вікторія Міщенко.
«Вранці 24-го він мене розбудив, сказав, що все почалося. Десь о 9-10 ранку він мені подзвонив і каже, що в госпіталі вже 20 поранених привезли з лівого берега… І 26-го вранці він мене набрав і каже: «Віко, з Маріуполя немає ніяких виходів: ні залізниця, ні автобус, нічого немає. Забирай дітей і виїжджайте, я не хочу, щоб мої діти сиділи в підвалі, як тут», — пригадує жінка.
Володимир Міщенко з родиною до початку повномасштабного вторгнення
Вікторія послухала чоловіка, за кілька годин зібрала речі, і вони з дітьми поїхали. Чоловік ще намагався вийти на зв’язок з родиною, однак це були короткі розмови, де на півслові хтось по той бік слухавки кричав «авіація», і звʼязок переривався.
Востаннє Володимир зателефонував дружині 10 березня.
«Сказав: «Починайте нове життя, а я вас обов’язково знайду», — згадує Вікторія.
«ЦЕ Ж НЕ КОЖЕН ЗМІГ БИ ТІЛА ВАНТАЖИТИ І ВОЗИТИ У МОРГ»
У перші дні повномасштабного вторгнення Володимир їздив Маріуполем та збирав медикаменти та продукти для поранених та медиків у військовому шпиталі, згодом почав перевозити до моргу тіла загиблих військових та цивільних, розповів журналістам «Слідства.Інфо» військовослужбовець Сергій з позивним «Каспер». Він був командиром господарчого відділення у цьому шпиталі та безпосереднім командиром Володимира.
Сергій «Каспер», командир господарчого відділення у шпиталі (на фото ліворуч)
«Хороший він хлопець був. Виконував всю свою роботу, без гонору, без нічого. Це ж теж не кожен би зміг тіла в мішки вантажити і возити їх на морг. Нерви в нього залізні були», — говорить «Каспер».
За словами Сергія, десь на початку березня, точну дату він не памʼятає, Володимир разом з іншими тимчасово відрядженими до Маріупольського шпиталю військовими вирішили спробувати вийти з міста. Відтоді Сергій про нього нічого не чув.
«ЛИСТИ В ПОЛОН НЕ ДОХОДИЛИ»
23 березня 2022 року Вікторії подзвонили сусіди. Сказали, що бачили відео з українцями в полоні, і там є її чоловік. Ще одне відео жінка знайшла у травні. Аж до кінця літа ці відео були єдиною інформацією про Володимира. Звʼязку з ним не було. Наприкінці серпня Вікторія отримала лист — формальне, але все ж підтвердження, що чоловік живий.
«Годують, ставляться добре. Бережи діток, чекайте і я вас обов’язково знайду», — йшлося у тексті листа.
Володимир Міщенко з дітьми до початку повномасштабного вторгнення
Вікторія теж писала Володимиру листи, однак ті до нього не доходили. Про це вже згодом, повертаючись з полону, розповідали військові, які бачили Володимира в увʼязненні.
У 2023-му про чоловіка було лише дві звістки від Червоного Хреста. Обидва рази представники організації подзвонили жінці та підтвердили, що за їхньою інформацією Володимир Міщенко перебуває в полоні. Проте нічого більше ані про стан Володимира, ані про місце його перебування не було відомо.
«ТРИМАЄТЬСЯ Й ІНШИХ ПІДТРИМУЄ»
У лютому 2024 року з Вікторією звʼязався військовий, теж Володимир. Він близько року провів в одній камері з її чоловіком.
«Він мені сказав, що мій чоловік в Борисоглібську, що він і сам тримається, і інших підтримує. І я зрозуміла, що це правда про мого чоловіка йдеться, бо саме так все життя і було», — пригадує Вікторія.
Володимир Міщенко до повномасштабного вторгнення
Після цієї звістки жінка не знаходила собі місця, бо тепер нарешті знала місце утримання чоловіка.
