Місто Тростянець, що на Сумщині, понад місяць перебувало під російською окупацією. Загарбники тероризували місцеве населення: розстрілювали українців, не давали відвозити постраждалих до лікарень і місцевим виїхати з міста.
Тетяна Овчаренко з чоловіком, 15-річною донькою та папужкою ризикнули виїхати з міста Тростянець, але на виїзді їхня машина потрапила під обстріл росіян. Авто вибухнуло, згодом на ньому знайшли 18 отворів від кулеметних куль. «Завислу» кулю Тетяна виявила і на своїй футболці, в яку була вдягнена того дня. Жінка поділилася своєю історією порятунку з журналістами «Слідства.Інфо».
«ВИПИВАЮ ЗАСПОКІЙЛИВЕ, А ВОНО НЕ ДІЄ»
Ми жили, і зараз живемо… Будинок знаходиться за магазином «Тростинка» (магазин у центрі міста Тростянець, поруч із міською радою, — ред.). Живемо ми на 5 поверсі, це якраз виходить перший під’їзд від «Тростинки». Тому нам все, що там відбувалося, було добре видно.
У перший день тут проїжджали їхні (росіяни, — ред.), туди, до Охтирки. Ми чогось думали, що це наші, а потім виявилося — окупанти. Ми ніколи навіть не думали, що ті тварі сюди (у Тростянець, — ред.) взагалі залізуть.
Що вони тут творили — словами не описати. Не було у нас в місті ні тероборони, нікого. В Охтирці була, отого й вони і не пустили. А тут вони жили, робили, що хотіли. Вони на вулиці когось убили просто так, когось переїхали танком на машині. На вокзалі вбили хлопців, труп таксиста не віддавали дружині. У залізничній лікарні, десь у підвалі, катували людей, тримали в полоні. Один мій знайомий був у них в полоні: сам мисливець, зі зброєю вміє поводитись, тому і взяли. То він зміг втекти від них.
Тростянець після росіян
Стояла 5 березня черга в аптеку. Дуже велика черга, і ті тварі приїжджали на своїх танках, і на людей наставляли зброю. Потім бігали з автоматами на «п’ятачку» поруч з нами, навпроти «Тростинки». Я їх просто як бачила, мене всю аж перевертало, розумієте?
Мамин дім поруч зі школою, там дівчинку поранило. Виходила дівчинка з першого в другий під’їзд, вже зайшла в другий, піднялася, була за залізними дверима. І тут поруч у машину між підʼїздами влучив снаряд, і осколок через двері їй в ногу потрапив. Добре, що хоч врятували.
Було дуже страшно. Були постійні обстріли. Стріляли з Охтирки, відстрілювалися з Круглого Двора (садиба неподалік центру міста Тростянець, — ред.), і воно все над нами летіло. Було відчуття, наче небо падає від тих обстрілів. Буває, пролетить літак, вже через дві секунди пишуть: все, в Охтирці «бахнуло». Це просто секунда. Мене в якийсь момент аж колотити починало від тих пострілів. Випиваю заспокійливе, а воно не діє — все одно трусить. Боялася, що серце може не витримати. Тримали все місто у страху.
«ЗІБРАЛИ РЕЧІ, ДОКУМЕНТИ ТА ПАПУЖКУ»
Жили ми так два тижні. 15 березня, коли не було ані світла, ані інтернету, вирішила вставити картку в свій старий телефон. Усі ж посідали, а так думаю, може хтось додзвониться за можливості. Тут дзвонить сусідка, каже: «Сьогодні «зелений коридор», їдьте, всі виїжджають — хто на своїй машині, хто на автобусі. Буде два автобуси». Розказала чоловікові, він каже: «Ну значить, їдемо, що робити».
Ми пішли до гаража біля дому. Чоловік до машини, а там у моторі масло витекло. Він каже: «Ми не виїдемо, «зелений коридор» на Суми, а з Сум по об’їзній до Полтавщини. Ми не доїдемо, і чи вистачить нам газу в машині? Заправитися ж ніде».
Вирішили ми їхати у село поруч, у Станову. Там у чоловіка будинок батьків. Батьки померли, а будинок залишився. Це кілометрів сім від міста Тростянець. Порадилися, що скажемо на блокпості, що виїжджаємо просто. У нас же весь підʼїзд на той момент виїхав, ми самі там лишилися.
Зібрали швидко речі, документи, папужку свого. Сіли з донькою та й поїхали на тій машині. Під’їхали до першого поста, там стояли вже ті орки. І я тоді тих, на блокпосту, попросила: «Можете подзвонити далі, вашим? Щоб пропустили». Він погодився, і так хвилин 10 він нас змусив чекати. Врешті каже: «Добре, їдьте». Ми проїжджаємо другий пост, все було наче добре.
«Я НАВІТЬ НЕ ЧУЛА, ЯК ВЗІРВАЛАСЯ НАША МАШИНА»
Трохи згодом, десь за кілометр по трасі Тростянець — Станова, починають стріляти з танків. Це була частка секунди. Дуло, отой сірий такий танк, і оце дуло, і воно спочатку гатить в асфальт. Чоловік зупинив машину — добре, що став не прямо, а якось трохи боком. І вони гатять у наш бік. Ми попіднімали руки, у нас було на склі «Діти» написано, російською же ж писали. А то раптом неграмотні. І червоні, і білі шмати повісили.
