597

Місто Сєвєродонецьк на Луганщині вже понад три місяці живе під обстрілами росіян — і з авіації, і з артилерії. Зараз саме там відбуваються найзапекліші бої: окупанти намагаються вибити звідти українські війська та захопити місто. Більшість містян виїхали, але щодня повідомляють про вбитих та поранених мирних жителів Сєвєродонецька від обстрілів російських військ.

77-річна Варвара переїхала з Сєвєродонецька до Кривого Рогу у квітні. Протягом місяця жінка разом з родиною ховалася у підвалі від обстрілів росіян: там заробила собі пневмонію та мусила виїхати, хоча збиралася залишатися до кінця війни. Свою історію пані Варвара розповіла «Слідству.Інфо». 

«У нас не було бомбосховищ. Ніхто не думав, що буде війна»

24 лютого почали бомбардувати Сєвєродонецьк.

Ми майже відразу пішли у підвал, було небезпечно та страшно. Потім сестра зателефонувала, питає, чи можна до нас у підвал. Звичайно, можна. Я з будинку різного ганчір’я наносила та постелила там. Прийшла тоді до нас у підвал моя двоюрідна сестра з чоловіком. У них балкон знесло, всю раму вибило. Підвал у них там звичайний, у нас міцніший. У нас не було навіть бомбосховищ, ніхто не думав, що буде війна, всі розраховували, що пронесе… Жили ми вчотирьох: я, мій чоловік та сестра зі своїм чоловіком.

У нашому підвалі був теплопункт: там три стіни були закриті, а одна — ні. Поставили цеглу, понастилали дощок, щоб було не так холодно від землі. Якісь ковдри, ганчірки. Виходили тільки в квартиру, добре, що ми на першому поверсі мешкали. У туалет сходити або взяти води — у нас було набрано 50 літрів до того, як вода зникла. Світло та газ зникли у перші дні. Опалення також не було. Тільки в районі у доньки був газ, то вона іноді суп варила і нам приносила. Під бомбардуванням. Ось дочка зварить дволітрову банку гарячого супу, приносить, біжить — кулі свистять. Вона каже: «Мам, я бігла, аж ось так близько повз пролетіло». Краще б вона не ходила, і так серце кров’ю обливається. Без супу, звичайно, було б зовсім туго і холодно, але якось протрималися б. Їжа була, якісь магазини працювали, потім припинили, але трималися на запасах.

Жили та спали ми одягнені. Надягали всі кофти, светри, весь одяг, що могли, навіть пальта знаходили якісь старі. Був мороз 18 градусів. Вийшли на вулицю вранці, дивимось — сніг лежить білий, холодина. Так ми жили місяць. Промерзали так, що ледве пальці згиналися.

На місто страшно дивитися. У нас там ринок був — тільки вжух, снаряд потрапив і все згоріло. Магазин величезний був «Моя сім’я» — все згоріло, залишився тільки металевий кістяк. Дивишся на фото, відео звідти — місто невелике, всі вулиці впізнати можна. І не впізнаєш. І гадаєш, яка ж це насправді вулиця. Так понівечили все своїми бомбами.

Пошкоджені російськими обстрілами багатоквартирні житлові будинки Сєвєродонецька

Пошкоджені російськими обстрілами багатоквартирні житлові будинки Сєвєродонецька, фото: RFERL / Сергій Нужненко

Одного разу приходимо з підвалу, дивлюся: пакет потрійний у вікні (склопакет у пластиковому вікні — ред.), а у ньому така дірка пробита. Вдарилося у ванну, у стіну, а там стіна капітальна. І в ній дірка. На столі поряд сіль стояла, то я у солі знайшла такий шматок заліза від снаряда. Добре, що нікого вдома не було. Ми скотчем заклеїли цю дірку. Загалом кажуть, треба тримати відчиненими вікна, бо їх ударною хвилею вибиває. Але було так холодно, що не хотілося.

Потім у торець будинку, в інший під’їзд, бахнули снарядом — п’ять поверхів, вікна одразу всі повилітали, пластик аж покрутило. Там, на щастя, усі люди виїхали із під’їзду. І двері заблоковані.

Обстріляний росіянами дитячий садочок у Сєвєродонецьку на Луганщині

Обстріляний росіянами дитячий садочок у Сєвєродонецьку на Луганщині / Фото: RFERL, Сергій Нужненко

«Сестра аж присідала, голосила: «Мені жити треба»

З нашого під’їзду майже всі поїхали, а я живу там 50 років — із заселення будинку. Залишилася тільки одна сусідка, я навіть не знаю, де вона зараз. Усі, хто їхав, ключі від квартир приносили до мене: «Ти тут давно живеш, Варю, ми тобі довіряємо, ось ключі». Я не збиралася їхати: нам не було куди, а у Росію я не хочу. Думала, швидко закінчиться, хай що там буде. Виявилося — ні, розгорнулося так, що довелося виїхати, я не чекала такого. Коли вирішили їхати, склала всі ключі сусідів в один мішечок. У мене в коридорі така шафа висока, під стелю. І я цей мішечок закинула на нього. Хай лежить.

Місяць просиділа у тому підвалі, і в мене почалася пневмонія. У мене і так онкологія, я кілька років спостерігаюся, імунітет ніякий. Захворіла і відчуваю, що треба перевірити: може, хоч якісь ліки дадуть. У нас був такий спортивний комплекс у підвалі. Людей туди набігла тьма — ховатися від бомбардувань. Там вони і жили, а господар цього спортзалу їх годував. Були там медики. То я перебіжками пішла туди. Прийшла до медсестри, кажу: «Послухайте мене». А вона каже: «Чим я вас послухаю, у мене навіть тонометра немає». Довелося назад перебіжками додому, принесла з дому тонометр. Послухала вона мене, розвела руками — допомогти нічим.