«Готова була їхати туди. Я розуміла, що у мене двоє дітей, що мене туди ніхто не пустить, що, напевно, це дорога в один кінець, а кому тоді залишаться діти… Усе розуміла, але не могла заспокоїтись», — пригадує Вікторія Міщенко.
«У СУСІДНІЙ КАМЕРІ ЛЮДИНА ЗГНИЛА ЗАЖИВО. ЙОМУ КАЗАЛИ: «МИЧИ!», ЩОБ МИ ЗНАЛИ, КОЛИ ТИ ПОМРЕШ»
Військовий 36-ї окремої бригади морської піхоти Володимир Мірошниченко, який дзвонив Вікторії з новинами про її чоловіка, пробув у полоні 1 рік і 10 місяців — весь час у Борисоглібську — спершу в СІЗО №2, а згодом — у ШИЗО виправної колонії №9. Близько року був в одній камері із Володимиром Міщенком — чоловіком Вікторії. Однак десь за пів року до звільнення їх розділили по різних камерах.
Фото Володимира Мірошниченка, зроблене до полону
Коли Мірошниченко бачив Міщенка, той втратив близько 40 кілограмів від своєї звичної ваги.
«Він ходив, на ньому ні ран, нічого не було ще. Він розказав, що він там важив понад 100 кілограмів. То він, коли нас важили, був вже 63. Їжа жахлива була. Одна вода і там пару картоплин плавало. Бувало, що і не давали пару днів їсти», — пригадує Володимир Мірошниченко.
Окрім цього полонених били щодня: вранці та ввечері. Це не залежало ані від звання, ані від терміну перебування в увʼязненні.
«Там ротації були: то чеченці заїжджали, то буряти. Там було страшно. Один полонений у нас згнив заживо, одному засунули ножа в рот, розрізавши щоку, іншому перцового газу напустили в рот, хлопців на палку саджали», — пригадує Мірошниченко, закурюючи.
Собак могли спустити в будь-який момент, бо на допитах, ніби «за процедурою» завжди були присутні кінологи, розказує чоловік. Один чоловік був сильно покусаний, і в нього почали гнити рани.
«Я його не бачив на власні очі, бо він в сусідній камері сидів, але ми все чули, і як його виносили теж чули, коли він вже мертвий був. А перед тим, як вже дуже погано йому було, наглядачі казали: «Мичи, поки не здохнеш, щоб ми зрозуміли, коли ти вже здохнеш», — розказує військовий.
Чути було все: як страждають полонені з сусідніх камер та від побиттів люди, яких забирали на допити.
Дивитися на наглядачів не можна було, лише собі під ноги. Під забороною було також піднімати голову на і так рідкісних прогулянках. Однак, що по голосах довкола, що по тому, що вдалось розгледіти на прогулянках і по дорозі на допити, Володимир порахував, що в ШИЗО утримували десь до 100 людей.
Як повідомили журналістам «Слідства.Інфо» в Офісі Генерального прокурора, в Борисоглєбській виправній колонії № 9 Федеральної служби виконання покарань по Воронезькій області перебувало 16 військовополонених українських захисників, яких повернули в результаті обміну.
«Коли повертались з допитів, то тіло було таке, як кофта (під час інтервʼю на Володимирові сіро-синя футболка, — ред.). Я ще такого ніколи не бачив, що таке може бути. Ми навіть на ліжка один одного підсаджували, бо не могли вилазити. У туалет деякі хлопці ходили стоячи, бо не могли присісти», — каже Володимир.
Допитували їх представники ФСБ. Володимир каже, що про те, з якої ті служби, вони говорили самі, однак не називали ні імен, ні позивних.
Фото Володимира Мірошниченка, зроблене до полону
«Я дуже вірив, що поміняють. Кожен день ждав, що розбудять вночі і виведуть на обмін. Ми там один одного підтримували, бо дехто хотів вдушитись, повіситись, вени порізати. Вони (росіяни,- ред.) нам самі лезо підкидали», — каже Володимир.
31 січня 2024 року чоловіка обміняли.