Вони спочатку гатили в асфальт з кулеметів із танка, а потім почали стріляти у машину — в радіатор і мотор. Я нахиляюся відкрити двері машини і бачу: з моєї сторони дірка така, і мені хлопнуло туди в спину. Після цього я випала з машини. Чи вилізла, чи випала — я вже не пам’ятаю. У цей момент чоловік хотів виходити, я кричу: «Не виходь», і йому в цей момент скло розбите летить в обличчя. Він тоді подумав, що усе. Поранило обличчя, посікло. Але живий лишився.
Вилізла я, потім він, і відкрила дверку, дитину витягли. Дівчинка, 15 років. Вона каже, що бачила як прямо біля її голови пролетіла куля.
Я тоді подумала, може, мене уламком скла поранило, мені не боліло взагалі нічого. Тому ми поповзли. Спочатку чоловік з дочкою, я за ними. Сил повзти просто не було. А вони гатять і гатять. Я навіть не чула, як взірвалася наша машина. Бачу — у доньки телефон випав. Я підповзла, поклала його в кишеню, повернулась, глянула — а там чорний дим, я не чула ні вибуху, нічого, просто шок був.
Ми до дерев виповзли, до посадки. Ми з малою лежимо в посадці, а чоловік трохи попереду був, кроків за двадцять. І вони оце повз нас по дорозі проїжджають на танку, і почали стріляти по посадці, в сторону чоловіка. Я лежу, накрила малу рукою, і кажу: «Архангел Михаїл, закрий нас своїми крилами, закрий, будь ласка». Опустила голову і навіть очей якийсь час не відкривала. Може, не помітять. А мала — їй же цікаво — підняла голову і бачила 4 танки, на них сиділа піхота.
Проїхали вони повз, я починаю гукати чоловіка. Я: «Ігор, Ігор!», він лежить, не відповідає. Я знову його гукаю — мовчить. Я встаю, в мене вже паніка. І тут він встає: «Все нормально?» — «Все». Ми тоді пішли через цю посадку, через поле, і вийшли у село. Йшли ми довго.
«ТАМ КУЛЯ ЗАВИСЛА ПРОСТО НА ФУТБОЛЦІ»
Вже у Становій зайшли до друга чоловіка, його дочка обробила мені рану. Я якось до останнього надіялась, що там нема нічого. Крові вже не було, обробила, наклала бинт. Потім сидимо, всі мокрі, брудні, трусить. Попросила її дати мені футболку чисту, бо в мене все брудне і в дірках. Вона мені дає, а я беру свою футболку, вологу від крові та бачу — щось висить. Вона питає: «Може металеве таке, як паєтки на кофтах»? А в мене такого не було. Ми ближче дивимось — а там куля зависла, калібру 5.45, просто на футболці. Це вже потім дізналися, що воно таке, а тоді просто були здивовані.
Ми в них посиділи трохи, вони нам переодягтися дали, шкарпетки сухі, і ми потихеньку пішли до себе туди в хату. Хата там, зрозуміло, не топлена, ми пішли до сусідів. Сусідка мені ввечері ще раз обробила рану. Ми у них жили, поки не натопили у себе.
За годину до того, як прийшли в село до сусідки, бігали орки тут по селу. Каже, хотіли у нашій хаті поселитися. Вона їм сказала, що там дача, і ніхто не живе.
Потім росіяни ходили по селу, зайшли до хлопчика, який красиво малює. Вони йому на портретах написали «5. От солдат Российской Федерации». Зайшли туди до них у хату: «А у вас можно помыться?» А батько того хлопця каже: «У нас води немає, бойлер не робить». «Вы что, печку не топите? Что такое бойлер?» Це який древній мір, звідки вони взагалі вилізли?
Потім ще день ночували ми в хаті, ніч ми взагалі в підвалі були, тому що гатили так, що хай Бог милує. І 19 числа ми виїхали через Лебедин на Полтавщину.
«ВІД ПАПУГИ ОДНА КЛІТКА ЗАЛИШИЛАСЯ»
Уже потім, як повернулися додому, чоловік поїхав на роботу і сфотографував машину. У ній на капоті 18 куль з кулемета — такі дірки як гривні металеві. Там взагалі живого нічого в машині немає, одна труха.
Від папуги одна клітка залишилась, ми його врятувати не встигли. У машині погоріли всі документи, мій паспорт згорів, телефон, який я заховала. Я везла з собою з дому ікону, в мене була ікона така, я її дуже любила. Я чоловіку кажу: «Може, вона ціла?». Ну а раптом, раптом ікони не горять… Знаєте, я до останнього вірила, а потім глянула на машину, і зрозуміла, що вціліти там нічого не могло. Та це все дрібниці, мені просто самій навіть не віриться, що ми звідти вилізли.
Дитина дуже нервова стала. Я взагалі перші два тижні не могла заснути, плакала. Закривала очі, а мені все це знову, оці постріли. І я намагалася все це — ніби у сні, а ніби не у сні — переінакшити. А раптом ми залишилися б вдома… І я не можу.
