На Київському центральному залізничному вокзалі людно. Тисячі людей сидять на своїх валізах і вслухаються у слова диспетчера. Діти сплять прямо на руках у батьків. Усі чекають на евакуацію.
Один за одним з перонів відправляються потяги, майже всі — у напрямку західних областей України. Зараз уже неважливо: чи це новий фірмовий потяг, чи стара розбита електричка. Головне — влізти і швидше виїхати на захід.
Кияни відправляють своїх рідних подалі від лінії фронту, аби самим потім залишитися тут і працювати або обороняти свою землю.
Диспетчер оголошує посадку на потяг Київ-Львів. На девʼятий перон приїжджає стара приміська електричка. З кожною хвилиною на перон прибігає все більше людей — вони намагаються встигнути, бо невідомо, коли буде наступний потяг.
«Ми не знаємо, чи ще побачимось, чи ні. Друзі теж повідправляли своїх жінок дітей, а самі лишилися. Нехай краще їдуть. Там добрі люди на Заході України, в біді не лишать. А ми тут якось втримаємось. Я думаю, що війна закінчиться нашою перемогою», — каже киянин Артем.
Він бізнесмен, займається ремонтом автомобілів. Зараз, каже, головне організувати доставку автозапчастин до Києва, аби він та його колеги могли й далі ремонтувати автомобілі, які потрібні українським бійцям на фронті.
Відправлення потяга постійно відкладається. Провідники чекають, поки вагони заповняться вщент, аби трохи розвантажити Центральний вокзал.
Нещодавно сюди приїхали люди з Ірпеня, які кілька днів жили в нелюдських умовах — під постійними обстрілами та вибухами, і зараз нарешті змогли евакуюватися. Саме у Ірпені російські окупанти розстріляли кількох цивільних прямо під час так званого «зеленого коридору».
Сидячі місця у електричці закінчилися, люди сідають на своїх торбах у проходах між рядами, дехто навіть у тамбурах. Сивий чоловік стоїть на пероні та рукавом куртки витирає сльози. Його звуть Валерій, він моряк, нещодавно вийшов на пенсію.
«Дітей відправив на Захід. Ми, безумовно, переможемо, інакше ніяк. А закінчиться це все тоді, коли *уйло здохне, або його свої ж приберуть. Він уже перейшов усі межі, всі лінії. Це однозначно. Він лише тримається на страху від своєї ядерної кнопки. Але ми його не боїмося», — каже Валерій.
Диспетчер оголошує про завершення посадки, потяг рушає, ще кілька сотень киян поїхали у західному напрямку. Звісно, сподіваючись невдовзі повернутися до своїх домівок і знову побачити близьких.