«КАХЕКСІЯ І ДВОБІЧНА ГНІЙНА БРОНХОПНЕВМОНІЯ»
Влітку цього року Вікторії зателефонувала слідча та повідомила, що в Україну ймовірно повернули тіло її чоловіка, і потрібно приїхати до Вінниці для повторної здачі ДНК та впізнання.
«На впізнання я не заходила, його не бачила. Був брат його рідний і двоюрідна сестра. Сказали, що тіло було впізнаване. У мене є ще документи з діагнозами та фото тіла, але я їх не дістаю, у мене немає сил, щоб їх побачити», — розказує дружина загиблого у полоні Володимира Міщенка.
Дружина Володимира поділилась із журналістами «Слідства.Інфо» протоколом огляду тіла чоловіка. Висновок судмедекспертів: Володимир Міщенко помер у полоні через кахексію (сильне виснаження тіла із критичною втратою ваги та атрофією мʼязів, — ред.) та двобічну гнійну пневмонію.
«Він понад 100 кілограмів завжди важив. Вже навіть коли трохи менш як 100, то він здавався худим, бо в нього 1 метр 90 сантиметрів зросту. Йому бракувало, мабуть, сильно і їжі, і вітамінів…», — каже дружина.
«МОЖНА ЗРОБИТИ ВИСНОВОК ПРО ЦІЛЕСПРЯМОВАНИЙ, СИСТЕМНИЙ ХАРАКТЕР ДІЙ ВЛАДИ РФ»
Мучити ув’язнених голодом — одна із практик поводження росіян з українськими військовополоненими. Про жахливе харчування, на якому багато хто втрачав близько половини своєї ваги, розказував також і військовий Сергій із позивним «Каспер», командир Володимира Міщенка. З Маріуполя він потрапив спершу в Оленівку (колонія №120 в окупованій Оленівці, де 28 липня 2022 року стався вибух. Тоді загинуло понад 50 військових полку «Азов», ще понад 70 отримали важкі травми, — прим.), а потім в СІЗО в місті Кінешма Іванівської області, за 400 кілометрів на північний схід від Москви.
«Харчування було ніяке просто. Був такий період, що у нас за увесь день ледь збиралося дві кружки їжі — 0,3 літра такі, маленькі. Відбивали мʼязи на ногах, натравлювали на нас псів, били шокерами. Уся краса життя в російській вʼязниці. Вони на нас тренувалися просто під час допитів, вони самі так казали. Випробували нові зразки електрошокерів чи дубинок, де і як «ефективніше», і які потім наслідки», — пригадує Сергій.
Та окрім допитів отримати заряд шокером можна було у будь-який момент, розказує військовий: «Нас змушували вчити список імен з так званої «Алеї янголів». Це в них памʼятник з іменами «дітей Донбасу, які загинули під час війни». І охоронці в будь-який момент могли підійти зі списком, назвати число і ти мав сказати імʼя. Якщо не назвав, то били шокером».
У цьому ж СІЗО, за словами Сергія, перед тим, як його обміняли, утримували близько 250 людей.
Сергій «Каспер» під час звільнення з полону (на фото ліворуч). Чоловік схуд на 40 кг
«Враховуючи широку географію розташування місць несвободи, в яких стосовно військовополонених вчинялося катування, схожі методи заподіяння фізичного та психологічного насильства, ідентичні мотиви вчинення катування (у тому числі з причин, що ґрунтуються на дискримінації за національною та мовною ознаками) можна зробити висновок про цілеспрямований, системний характер дій посадових осіб органів влади РФ», — зазначає у коментарі журналістам «Слідства.Інфо» заступник керівника Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу Генпрокурора Тарас Семків.
Загалом станом на зараз, згідно з наданою журналістам в Офісі Генпрокурора інформацією, 2 836 повернутих українських військовополонених визнали потерпілими за фактами катувань у російському полоні. Загалом, за інформацією ГУР, Україна вже повернула додому близько чотирьох тисяч своїх громадян.