Подітися нікуди. Стільки операцій перенесла, але якось можу себе брати в руки. Я витримаю, все гаразд. А тут… У нас медсанчастина була, все лікування там, всі операційні. Розбили. Там зараз і людей взагалі, мабуть, немає нікого.

Я вже була на межі. Поговорили та вирішили, що треба їхати. Стає лише гірше, і дихати все складніше. Я попитала, хто і як їхав, дали номер телефону. І їхали ми теж під бомбардуванням, у «маршрутці». З церкви допомогли, яка у Дніпрі, вони людей вивозили. Звідти гуманітарку везуть, а назад забирають людей — заздалегідь записують та кажуть, коли будуть.

Взяла з собою взуття якесь, кофту спортивну та штани. Все. Поки їхали, сестра аж присідала, голосила «Мені жити треба». Страшно, звісно, ​​було. А я якось так думала — від своєї смерті нікуди не втечеш. Не сховаєшся, якщо тобі та бомба призначена, вона тебе знайде.

Машина швидкої допомоги, яка знищена обстрілами російських військових на вулиці Сєвєродонецька на Луганщині

Машина швидкої допомоги, яка знищена обстрілами російських військових на вулиці Сєвєродонецька на Луганщині / Фото: RFERL, Сергій Нужненко

«Мої 13 банок закруток залишилися у підвалі»

У Дніпро нас привезли до церкви. Дуже уважні. Люди там живуть по два дні і розселяються далі. Годують тричі на день, ліжко дали, матрац, чисту постіль застелили. Я приїхала, кашляю, дівчата кажуть: «А може вам таблетки?» Викликали швидку. Кажу: «Почекайте, мої хоч підійдуть, бо речі ж тут». Швидка приїхала, забрали у відділення, зробили рентген — так, двостороння пневмонія. Я там десять днів лежала. Лікували безкоштовно, нічого з мене не вимагали, постіль теж дали. У нас так у місті було: зі своєю постіллю треба приходити до лікарні.

Дівчата з церкви дзвонили, питали, що треба. Першого ж дня привезли мені рушник, шкарпетки, чашку, ложку. І поки я там лежала, дали притулок моїм на всі ті 10 днів у тій церкві, просили ні про що не турбуватися. Перехворіла, перебралися до Кривого Рогу, тут далека рідня. Чоловік тут уже на пневмонію хворів — теж через життя у підвалі.

Одна сусідка з нашого під’їзду також тут, у Кривому Розі. Ми ще й на одній вулиці опинилися. Якось дзвонить, і каже: «Так, виходь на вулицю, ми зараз прийдемо, наша господиня вам дає відро картоплі, капусту, цибулю». Я кажу: «Олю, та ти зі мною і не родичка. Ваша господиня вам дала притулок, у вас маленькі діти, а ти ще будеш нам картоплю давати». Вона каже: «Не сперечайся. А закрутки, огірки давати?» Мої 13 банок закруток залишилися у підвалі, чоловік закручував. Я в лікарні лежала все літо, а він закатку зробив, і все лишилося там. Пішли чоловіки, усе принесли. Якось один одного рятуємо, підтримуємо.

Ну, в серпні, може, поїдемо додому. Поїдемо, якщо будинок залишився цілим. І душею млієш, що там залишилося. Коли донька виїжджала, я їй кажу: «Ти хоч мельхіор забери». Все життя ж збирали гроші, купували ці ложки, виделки. А вона: «Мамо, куди ж я заберу». Та й Бог із ним, все залишилося.

Шкільний стадіон у Сєвєродонецьку Луганської області після російських обстрілів

Шкільний стадіон у Сєвєродонецьку Луганської області після російських обстрілів / Фото: RFERL, Сергій Нужненко

«Цього Путіна я б сама на шматки розірвала»

Я ніколи не думала, що Путін може це зробити. Я сама росіянка, але я прожила 55 років тут, в Україні. У Росії в мене залишилася одна із сестер жити. До цього говорила: «Приїжджайте до мене». Я завжди відповідала «ні». Я з нею посварилася перед початком війни. Вона мене запитує: «А навіщо ж, Варя, ви бомбили «ЛНР/ДНР»?». Я її у відповідь питаю: «А ти бачила, щоби ми їх бомбили? Ти живеш за 2000 км, що ти могла бачити? Та Україні й бомбити нічим». Я слухавку кинула тоді, і з нею не розмовляла. Коли вранці 24-го почали бомбардувати, я наступного дня їй зателефонувала. Дзвоню, і кажу: «Хто мав рацію — ти чи я? Я була права». Поклала слухавку. І плакала. Від образи, сестра ж моя рідна. Настільки їх зомбували, просто жах. Вони ж не бачать цього всього, вони думають, що це нам брешуть. Ну припустимо, нам би брехали. Але ж до нас приїжджають іноземці, показують те саме. Знімають, публікують. Ну не може бути так, що Україна бреше, всі брешуть, а росіяни мають рацію?

Тепер росіяни хочуть перетворити всю Луганську область на «ЛНР», а Донецьку — на «ДНР». Їх треба було як ракову пухлину у 2014 році вибити, виколупати. Це війна, стільки людей — і мирних, і військових — загинуло. Але не як зараз, коли вся країна зруйнована. Яке місто не покажуть — дивитися ж моторошно. Цього Путіна я б сама на шматки розірвала. Перегризла б йому горлянку. Сліз ось немає. У носі щипає, сльози стоять, а не можу. Наплакалася вже.